Вінценосні розпутниці

Спеціальним «рескриптом» генерал-губернаторові було, суворо наказано «вжити заходи і взяти до тями про зменшення кількості жебраків, які швендяють у Києві», та щоб ніхто взагалі не смів подавати, просьби «прямо імператриці під загрозою суворого покарання». Згодом лицемірна Катерина II ніби зобиджено заявляла, що, напевно, тутешній народ її не любить, бо вона не бачить його на вулицях. «Батьки міста» тут же звеліли київським міщанам порядно одягнутися і при появі «її величності» виявляти радість і кричати «ура».
Під кінець кількамісячного перебування у Києві Катерина II в супроводі «всіх кавалерів і придворних» їздила слухати обідню в академічний Братський монастир. Для зустрічі «августійшої» подільських міщан і спудеїв академії нарядили у святковий одяг, вилаштували в чотири ряди перед входом до монастиря та звеліли співати «концерт».. Тодішній ректор академії архімандрит Варлаам високим «штилем» вітав царицю промовою, говорив про утвердження освіти ще в давній Русі, а потім і у «ветрограді»-акаде-мії: «Владимир насади, Ярослав распространи, Петр напои, а премудрая Екатерина II возрасти и утверди…»
Після цього деякі поважні подільські обивателі й професори милостиво були допущені до цілування руки «благоупотребнейшей матери», а вона звеліла видати ректорові 1 000 карбованців, префектові з учителями 2 250 карбованців, «казенним» вихованцям у бурсах 1 200 карбованців та збільшити річне асигнування на всю академію ще на 600 карбованців. Адміністрація особисто могла бути і задоволена, тільки не понадтисячна громада студентів. Для них виділені гроші були, звичайно, мізерією. І це тоді, коли Киево-Могилянська академія продовжувала поставляти Петербургу, Москві та майже у всі інші міста Російської імперії найталановитіших своїх випускників, які очолювали навчально-освітні заклади, своїми працями внесли значний вклад у світову науку та дипломатію. Варто назвати принаймні таких тодішніх вихованців академії, як Іоіл Биковський, Яків Козельський, Григорій Полетика, Григорій Сковорода, Микола Мотоніс, Василь Рубан, Андрій Італійський, ті ж Петро Завадовський, Олександр Безбородько, Дмитро Трощинський та ін.
Правдива, без «всеподданнейшего» фальшивого глянцю згадка про перебування «вовчиці» Катерини II, Потьомкіна, Румянцева та інших царедворців у Києві й взагалі на Україні лишилася в народній пам’яті. Перекази зі ставленням поневоленого трудового народу до вояжу цариці та її «бахурів», про плазування українського і неукраїнського панства перед ними узагальнив у своїх творах Т. Шевченко. Герой його поеми «Сліпий» бандурист так переповідав розповідь «товарйшів-запорожців» про вояж Катерини і «гетьмана Нечоси», тобто Потьомкіна, на Вкраїну:
 
 
… Цариця по Києву
 
Із Нечесом ходила
 
І Межигорського Спаса
 
Вночі запалила.
 
І по Дніпру у золотій
 
Галері гуляла,
 
На пожар той поглядала,
 
Нишком усміхалась.
 
І як степи запорозькі
 
Німоті ділила
 
Та бахурям і байстрюкам
 
Люд закрепостила.
 
 
Справді, цариця мала на меті відвідати знаменитий Межигірський Спасо-Преображенський монастир у Виш-городі, але в той день він з невідомих причин загорівся. Пожежу було видно — і з Києва. Той монастир часто називали козацьким, бо в ньому доживало свій вік чимало уславлених запорожців, зокрема народні ватажки Семен Палій, Семен Самусь та ін. Мабуть, саме тому й вважали, що цариця умисно «підпалила Спаса», щоб і сліду козацького не лишилося.
Великий Кобзар нещадно засуджував царизм за варварське закріпачення українського народу, за злочинне розбазарювання колись вільних земель «бахурям і байстрюкам», а також чужоземним колонізаторам. У поезії «Розрита могила» персоніфікована Україна плаче-ридає: «Степи мої запродані жидові, німоті…» Про «байстрюків» цариці, що сараною обсіли Україну, згадується і у віршеві «Стоїть в селі Суботові», а в посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…» поет із сумом констатував, що
 
 
На Січі мудрий німець
 
Картопельку садить…
 
 
Ідеться про те, що землі Старої і Нової Січі та навколо неї, як мовилося, цариця роздала своїм наближеним після розгрому Запорожжя. Знаменитий літописець українського козацтва Д. І. Яворницький уточнював, що 200 000 десятин землі Запорожжя (Чортомлицьку Січ, селища Покровське, Капулівка, Базавлук та ін.) Катерина II «подарувала» за складання проекту знищення Запорозької Січі та проекту маніфесту з приводу цього згадуваному генерал-прокуророві князю О. Вяземському. 1789 року частину земель, а 1802 року і повністю в нього відкупили євреї німецького походження барони Шпігліци. На колишніх козацьких землях цариця поселила й інших німецьких колонізаторів, які на сереідину XIX ст. володіли на Вкраїні сотнями тисяч десятин плодючої землі. Тому Т. Шевченко з гіркотою й каже, що німці там «картопельку садили», у тому числі на святая святих для українського народу — легендарній Хортиці. Таке святотатство Шевченко бачив вочевидь, мандруючи влітку 1844 року Дніпром до запорозьких земель.
Не менш гнівно картав поет і перекинчиків з українського панства, зокрема гетьмана Кирила Розумовського — фаворита двох цариць, та ту козацьку старшину, яка перебігала на бік царизму й лакействувала перед ним, зрозуміло, не без користі для себе.
У тій же поемі Шевченка «Сліпий» запорожці з осудом говорили про те,
 
 
Як Кирило з старшинами
 
Пудром осипалися,
 
І цариці, мов собаки,
 
Патинки лизали!..
 
 
Ще б пак не лизати! Адже тільки колишньому свинопасу Кирилові Розумовському монархині одміряли десятки тисяч десятин землі з 25 000 кріпаками на них, а він, ставши графом, гетьманом і фельдмаршалом, у свою чергу ще до «Жалованої грамоти…» роздавав старшині у «вічне і потомствене своє володіння» козацькі землі та вільних селян. Стосовно глумливих слів «пудром осипались», то вони йшли від тодішнього іноземного звичаю носити парики з буклями, що їх обсипали пудрою і які були «нечесані» (мабуть, звідси і «гетьман Нечеса»). Почало рядитися в такі парики й українське панство, що викликало серед народу безпощадне глузування. У поемі «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…» про тих вірнопідданих «слуг і підніжок» царів та королів, про «ясновельможних гетьманів» й фальшивих «народолюбців» він саркастично писав:
 
 
Раби, підніжки, грязь Москви,
 
Варшавське сміття — ваші пани.
 
Ясновельможнії гетьмани.
 
Чого ж ви чванитеся, ви!
 
Сини сердешної Украйни!
 
Що добре ходите в ярмі,
 
Ще лучче, як батьки ходили.
 
 
Т. Шевченко не випадково скористався «ліврейною мовою» генеральної старшини, зокрема епістолярієм багатьох гетьманів, які в листах і петиціях польським королям, а потім російським царям іменували себе «нижайшими слугами и подножками». Наприклад, у чолобитній 14 січня 1734 р. імператриці Анні Іоаннівні Данило Апостол підписався «При том… державную Вашего императорского всепресветлейшего величества верный подданый, всенижайший раб и подножок, Войска Вашего императорского величества Запорожского обоих сторон гетман». Й справа була не лише в тогочасному епістолярному кліше, а в самій суті, бо ж виклянчузалися подаяния. За це і картав поет все панство, особливо ж «презавзятих патріотів» типу «потомка гетьмана дурного», кріпосника Петра Скоропадського в поезії «П. С.».
Після скресання й очищення від льоду Дніпра 22 квітня 1787 року знову зігнали киян-зівак на київські кручі для проводжання «августійшої». На Подолі Катерину II зі свитою чекало 80 галер, 3 000 чоловік обслуги та по 12 музикантів на кожній палубі. Найкоштовніше була прибрана галера, призначена для «обожаемой монархини». Грала музика, вірнопіддані чини і натовп кричали «ура», снували з червоними прапорцями більші й менші човни, салютували гармати.