Твори том 2

Вдачі незалежної, веселої аж занадто, звабна і дуже кмітлива, з проблисками вільнодумства, що невідомо як з’являються в декотрих паризьких дівчаток, ніби вони з дитинства вдихали пряне повітря бульварів, куди вечорами крізь відчинені двері театрів вривається відгомін схвалених чи обсвистаних п’єс, вона все-таки зберегла від свого п’ятирічного рабства якусь дивну боязкість, поєднану з колишньою відважністю, постійний страх, як би не зробити, не сказати чогось зайвого, палке бажання незалежності і тверду рішучість уже ніколи більше не ризикувати своєю волею.
її чоловік, людина світська, змушував її приймати гостей і грати при цьому роль німої, елегантної, чемної і чепурної рабині. Між приятелями цього деспота було багато митців, і вона приймала їх з цікавістю, слухала залюбки, але ніколи не насмілювалася показати їм, як добре вона їх розуміє і як високо ставить.
Коли скінчилася її жалоба, вона запросила декого з них на обід. Двоє відмовилися, троє ж прийняли запрошення і, на свій подив, побачили в ній молоду чарівну жінку з відкритою душею, що одразу без усякого кривляння мило призналася їм у тому, яку втіху приносили їй колись їхні відвідини.
Так поступово вона обрала серед колишніх знайомих, що її мало знали або мало цінували раніше, кількох до свого смаку і як вдова, як вільна жінка, що хоче, однак, зберегти бездоганну репутацію, почала приймати найвишуканіших чоловіків, яких їй пощастило зібрати довкола себе, та всього декілька жінок.
Перші запрошені стали її друзями, створили основне коло, притягуючи інших і надаючи домові вигляду невеликого монаршого двору, куди кожен допущений приносив або талант, або гучне ім’я; кілька ретельно відібраних титулів домішувалися тут до ясних умів інтелігентів-різночинців.
Її батько, пан де Прадон, що займав горішній поверх, був ніби захисником моральності й обороною її доброго імені. Старий гульвіса, надзвичайно елегантний, дотепний, він упадав коло неї, поводився з нею скоріше як з дамою серця, ніж як з дочкою і очолював обіди, які вона давала щочетверга і які незабаром здобули в Парижі славу, ставши предметом пліток і заздрощів. Прохання бути відрекомендованим і запрошеним усе частішали, їх обговорювали в приятельському колі й часто відкидали після своєрідного голосування. Кілька дотепів, сказаних у тому салоні, облетіли ціле місто. Там дебютували актори, художники й молоді поети, і то було для них ніби хрещенням їхньої слави. Патлаті генії, яких приводив Гастон де Ламарт, змінювали біля рояля угорських скрипалів, представлених Масівалем, а екзотичні танцюристки дивували тут гостей своєю хвилюючою пластикою, перше ніж з’явитися перед публікою в Едемі чи Фолі-Бержер.
Пані де Бюрн не забувала прикрі спогади про своє світське життя під чоловіковим гнітом, та й друзі ревниво оберігали її. Тож вона розважливо утримувалася надто розширювати коло своїх знайомих. Задоволена і водночас чутлива до того, що могли б сказати й подумати про неї, вона давала волю своїм трохи богемним нахилам, зберігаючи водночас якусь міщанську обачність. Вона дбала про свою репутацію, уникала нерозважливих вчинків, була коректною в своїх забаганках, поміркована в зухвальстві і стереглася, щоб її не могли запідозрити в якомусь інтимному зв’язку, любовній пригоді чи інтризі.
Всі пробували її спокусити: та нікому, як говорили, в тому не пощастило. Вони сповідалися один одному і здивовано признавалися у своїй невдачі, бо чоловіки майже не вірять, — і, може, небезпідставно, — у таку цнотливість незалежних жінок. Про неї ходила легенда. Казали, ніби її чоловік на початку їхнього подружнього життя виявив таку гидотну брутальність і такі неймовірні вимоги, що вона назавжди вилікувалася від кохання. І її приятелі часто обмірковували це між собою. Вони завжди доходили висновку, що дівчина, вихована в мріях про майбутні любощі та в чеканні хвилюючої таємниці, що уявляється їй як щось мило-непристойне, щось нечисте, але витончене, мусила страшенно обуритися, коли подружні стосунки їй відкрив такий мугир.
Світський філософ Жорж де Мальтрі додавав з тонкою посмішкою:
— Пора її ще прийде. Вона ніколи не оминає таких от жінок. І що пізніше, то голосніше вона покличе. Наша приятелька з її артистичним смаком закохається під старість у якогось співця або піаніста.
Гастон де Ламарт був іншої думки. Як романіст, психолог і спостерігач, що вивчав світських людей, з яких, до речі, малював іронічні, але схожі портрети, він уважав, що знає жінок і розуміється на їхній душі з безпомилковою й незрівнянною проникливістю. Він заносив пані де Бюрн до розряду нинішніх божевільних, образ яких вивів у своєму цікавому романі «Одна з них». Він перший змалював цю нову породу жінок, породу розсудливих істеричок, які страждають від нервових розладів, мучаться водночас тисячами супротивних потягів, що навіть не встигають стати бажанням, жінок, у всьому розчарованих, хоча вони нічого ще не спробували з вини обставин, епохи, сучасних романів; ці жінки, позбавлені вогню, нездатні на захоплення, поєднують у собі примхи розпещених дітей з сухістю старих скептиків.
Йому теж не пощастило спокусити її, як і всім іншим.
А в пані де Бюрн по черзі закохувалися всі її шанувальники, і після кризи вони довго ще залишались розчуленими й схвильованими. Помалу вони утворили ніби якусь невеличку громаду правовірних. Ця жінка була для них мадон ною, і вони говорили безперестану про неї в полоні її чару, навіть оддалік. Вони прославляли її, звеличували, критику-вали й ганили, залежно від настрою, зважаючи на образи, роздратування чи ревнощі, коли вона віддавала перевагу кому-небудь із них. Вони постійно ревнували її один до
11
одного, потроху один за одним стежили, але завжди трималися довкола неї щільним колом, щоб не допустити якогось небезпечного суперника. Найвідданіших було семеро: Масіваль, Гастон де Ламарт, гладун Френель, молодий філософ, вельми модний у вищому світі, Жорж де Мальтрі, відомий своїми парадоксами, красномовством і різнобічною освіченістю, завжди поповнюваною останніми науковими досягненнями, незрозумілою навіть для найпалкіших його прихильниць: він славився також своїм убранням, так само вишуканим, як і його теорії. До цих видатних людей господиня дому додала кількох світських людей, як казали, дуже дотепних: графа де Марантена, барона де Гравіля та ще двох-трьох інших.
Найпривілейованішими серед цієї блискучої плеяди обранців були Масіваль і Ламарт, які завжди вміли розважити молоду жінку своєю артистичною невимушеністю, своїми вигадками й умінням поглузувати з усього і навіть трошки з неї самої, коли вона дозволяла. Але її бажання — чи то природне, чи то зумисне, — не давати ні одному з своїх поклонників тривалої й помітної переваги, пустотливе й вільне її кокетування, цілковита справедливість у розподілі знаків уваги підтримували між ними приязнь, приперчену ворожістю, і жвавість розуму, що робила їх привабливими.
Іноді хтось із них, щоб допекти іншим, приводив свого приятеля. А що той приятель звичайно не бував людиною дуже видатною чи особливо цікавою, всі інші, згуртувавшись проти нього, швидко його виживали.
І от Масіваль привів свого товариша, Андре Маріоля.
Слуга в чорному вбранні доповів:
— Пан Масіваль! Пан Маріоль!
Під великою пишною хмарою рожевого шовку — непомірно широким абажуром, що відбивав на старовинний мармуровий стіл ясне світло від лампи-маяка, укріпленої на високій колоні з позолоченої бронзи, над альбомом, тільки оце принесеним Ламартом, схилилися чотири голови — жіноча й три чоловічих. Романіст перегортав сторінки й давав пояснення.
Жінка обернулася, і Маріоль побачив ясне обличчя трохи рудуватої блондинки, з непокірними кучериками на скронях, які, здавалося, спалахували яскравим полум’ям. Тонкий кирпатий носик, живий усміх, рот з виразно окресленими губами, глибокі ямочки на щоках, трохи випнуте, з ямкою, підборіддя надавали цьому личкові глузливого виразу, а очі якось дивно притьмарювали його серпанком смутку. Ті очі були блакитні, але якісь злинялі, немов їх мили, терли та шурували; а посередині блищали круглі, розширені чорні зіниці. Цей блискучий і чудний погляд ніби свідчив про мрії, навіяні морфієм, якщо не був викликаний просто кокетливою дією беладонни.