Замок у Карпатах

— Ні… не вірю, але коли б мене там затримали, то що буде, як хтось тут у селі буде мене потребувати?…
— Тим зовсім не турбуйтесь, пане доктор, — упевнював війт. — В селі нема ані одного хворого, відколи ваш пацієнт помер.
— Ну, пане доктор, кажіть, підете чи ні? — наглив Йосько.
— Ні! — закликав доктор. — Не зі страху… Ви ж самі знаєте, що я в усі ті забобони не вірю… Але це було б смішне… Тому що якийсь дим показався над баштою… що може в дійсності не є димом… Ні!… Не піду до замку…
— Я піду! — сказав лісничий, що сидів дотепер мовчки.
— Ти… Миколо? — злякався війт.
— Так… але доктор мусить піти зі мною.
Це було звернене просто до доктора, а він за всяку ціну хотів якось викрутитися.
— Що кажете, пане лісничий? Я маю іти з вами? Але ж очевидно… це була б дуже приємна прогулянка… коли б вона не була непотрібна. Зрештою, хіба знаєте, як то далеко… ми не дійдемо…
— Я сказав, що піду, то піду, — відповів лісничий.
— Але… я не сказав!… - закликав з благанням доктор.
— Ви казали… казали… — говорив Йосько, а всі присутні одноголосне це потвердили.
— Такі… такі…
Доктор, притиснений до муру, не знав зовсім, що ‘йому робити. З одного боку, він дуже боявся іти до замку, знову ж, з другого боку, коли б не пішов, то всі з нього сміялися би; тому зрезигновано простогнав:
— Добре… коли ви всі того хочете… піду з Миколою, хоч це непотрібне!
— Славно!… пане доктор! — закричали всі гості Йоська.
— А коли підемо? — спитав доктор лісничого непевним голосом, що зле вкривав його муку.
— Завтра рано, — відповів лісничий.
По тих словах залягла глибока мовчанка, й хоч чарки і дзбанки були порожні, хоч було вже пізно, всі сиділи далі й нікому не спішилося додому. Йосько подумав, що добре було б подати свіжу сливовицю…
Саме тоді почувся серед загальної тиші чийсь голос:
— Миколо, не йди завтра до замку!… Не йди туди!
Що це було?… Чий то був голос?…
Усі присутні завмерли зі страху. Ніхто не смів ворухнутися, ані слова промовити.
Найвідважніший був, очевидно, лісничий; він хотів переконатися, звідки той голос виходив. Він перший, хоч це саме до нього той таємничий голос звернувся, підбіг до шафи й створив її…
Не було нікого.
Він перешукав кімнати в корчмі, глянув крізь вікна…
Нікого.
Отворив двері, вибіг на подвір’я, з подвір’я на майдан, а відтіля на вулицю…
Нікого.
За якийсь час війт, учитель, доктор, вівчар, лісничий і всі інші гості вийшли з корчми, а Йосько замкнув за ними двері на два замки.
Тої ночі всі мешканці Версту не спали спокійно й добре забарикадовувалися в своїх хатах…
Над селом запанував страх.
  
V
 
На другий день лісничий і доктор вже дуже раненько почали збиратися, щоб о дев’ятій годині вирушити в дорогу. Лісничий думав над тим, котра дорога найближча до замку.
По вчорашніх незвичайних пригодах ціле село ходило, мов запаморочене. Люди говорили пошепки. Ходили чутки, що кілька циганських родин покинуло село. Всі були переконані, що вчора вечір у Йоська чорт говорив, а його голос чуло з п’ятнадцять, а може й більше людей. І це було ясне, що лісничого жде загибель, як тільки піде до замку.
Але молодий лісничий не відступав від свого наміру, хоч як Марійка не побивалася й просила його навколішках, щоб тепер саме перед їхнім весіллям не наражував свого життя.
Але лісничий був упертий і нічого не помогли ані сльози Марійки, ані переконування приятелів; він сказав, що піде до замку, хоч би мав і не вернутися!
Коли наблизилася година відходу, лісничий пригорнув іще раз Марійку до своїх грудей, а вона зробила тричі хрест над його головою.
А доктор?..
Він ішов також з лісничим, бо не було вже як викручуватися, але обіцяв собі, що при першій нагоді втече…
— Це, що ми вчора чули в Йоська, пане доктор, не торкається вас, тільки мене, — заспокоював його лісничий.
— А коли б вам, Миколо, щось трапилося, то я можу вернутись домів? — питав доктор.
— Це друга справа, пане докторе, а поки що ви обіцяли й мусите йти зі мною!
Усі були вдоволені, що лісничий не сам пускається у цю страшну дорогу, та що буде з ним доктор. Війт, учитель, Федь і Йосько підпровадили їх до закруту дороги. Війт подивився крізь люнету ще востаннє на замок, але нині диму там не було; небосклін був зовсім чистий і заповідався гарний день. Видно, що ті природні чи надприродні гості в замку зразу зникли, як лиш побачили, що лісничий не боїться їх. Це був добрий знак.
Приятелі попрощалися і лісничий, тягнучи за собою доктора, зник за горбком.
Лісничий мав на собі тон одяг, що в ньому завсіди ходив до ліса. На рамені ніс рушницю. Був незвичайно добрим стрільцем; про це добре знали медведі й вовки.
Доктор був у великім капелюсі й тяжких чоботах з підковами, а в кишені своєї нагортки сховав пістолю. Він ніс ще й сокиру, яку дав йому лісничий на випадок, якби треба було прорубувати собі в лісі дорогу.
Крім того, вони оба мали в наплечниках харчі на цілий день.
Сховавшися на закруті дороги, Микола й доктор почали спинатись під гору спершу правим берегом потока Няди. Дорога вела на захід. Якщо б можна було йти так далі, то туди вони найскорше ще дійшли би були до замку, бо потік Няда випливав на високорівні Оргаль. Однак це було неможливе, бо потік продирався крізь такі скелі й дебри, що туди ніхто не міг перейти, тому треба було завернути наліво в ліси Плазів.
Колись, як князь Рудольф жив іще на замку, йшла крізь ті ліси стежка до Версту й Волоської Солі, але тепер, по двадцяти літах, не було з неї й сліду.
Коли лісничий завернув від потока Няди в ліс, спинився на хвилину, не знаючи, кудою йти далі. Замку не було видно, бо ця ціла сторона гори була вкрита густим лісом. На вершки дерев падало з полудневого сходу проміння сонця.
— Бачите, Миколо… Ми не пройдемо сюди… нема дороги!
— Найдеться, — відповів спокійно Микола.
— Вам легко казати…
— Не трудно й зробити.
— Хочете таки йди далі?…
Лісничий тільки кивнув головою й пустився між дерева, залишаючи доктора позаду.
Доктор подумав скористати з нагоди й непомітно згубитися, але Микола, що саме обернувся, глянув на нього так, що бідачисько доктор зразу пустився вслід за ним. Потішався ще одною надією, що Микола заблукає в тому лабіринті дерев і мусітиме вернути. Але й тут перечислився. Лісничий прегарно орієнтувався; по галузках дерев він пізнавав, де північ, а де полуднє.
Все-таки перейти той ліс було дуже тяжко. Буки, в’язи, старезні клени, де-не-де дуби, а далі берези, смереки й ялиці з грубезними пнями, покрученим галуззям, корчі ялівцю й інших дерев сплелися в непрохідну гущавину.
Миколі вдалося відшукати сліди колишньої дороги. Він обчислив, що з полудня діб’ються до замку, а перед ніччю зможуть вернутися в село.
Перескакуючи колоди, спотикаючися на пнях та вивертах, прорубував гущавину та йшов все вперед, а за ним волікся півживии доктор.
Враз у лісі почало прояснюватися. Сполохане стадо чорних бузьків зірвалося дужим помахом крил. Лісничий і доктор доходили до вершка гори. Але тут була така гущавина, стільки вивертів, колод і пнів, що засапанин доктор з розпукою закликав:
— Справді, Миколо, я вже не можу; побачите, це скінчиться тим, що скручу десь ногу або руку.
— Нічо не шкодить, а від чого ви доктор?
— Але ж, Миколо, будьте розумні!… Не можна доконати того, що неможливе…
Лісничий навіть його не слухав і продирався далі крізь гущавину.
Нарешті дерева прорідли й доктор та лісничий вийшли на високорівню Оргаль.
Була третя година зполудня.
Лісничий глянув направо і побачив між скелями потік Няди.
Задоволений, зважився на півгодини відпочинку. Оба були втомлені й голодні, а в наплечниках у кожного з них була добра перекуска й плящина сливовиці. Зрештою, треба було дещо спокійно обміркувати.