Переходимо до любові

— Ну, то що я можу зробити! Тепер мода на все типове. Всі живуть у типових будинках, всі повинні носити типові штани. А що?..
— Але я живу не в типовому будинку! Наш «Діловий клуб» не схожий на жоден будинок.
— То вважайте, що вам пощастило хоч з квартирою,— каже Ір Леонович.— А вже коли в чоловіка квартира не малометражна, то малометражні штани він якось проносить. А що?
Я згодився без сперечань, зрадівши, що хоч тут мене ще не знали.
Зате популярність принесла нам на квартиру телефон.
«Діловий клуб» мав телефони лише внизу, в отих численних конторах і організаціях. Там сиділи вельми ділові люди і з ранку до вечора кудись дзвонили. Поки Євгенів батько працював головним інженером, то в них на квартирі телефон стояв, але це було теж ще до моєї ери, тепер той телефон давно вже перетягла собі якась з нижніх контор, і всі ми, мешканці «Ділового клубу», належали до громадян не телефонізованих. Та воно й спокійніше.
Для крайніх потреб був пригвинчений до надвірної стіни «Ділового клубу» прозорий ящик автомата. А може, пригвинчено його на спокусу отим хлопцям, що бігають по місту й відривають у автоматів трубки — є така міжнародна хвороба в хлопців, міліція час від часу пробує з'ясувати її причини, але без видимого успіху.
Ну, а тепер поставили телефон у нас на квартирі. Шляхтичам теж поставили, навіть Євгеновій тітці — теж. Може, тут і не популярність наша заважила, а просто настав час суцільної телефонізації населення, що можна б лиш вітати.
Велике діло — звичка. Незвичка теж. Я ще ніколи не дзвонив по телефону з власної квартири, не кортіло мені й тепер. Але телефон задзвонив сам. Чийсь голос, поквапливо-діловий, вліз мені просто в саме вухо й повідомив:
— Приїхав англієць.
— Саме для цього, видно, поставили в нас телефон, щоб повідомити про англійця? — несміливо поцікавився я.
— Я говорю цілком серйозно,— сказав мій незнайомий доброзичливець,— до нас на завод приїхав англійський капіталіст.
— Прийміть мої співчуття, коли так. Водночас зголошуюся відразу ж до числа добровольців, які виступлять на боротьбу проти капіталіста. Бо з капіталістами треба боротися, як мені відомо.
— Ви повинні прийняти його вдома,— дуже серйозно сказало в мене у вусі.
— Прийняти? Я?
— Та хто це говорить? — нарешті не витримав невидимий чоловік.— Це майстер Череда?
— Череда, але не майстер. Ви маєте щастя чути його сина.
— А, то це ви, товаришу Череда? — зрадів чоловік.— Ще краще! Вас якраз ми й проситимемо. Передайте майстрові Череді, що його ми просимо прийняти капіталіста, вас же... щоб ви з ним... про наше молоде покоління, про... ну, одне слово, ви самі знаєте... Англієць рветься побувати в якій-небудь робітничій родині. Він відмовився від офіційних прийомів, хоче домашнього затишку...
Я подивився на телефон майже з ненавистю. Поставили нам цю механіку тільки для того, щоб повідомити, що якийсь капіталіст захотів домашнього затишку? От і будь тут серйозним, як вимагає доцент Крижень!
— Слухайте,— закричав я в трубку,— а хто це вигадав?
— Що? — поспитала мене трубка.
— Ну, капіталіста... домашній затишок...
— Це серйозно, товаришу Череда... Є така думка, щоб саме ви... Ну, одне слово, прохання... Англієць буде у вас завтра на обіді.
Клацнуло — і все! Техніка! Недарма ж стільки розмов про науково-технічну революцію. У нашому місті завівся свій власний фантаст, який щомісяця виступає по телебаченню і вмовляє всіх нас, покинувши все, братися за створення сигома, тобто синтетичного чоловіка. Тоді, мовляв, можете спати на посту, займатися культурним відпочинком, а сигом все за вас зробить, навіть житиме за вас, а ваше діло — спати на посту і культурно відпочивати. А поки фантаст розбалакує про своїх сигомів, з'являється в нас не синтетичний, а найповнометражніший капіталіст, і ось маєте, Дмитре Череда, завтра ви повинні його приймати й вести з ним бесіду в дусі класової боротьби! То питається, які принципи тут повинні восторжествувати? Науково-технічні а чи породжені Жовтнем? Не знаю, хто як, але я стою за принципи Жовтня, а більше революцій тим часом визнавати не збираюся ніяких.
Англієць прийшов пішкодером. На обід не запізнився, бо ж був усе-таки англієць, хоч і капіталіст, але, як сказала нам перекладачка, що супроводжувала гостя, дуже біг, щоб не запізнитися, так що й перекладачку мало не замучив (вона була дама літня і вельми поважна). Машини ж не захотів, бо мав переконання, що в незнайомому місті, та ще й у такій країні, треба ходити пішки, щоб усе побачити й відчути. Так що ракети ракетами, а власні п'яти — то таки п'яти!
Перекладачка мала на собі костюм з чогось сірого й товстого, мов шинельне сукно, вона куталася в цю шинелю, здається, іноземного походження, була хворобливо-бліда, якесь страждання малювалося на її довгастому обличчі, здається мені, вона страждала від своєї ролі посередника у великому діалозі між Сходом і Заходом, як пишуть у газетах, і від неможливості цілковитого порозуміння між цими двома сторонами.
Та мене вразила не перекладачка — вбив капіталіст! Я сподівався побачити щось таке яскраво капіталістичне, експлуататорське, сподівався, що впливе в наші тихі кімнатки хижа акула імперіалізму, і наготувався й сам показати зуби, а тут ускочив досить жвавий хлопець, в міру рудий, в міру витрішкуватий, ще й у досить потертих штанях і в якійсь старій кофті. А я, мов несусвітний дурень, нацупив на себе новісінький костюм, що його спорудив Ір Леонович за типовим проектом ательє імені Суворова. По-англійськи я знав од Євгена тільки «гуд бай», бо в школі вчив німецьку (теж небагато навчив, та не біда), тому вирішив не приголомшувати гостя своїми знаннями, а сказав йому просто по-нашому:
— Привітаннячко!
Батько й мати запросили капіталіста до кімнат, він почав продавати свої витрішки, ляпнув мене по плечу, сказав, що, мабуть, я граю в баскетбол, повідомив, що сам він грає захисником у футбольній команді «Пайп», тобто «Труба», бо в команді грають лише робітники з його підприємства, тобто трубники.
— А якого захисника,— спитав я,— правого чи лівого?
— Хо-хо!—зареготав англієць.— Ні лівого, ні правого, навіть не центрального. Я граю вільного, ліберо, як кажуть італійці. Мене звуть Енгус. Це може означати «ангел». Ангели ж завжди любили свободу пересувань і не належали ні до правих, ні до лівих.
— Люди теж завжди любили свободу, та не всім вона судилася, на жаль,— сказав мій батько і, щоб не заглиблюватися в політику, почав називати членів нашої родини. Щоб остаточно покінчити з процедурою знайомства, я спитав англійця, чи він сам капіталіст, а чи тільки син капіталістів і, отже, стажирується на цю роль. Коли ж, мовляв, так, то повинен його попередити, що в нас торік на заводі були стажери і одного вкусив за литку бездомний пес.
— Що ви?—злякалася перекладачка.— Хіба можна таке говорити гостеві?
— Нічого, перекладайте. Коли чоловік приходить в гості у такій кофті, маючи власний трубопрокатний завод, то він не образиться.
Енгус справді не образився — навпаки, розвеселився ще більше.
— Я сам капіталіст,— зареготав він,— не син капіталіста, а капіталіст! Але це не має ніякого значення! Бездомний пес може вкусити за литку й мене, хоч я не певен, що йому смакуватиме капіталістична литка.
Одне слово, хлопець виявився веселий.
Він захотів подивитися на наше житло, мама йому показала. Побував навіть на кухні, де шкварчало й булькало, опік пальця, спробувавши щось там покуштувати, поцікавився, скільки в нас членів родини, дуже зрадів, довідавшись, що на трьох — три кімнати, але я трохи остудив його запал, повідомивши, що квартира належить батькові, я тут особа мало не стороння, і коли цій особі захочеться, наприклад, одружитися, підпавши під неминучу дію законів природи, то не відомо ще, яку квартиру дасть мені щедра дирекція і чи дасть взагалі.
— Але ж тоді ваші батьки матимуть ще кращі умови! — вигукнув подивовано Енгус.
— Бо мій батько — пенсіонер, а пенсіонери — краща частина людства.