Замок у Карпатах

Видно, що жид трохи злякався вівчаря й тому не поздоровив його перший. Щойно, коли Федь закликав його, він підійшов ближче й мішаючи румунську та слов’янську мови, заговорив:
— Здорові були, що чувати?
— Дякую, як звичайно.
— Погода нині була гарна, дякувати Богу.
— Але завтра буде дощ.
— Що кажете? Дощ? — закликав жид. — Хіба ж у вашому краю паде дощ, коли нема хмар?
— Вночі надтягнуть хмари… ось, відтам… о, з тої сторони.
— По чім ви це пізнаєте?
— По вовні овець, що суха й настовбурчилася, мов віхоть.
— О, то зле для тих, що мандрують.
— Але тим ліпше буде тим, що сидять у хаті.
— Маєте свою хату?
— Ні.
— А ви жонаті?
— Ні.
Тепер почав випитувати Федь, бо така вже в селі була звичка, що кожного стрічного треба випитати.
— Відки йдете?
— З Германштату.
Германштат — це одно з найбільших міст Залісся. Перейшовши його, входимо вже в долину Угорської Солі, що пливе аж до замку Петрошень.
— А куди Бог провадить?
— До Кольошвару.
Щоб дійти до Кольошвару, треба зійти в долину ріки Марош; потім перейти Карльсбург і податися в Бігарські гори. Це була дорога більш двадцяти миль.
Вівчар поглянув на крам жида з цікавістю, хоч, по правді, не було там ані одної порядної речі, але для Федя було це все нове й цікаве, він не знав, до чого служать усі ті рурки та годинники. Тим часом жид почав хвалитися, що він представник фірми “Сатурн і Спілка” та що його товар славний на весь світ.
— Чуєте, — відізвався Федь, витягаючи руку, — що це за калатала теліпаються на вашому ремені, мов пальці мерця?
— О, це дуже й дуже пожиточна річ. Вона всім потрібна, — відповів жид.
— Всім? — здивувався Федь. — Навіть і вівчарям?
— Навіть і вівчарям.
— А це що? — спитав знову Федь.
— Котре? Це? — заговорив жид, показуючи Федеві термометр. — Це покаже вам, коли є зимно, а коли гарячо.
— О, мої любі, я це сам найліпше знаю, пріючи під кожухом, або дзвонячи зубами в сірачині.
Видно було наглядно, як мало досі цікавився Федь науковими винаходами.
— А це що за дивний годинник? — спитав за хвилину знову, показуючи пальцем на барометр.
— Це не годинник, це такий прилад, що показук, яка буде погода, чи буде дощ, чи гарно…
— Справді?…
— Справді.
— А йдіть з тим! Я не купив би того, хоч би це коштувало лише один крейцар. Чи. ж я не знаю, яка буде погода вже на добу наперед, як лише гляну на верхи? Подивіться, ось ті хмарки там коло сонця, це дощ на завтра.
І справді, Федь, великий знавець хмар і верхів, не потребував барометра.
— То, може, купите годинник? — питав далі продавець.
— Годинник? Я маю годинник на небі. Сам ходить і не треба його накручувати. Послухайте лиш, любі: коли він стане над оцією горою, то це полуднє, а коли дійде до цього провалля, то це шоста вечором.
— Ах, — бідкався жид, — коли б я мав лише таких покупців, як ви, то я умер би з голоду. Направду нічого вам не потрібно?
— Нічого.
І вівчар, піднявши костур, хотів уже йти. Враз побачив ще щось на шлийці жида і спитав:
— А до чого здалася ця рура?
— Це не рура.
— А що?
— Це люнета, — відповів жид. — Вона побільшує предмети п’ять до шість разів, або їх приближує до вас, що на одно виходить.
Зацікавлений Федь взяв люнету в руку й приглядався їй уважно. Поглянув на шкло, обернув її кілька разів і розкрутив.
Вкінці спитав:
— Люнета?
— Так. Ще й яка знаменита. Крізь неї будете бачити далекі предмети, мов на долоні.
— О, я й так добре бачу. Коли повітря чисте, то порахую всі скелі на обрію й бачу найменше деревце на Вулькані.
— Що кажете?
— Те, що чуєте. Це роса скріплює так мої очі, бо сплю під голим небом.
— Що… роса? Вона може хіба пошкодити на очі.
— Але не вівчарські…
— Вірю, що маєте добрий зір, але крізь мою люнету видно ще дальше, як найкращими очима, — говорив жид, прикладаючи люнету до очей.
— І справді видно щось крізь цю цівку?
— Певно, що видно. Попробуйте!
— Хто? Я?
— Так.
— А це нічого не коштує?
— Нічого! Хіба що захочете мати цю люнету.
Заспокоєний Федь узяв люнету й, прищуривши ліве око, приклав її до правого.
Спершу подивився на гору Вулькан, потім повернув люнету в сторону Плазів, вкінці зупинився на селі Верст.
— Так. Справді краще видмо… Бачу дорогу в селі… Пізнаю людей… О, лісничий вертається з лісу з рушницею на рамені…
— Я ж казав вам! — завважив жид.
— Так… так… ваша правда. Лісничого виразно бачу. Але що це за дівчина в червоній спідниці, що вийшла з хати Кольца йому назустріч?
— Дивіться добре, а зараз пізнаєте…
— О, справді!… це ж Марійка… гарна Марійка!… Ах, ті дівчата, ті дівчата!… Цим разом не зможе вже казати мені, що ні, бо я сам бачив крізь оцю руру, що вона до лісничого виходить.
— Ну, що тепер скажете на цей струмент?
— Нічого собі!…
— Не казав я вам? — говорив жид. — Але дивіться на дальші предмети. О, гляньте сюди…
— А не буде мені це більше коштувати?
— Ні. Зовсім ні.
— Ну, гаразд! Погляну тепер на Угорську Сіль. О, вже бачу дзвіницю в Лівадзель… Хрест на ній має тільки одно рам^я… А там у долині видно дзвіницю Петрошень… і когутика на ній!… А внизу, поміж деревами, це, певно, вежа Петрила. Але, скажіть, не буде це мені дорожнє коштувати?
— Ні.
Федь звернув люнету на високорівню Оргаль, а потім на вкриті лісом гори Плази й враз його шкло схопило обриси замку.
— Так! — закликав він. — Четверта гіляка відламалася… Я добре перше бачив!… І ніхто не піде за нею, щоб запалити нею святойванський огонь… Ні, ніхто… я також ні!… Бо можна би втратити тіло й душу… Але не журіться!… Там найдеться вже такий, що запалить нею свій огонь… Це сам чорт з пекла!
Можливо, що продавець хотів запитатися, про що вівчар говорить, але Федь не дав йому прийти до слова й говорив далі, хвилюючись:
— Що це за мряка, мов дим підіймається над замком?.. Але це неможливе! Від довгих, довгих літ ніхто вже там не палить?
— Коли бачите дим, то це таки дим.
— Ні, ні! То певно шкло у вашому струменті нечисте.
Федь протер шкло люнети рукавом сорочки й приложив її знову до ока.
Це був справді дим, що виходив з коминів замку й підіймався вгору.
Федь не говорив нічого. Ціла його увага була звернена на замок, що виразно зарисовувався на високорівні Оргаль.
Враз він відложив люнету й, сягаючи рукою в бесаги, запитав:
— Скільки коштує ця ваша рура?
— Півтора ринського, — відповів жид.
Коли б Федь поторгувався, дістав би її за ринського. Але вівчар не думав тепер про гроші; понишпорив у бесагах і витяг гроші.
— Ви для себе купуєте цю люнету? — спитав жид.
— Ні, для війта Кольца, що в нього служу.
— То він зверне вам гроші.
— Певно, два ринських…
— Як то, чому два?…
— Е, не маю коли з вами розбалакуватися. Бувайте здорові!
— Добраніч, — відповів жид.
Федь свиснув на собак й пішов за чередою.
Жид дивився вслід за ним хвилину, похитав головою й сказав сам до себе:
— А то дурень з мене! Він був би заплатив за люнету куди більше…
Упорядкував свій крам і пустився правим берегом Солі до Кольошвару.
  
ІІ
 
Здалека нема ріжниці поміж природними скелями і камінними творами людської руки. Одні, як і другі, мають цю саму розбіжність ліній, ті самі зариси і цю саму сіру барву на своїй віковій поволоці.
Так було теж зі старим замком у Карпатах. Він злився зі скелями високорівні Оргаль, де царював високий Вулькан. Інші скелі бовваніли теж здалека, мов замки — важко було впевнятися, котра з них справді скеля, котра замкова башта. Так само добре можна було вважати пошарпаний гребінь верхів оборонним муром замку, як і навпаки. Обриси скель і замкових мурів були однаково пощерблені. Тому багато туристів думало, що замок у Карпатах існує тільки в уяві довколишнього населення.