Вінценосні розпутниці

Не відставали від похвал і зарубіжні автори.
О. Пушкін був знайомий із тими дифірамбами й не погоджувався з ними. У своїх замітках про XVIII століття він зауважував, що історія оцінить вплив царювання Катерини на мораль, розкриє жорстокість її деспотизму під личиною лагідності й толерантності, покаже народ, пригноблений намісниками, казну, розкрадену коханцями, а також важливі помилки її у політичній економії, убогість у законодавстві, огидне фіглярство у стосунках із філософами — «тоді голос обдуреного Вольтера не позбавить її славної пам’яті від прокляття Росії!». Додамо: і України, й Білорусії, і Прибалтики, й інших земель імперії.
Розігруючи ролі «освіченої» монархині, покровительки науки і мистецтва, Катерина II зуміла навіть запросити до мандрівки в Росію із Женеви письменника, філософа-просвітителя, ідеолога енциклопедистів Дені Дідро. Французький філософ у численних розмовах із царицею схиляв її до звільнення селян від рабської кріпосницької залежності, закликав до реформ і демократизації народної освіти, розвитку в Росії «третього стану» й промисловості, висловлював віру у велике майбутнє країни та її «молодої нації», що знайшло своє відображення в його «Філософських, історичних та інших записках» і в «Зауваженнях на «Наказ» її імператорської величності депутатам Комісії для укладання законів». Катерина II на словах погоджувалася з Дідро, матеріально підтримувала його, за життя закупила його рукописи і бібліотеку, заплативши за них 15 000 ліврів, або 21 000 карбованців (фаворитам і коханцям за одну ніч платила тисячами), яку після смерті просвітителя у 1784 році перевезла до Петербурга, а також умовно призначила його бібліотекарем з платнею 1000 ліврів на рік.
Кілька слів про той «Наказ» Катерини, що вона його зліпила у вигляді інструкції для складання Комісією проекту нового Уложення. Ця Комісія як виборний орган від усіх станів і установ, крім кріпосних селян, була утворена наприкінці 1766 року. Вибори депутатів од
Лівобережної України проходили у 14 містах, до яких додали ще Київ із Правобережжя та Запорозьку Січ, усі інші — понад 115 міст і містечок — мали право тільки письмово подавати свої пропозиції та вимоги тодішньому генерал-губернаторові П. Румянцеву, який очолював другу Малоросійську колегію та здійснював суворий нагляд за «порядком» виборів депутатів. Від міщан їх було обрано 10, від козаків з старшиною — 9, від шляхти — 7, від Малоросійської колегії — 1 і жодного депутата від покріпаченого селянства. Депутати України склали «Прошение малороссийских депутатов во время составления Уложения» (1768).
Найгостріша дискусія розгорнулася навколо «Проекту прав благородних» — дворянства, генеральної і козацької старшини, що прагнули володіти землями і кріпаками. Тільки деякі українські депутати — підполковник пікінерів Я. Козельський, вихованець Києво-Могилянської академії М. Мотоніс, депутат козаків Лубенського полку М. Тимофіїв, депутат від міщан Охтирки Дзюбин виступили на захист простого народу, рішуче протестували проти іменування селян «підлими» та проти захоплення їхніх земель поміщиками, старшиною і взагалі проти існування кріпосного права. Козацький депутат В. Алейников на засіданні Комісії з гідністю заявив: «Хоч пани депутати й говорять, що козацьким військовим отаманам і полковим командирам без селян бути негоже, але це вони роблять даремно, бо ми бачимо цілу Європу, яка в кріпосних селянах ніякої потреби не має, і чи не більше буде ганьби усім панам депутатам і всій нашій державі перед іншими європейськими країнами, коли після закінчення цієї високославної комісії буде узаконено купувати й продавати кріпака як худобу».
Що ж до «Наказу» Катерини II, писаного нею 1767 року французькою мовою, перекладеного і надрукованого спочатку російською, а потім й іншими мовами для вузького кола депутатів, то його кваліфікують як компіляцію. Сучасники одразу помітили, що монархиня основні думки списала з праць французького філософа-просвітите-ля Шарля Луї Монтеск’є «Про дух законів» та італійського теоретика держави і права Чезаре Беккарія «Про злочини і покарання», котра тоді була перекладена французькою мовою абатом Морле; використала вона також праці й інших зарубіжних авторів.
Але біда не стільки в тому, що «Наказ» був плагіатом, скільки в тому, що запозичені прогресивні ідеї просвітителів, зокрема Вольтера, так і лишилися на папері, бо тих, хто наважувався критикувати абсолютистську монархію й кріпосне право, «освічена імператриця» піддавала нещадному гонінню. Комісія, ознайомлена із «Наказом», так і не виробила скільки-небудь важливих проектів серйозних реформ у Російській імперії і була розпущена Катериною II під приводом початку російсько-турецької війни.
Тепер щодо листування Катерини II з «фернейським філософом» Вольтером. Зарубіжні й вітчизняні текстологи давно довели, що цариця жодного листа власноручно до філософа не написала. Авторами їх могли бути учень і приятель Вольтера, наближений до двору Катерини граф Андрій Шувалов, який поділяв погляди свого вчителя, та особистий секретар монархині Храповицький, котрий писав за неї листи російською мовою. Власною рукою вона писала, за її словами, «поганою німецькою мовою» з численними граматичними помилками хіба що баронові Грімму.
Дослідники рукописної спадщини Катерини II, і особливо текстологи, стверджують, що хоч би якою мовою вона писала — німецькою, французькою чи російською, — робила силу-силенну граматичних помилок, а стиль її був кострубатий, по-німецьки грубуватий і далекий від досконалості. Однак до писання та «сочинительства» в Катерини завжди свербіли руки. їй подобалося — чи, можливо, вона намагалася робити вигляд, що їй приємне вишукане товариство письменників, художників, учених. Цариця завжди твердила, нібито обожнює книги, живопис, витвори архітектури, прикладного мистецтва, а при сприянні барона Грімма закуповувала світові шедеври для Ермітажу — чи не єдине позитивне в її меценатстві.
Об’єктивно оцінюючи всю «духовну» спадщину Катерини II, можна цілком погодитися з попередніми твердженнями авторів життєпису імператриці, що російська література, наука та мистецтво мало чим зобов’язані їй. Справді, для Заходу вона грала роль мецената для своєї ж реклами «освіченого монарха», а на духовне життя Росії дивилася здебільшого із підозрілістю жандарма. Цариця писала, або намагалася писати, історичні твори, драми, комедії і комічні опери; вона пнулася стати публіцистом, поетом і педагогом, написавши для внуків кілька казок і створивши для дворян відповідні школи, хоч основоположником освіти в Росії її ніколи й ніхто не вважав. Вона забавлялася виданням сатиричних журналів із бюргерськими жартами й водночас жорстоко переслідувала знаменитого російського просвітителя та книговидавця М. Новикова, не кажучи вже про О. Радищева.
Досить гучна історійка сталася з анонімною статтею Катерини II «Были и небылицы», яку вона надрукувала в своєму офіціозі «Собеседник любителей слова». Авторка напутливо висміювала тогочасні звичаї та вади окремих, помітних осіб, у тому числі письменника Д. Фонвізіна і директора Академії наук княгині К. Дашкової, вважаючи свої дотепи до знемоги смішними. Однак сміялися не всі. Скажімо, Д. Фонвізін поставив анонімному авторові цілу низку дошкульних запитань, зокрема, чому блазнів, балясників і шпиків раніше вважали за ніщо, а за Катерини надавали їм досить високі чини і багатства. Такі шпильки драматург і сатирик адресував особистому «другові» Катерини II Льву Наришкіну, який хоч і розігрував роль придворного блазня, але займав досить високе становище, був засипаний орденами і маетностями, розділяв із великою княгинею, а потім царицею «дешпера-ції». Не сміялася і княгиня Дашкова, порадивши анонімові, також, на її гадку, Л. Наришкіну, перестати писати, бо він абсолютно бездарний. Можливо, вона адресувала це і самій імператриці, накликавши на себе царський гнів. У всякому разі Катерина II не лише перестала писати свої пруссько-бюргерські дотепи, а й закрила згадуваний журнал, бо, мовляв, його редактори пересварилися з шановними авторами.