Довго мовчали смереки

Пливуть літа. Од роду і до роду
Розносить славу наш новий кобзар,
І оживає у серцях народу
Непомщений, скривавлений Базар!
"Начитана дівчина! - захоплено подумав Ярослав.- З такою амазонкою можна йти в розвідку!"
- Так, українська земля народила й виховала тисячі героїв, але й зрадників було багато,- сказав згодом.- Під Берестечком на бік ляхів перейшов чигиринський полковник Михайло Криса і священик-уніат Яків Суша. А такі виродки, як Кочубей, Галаган, Ніс? Якби не вони, то й не були б ми триста літ у неволі.
- Татари, турки, австріяки, поляки ... А найгірші тоті москалиска! В Петербурзі є пам'ятник цареві Петру, а на ньому напис: "Первому - Вторая". Тарас Шевченко з цього приводу написав:
Це той "первиий", що розпинав нашу Україну,
А "вторая" доконала вдову-сиротину!
Простий люд навіть пісню склав: "Катерино, вража дочко, що ти учинила? Степ широкий, край веселий та й занапастила!" Але що з того?
Вони помовчали. Ніч підходила до кінця. Втома брала своє.
Чуєш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі у вирій, -
впівголоса заспівав Ярослав. Приспів вони уже співали дуетом:
Кличуть: кру, кру, кру,
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру,
Крилонька зітру.
В Юлі - чудовий альт, в Ярослава - соковитий тенор. Мелодія звучала так злагоджено й душевно, що хоч відразу на велику сцену. Вони доспівали до кінця.
- Йой, як я люблю сю пісню! То - шедевр! А ще тішуся з того, що ми з вами добре зіспівались, мов би в один хор ходили пару літ. Гадаю, що з нас би вийшла прегарна пара!- щебетала дівчина, весело сміючись.
- Ми з вами? А Василь Чикалюк?
- Відки про него знаєте? Так, у нас було велике і романтичне кохання. Я - вчителька, він - директор школи... Та зараз не відаю, що з нами сі стало. Як то кажуть: "ні любити, ні лишити"... Але пора! Прошу відпровадити мене у Верхню, бо посеред ночі одній дівчині не випадає.
Вони пішли полями навпростець. Мерзла земля стугоніла під чобітьми, а лютневий вітер нашіптував Славкові про Антоніну.
"Рік минув від нашого першого поцілунку, а від останньої зустрічі - півроку. Добраніч, моє кохання! Най тобі легко йде наука у Львові! Я мрію уздріти тебе в сні... А спати коли?"
- Чого замислились, друже?
Славко здригнувся.
- Таке... Різне...
Дівчина взяла його під руку, припала до плеча.
- Зігрійте руки, бо змерзли.
- Візьміть мої рукавиці.
- Ні, ви подихом своїм зігрійте!
Хлопець промовчав. Натягнув таки їй на руки свої кожушані рукавиці.
- Маєте наречену?
- Так.
- Як її звати?
- Антоніна.
- Зі Східної України?
- Ні. Тутешня.
- Рідкісне ім'я як для галичанки, чи не так?
- Мені подобається.
- Часто зустрічаєтесь?
- Дуже рідко. Я - нелегал, а вона - далеко.
- Вибачте, друже, Я не мала права...
- Нічого. Уже вибачив.
Вона зняла рукавиці, простягла руку:
- Будемо друзями?
- Будемо!
Він міцно потис вузеньку холодну долоньку і подумав:
"Юля, як полум'я ватри: горить ясно, але близько підступитися небезпечно, бо обпалить. А Тося, як промінчик сонця: ніби і непомітний, та постійно освітлює темряву і зігріває душу."
* * *
Ранньою весною сорок першого року Ярославу Мельнику односельці передали страшну звістку:
- Совіти заарештували вашого батька. Тримали в підвалах Войнилівського костелу, де зробили катівню. Кажуть, що піддавали його тортурам, добивалися, аби видав ваше місцезнаходження. Старий Мельник не видав нікого. Недавно його засудили на десять років і відправили в Станіславівську в’язницю.
Ярослав собі місця не знаходив. Його мучило сумління, гризли сумні думки: "То через мене батька тяжко мордували! Через мене його засудили! Більше ми не зобачимось ніколи. Згноять його москалі на чужині… Простіть, тату! Не забуду, як ви гонорово ходили по селу, коли я вступив до університету. Ой, тату, тату!"
- Піду пішки до Станіславова , хлопці. Переказали добрі люди, що в суботу батька заберуть на етап. Перевдягнуся в залізничника, стану на коліях і ще раз увиджу свого старого, - заявив друзям.
- Не смій, Славку! Ти що? Клепку від голови загубив?- напалися на нього Дозьо й Бодьо,- Батькові нічим не допоможеш, а власним життям ризикувати ми тобі не дозволимо!
Він наполягав. Тоді хлопці пригрозили, що зв'яжуть йому руки і ноги. Ніби притих. Ходив по кімнаті, як темна хмара в час грози, скрипів зубами:
- Якби моя воля, друзі , то перестріляв би всіх комуністів на світі! Доки ті вовкулаки кров нашу питимуть? Я вірю, що прийде на них справедлива кара. А за батька пімщусь окремо…
За лихом прийшло горе. Двадцять п'ятого травня того ж таки року вивезли на Сибір його сім'ю.
- Якби ти видів, братику, як нас вивозили,- розповідала сестра Оксана, якій вдалося втекти по дорозі на залізничну станцію, де формувався ешелон.- Після татового арешту наші мама лежали хворі, у них відойнялися ноги. А як прийшли москалі на подвір'я, то, де тільки у них сила взялась! Встали, видоїли корову, хтіли нас молоком останній раз напоїти. Підійшов конвойний, друлив* банячок - молоко хлюпнуло мамі в очі, потекло по грудях. Я крикнула і кинулась до них, а той москалисько вдарив мене прикладом межі плечі, що й досі хребет болить. Марійка, Оля і Влодка заголосили на всю хату, а Геньо вхопив ножа в руки і кинувся тікати. Його скрутили і прив'язали до дишла. Потім винесли маму й кинули на фіру, як поліно. По дорозі я вибрала момент, скочила у фосу* і лягла черевом у калюжу. Там пролежала до вечора, а потім ...
Сестра заплакала. Ярослав міряв кроками кімнату, кидався з кута в кут, як звір у клітці.
- А як сім'я отця Андрія?
- Про хлопців ти сам знаєш. Вони десь у підпіллю... А старого Бандеру і його доньок Оксану та Марту-Марію заарештували чекісти. Вони тепер сидять у Станіславівській в'язниці, - сестра припала йому до грудей і заголосила.
- Не плач, сестро, сльози не допоможуть. Треба бити московських виродків, але такого наказу поки що нема. Ми нічим совітам не нашкодили. Хіба чимось завинили тато, чи отець Андрій перед новою владою? Я теж нічого злого не робив, учителював собі... Вони карають без причини, бо десь, видите, польські списки знайшлися. А може за те, що нас мати українцями на світ народила? Ти заспокійся, Оксано. Нині дам зв'язкову, яка відпровадить тебе в Долину до надійних людей. Поживеш у них деякий час, а там увидимо. При переході через Войнилів віднайдеш хату начальника пошти пана Короля. Викличеш на подвір'я його доньку Антоніну і скажеш, аби в суботу під вечір прийшла в Негівці до будинку Степана Шевчука, я там буду на ню чекати. Пароль - "Едельвейс". Запам'ятала?
В суботу Ярослав Мельник поклав свою згорьовану голову на руди коханої дівчини і розплакався, як мала дитина.
- Клянусь перед Господом Богом і перед тобою, Антоніно, що віднині присвячу все своє життя боротьбі за волю рідного народу. Буду бити ворогів України до останнього віддиху грудей, до останнього стукоту серця!
- І я з тобою, любий мій.
Наступного дня вони вже знали, що Андрія Бандеру, греко­ католицького священика з села Старого Угринова, після страшних катувань московські посіпаки розстріляли. Тепер уже плакав Богдан.
* * *
Війна між Німеччиною і Радянським Союзом розпочалася зненацька. Другого липня сорок першого року в Калуші місцеві патрюти проголосили відновлення Української державності. На багатолюдному святковому віче виступили Богдан Бандера і Ярослав Мельник. В цьому підкарпатському містечку півтора місяця оунівці утримували владу в своїх руках, прогнавши більшовиків на схід. На Західній Україні прокотилася могутня хвиля досі небаченого патріотизму. Люди насипали символічні Стрілецькі могили, перезахоронювали розстріляних енкаведистами політв'язнів, відправляли траурні панахиди, врочисто святкували національні свята. Майоріли в небі синьо­ жовті прапори, золотом виблискували під сонцем тризуби, молоді дівчата й хлопці одягнулись у козацькі та стрілецькі однострої.