Перунові стріли

- Добре чиниш, сину мій, що прийшов до нашого храму. Особливо радісно, що ти з древлянських пущ. А там у вас ще пребагато поганства та волховання. Добре, що тебе Господь сподобив, Всі твої побажання виповняться. Надійся! Молись! І наберись терпіння.
Малий і рота не розорив, але питання, як і перед тим, його мучили. А голоси гугняві, хрипкі, благання про милостиню забивали ангельський спів на хорах. Співали Давидові псалми.
Он і калугер у срібних ризах.
Він дивився і не бачив срібного гаптування на заморських оксамитах, що прикривали боярські та княжі тіла.
І ще його мучило - а чому цих страшних калічних людей пустили під двері найкрасивішого храму?
Півник примостився під стіну поруч дядька. Дядько ревно молився, а хлопчик все поривався назовні, до убогих.
Храм наповнився людьми вщерть. І все то були не прості, сірі, а все бояри, князі, гридні, дружинники.
На хори піднялась і вся родина великого князя.
Та малого хлопця це зараз не дуже цікавило, хоча він все запам’ятовував, сам того не усвідомлюючи.
І коли всередині, в храмі співали псалми, і вгорі, на хорах, і внизу, малий потиху відступаючи, рачкуючи полишив храм.
Підступив до убогих.
Хто з них молився, гугнявлячи ті самі псалми, що співали в храмі. Хто куняв, хто жував, перекочував беззубими яснами якусь поживу. Хто подалі від хідника, ті колупалися в лахах, нужі шукали.
Хлопчик підійшов до найближчого безногого чоловіка із засохлою, виламаною лівицею.
- Чого з тобою отаке сталося? - спитав по довгій мовчанці хлопчик, бо було несила стояти над людиною і мовчати.
- Бог покарав, - похмуро відповів чоловік, струшуючи могутніми плечима. - В бою на Льті з печенігами. Відступився Бог від мене за мої гріхи і віддав під удари поган. Посікли мене шаблями, погнули стрілами.
Далі запитав у сусіда з обрізаним носом і з одним оком:
- А з тобою що, чоловіче, сталося?
- Бог покарав,
- Хіба може Бог обрізати вуха і носа, і око виколоти?! - не вгавав малий.
- Дурню ти! Бог мене видав у руки грекам! Вони мене полонили і скалічили…
- І тебе Бог покарав? - спитав горбатого клишорукого сусіда.
Той підняв гостре підборіддя межи кривими плечима. І з гордістю повідомив.
- Мене не покарав. Він покарав моїх батьків. А мене Бог відзначив благодаттю. Бо хто мучається при житті, той по смерті потрапляє в царство небесне.
- А тебе за що Бог покарав? - підступив Півник до чорнобородого широкоплечого красеня, що виклав на коліна безпалі культі рук.
Чорнобривий посміхнувся.
- Звідкіль я знаю? Арканом мені печеніги руки скрутили. Вночі я втік. Та руки попухли, потім загнили пальці. Тепер от! - Він підніс до Півникового лиця культі. Солодкий сморід шпигонув хлопчикові в ніздрі.
Хлопчик ішов уздовж хідника і все питав, питав. А йому відповідали: «Бог покарав… Печеніги полонили… Бог покарав… Боярин мордував… Ляхи полонили… Бог покарав… Греки осліпили… Пошесть напала…»
Потім почали із храму виходити ліпші люди, і жебраки покинули всякі розмови.
А завели своє скиглення і прохання милостині.
Дядько Півень після служби вийшов, аж світився від щастя.
Півник таким його ні разу не бачив.
Він навіть його не вилаяв, що зник із храму до кінця служби.
Лише за першою брамою дядько надяг свого гостроверхого ковпака повстяного.
- Півнику, Півнику! Я відчуваю, я знаю, Богородиця мені допоможе! - Він знов заяв шапку і широко перехрестився…
Віддаючи Півневі зброю та звільняючи із сараю бранців, городник сміявся.
- Ну й вигадав ти, Півню! З тебе вийшов би добрий воротар чи вартівник при порубі. Треба буде воєводі сказати!…
Коли вони всі - дядько, небіж та полоненики прийшли до істобки, хтось із холопів спитав глузливо:
- Ну як там у городника? Прохолодно і проголодно було у стайні?
- Не було жарко… Жінка дати теплий білий хліб… Городник дати пити мед із хмелем…
А Лях затято мовчав.
Після обіду дядько з Будом, Тальцем і полонениками погнав коней пасти.
А Півник лишився в істобці прибирати.
Але весь час думав про калік-жебраків.
І страх хвилями напливав на нього. Він пішов до східного кута, де дядько повісив глиняного бога із сяйвом навколо голови, і почав молитись, щоб бог був ласкавий до тих калік-бідаків. Щоб ніколи бог не покарав його, не відступився від нього і не зробив його жебраком.
Коли Півник помолився перед богом, виліпленим на глиняній дощечці і розфарбованим яскравими фарбами, йому стало легше.
І він страшенно зрадів, бо зрозумів, що бог його почув…
Веселий, щасливий, він побіг на полювання - треба годувати яструба. Щось починав яструб занепадати.
 
ХОДА
Та у вівторок, коли Півник знов лишився на цілий день в істобці і розмішував вівсяну кашу кленовою кописткою, Реп’ях загарчав. Це вже було щось надзвичайне.
Визирнув на подвір’я і вгледів дивного чоловіка, ви тільки собі уявіть - у шкіряних штанях. На палиці через плече він ніс цілу низку перепілок. За ним поспішали два собаки білі та строкате, чорне з білим, порося. Оце так диво.
Хлопчик вибіг до дороги й привітався з чоловіком. Той спинився і сперся на коротку дарду.
- Порося сподобалось?
- Авжеж. Такого не бачив.
Чомусь Півник відчув, що йому зовсім байдужий жовтоокий яструб. Хижак поступово підупадав і наближався до загибелі. Пір’я поламане на кінцях, без полиску. Годинами птах сидів непорушно, хворобливо наставивши пір’я. Без лету, без свіжої крові хижий птах гине. Це всім відомо.
- Давай заміняємось на порося.
- А що ти на обмін маєш - як рівний у рівного спитав мисливець.
- Доброго яструба. Отакенного! Як орел! Ти ще такого не бачив.
- Хе-хе! Оце я і не бачив, - розвеселився мисливець. Та коли Півник притяг клітку з крилатим бранцем він тільки й вимовив:
- Ого!
І зразу ж погодився зміняти на порося.
Без сумніву, мисливець був людиною щирою і віддав Півнику порося з повідцем, щоб не втекло, п’ять перепілок і ножик з кістяною мережаною ручкою.
Коли ввечері пригнали коней, дядько зразу ж спитав:
- Де яструб?
А перед тим, скільки вже були днів у Києві, наче й не помічав птаха і те, як він занепадає.
Холонучи від страху, що вчинив без дядькового дозволу, Півник і не став справдовуватись, а просто відповів:
- Зміняв на строкате порося.
- А це? - кивнув дядько на ножа при очкурі.
- І це за яструба. І ще перепілок дав. Я тобі з кашею зварив.
На мить дядько насупився та зразу ж махнув рукою.
- Шкода. Хотів на Подільському торжищі продати. Поспішив ти, Півнику. Ми добру монету втратили…
Порося виявилось навдивовиж веселе і, не дивлячись на своє свинське походження, охайне. І одну дивну здібність виявив хлопчик у поросяти - воно мало незгірший нюх, ніж Реп’ях.
Він це помітив при такім випадку.
Якось малий розмочував, за наказом дядька, шмат волячої шкіри для лагодження збруї.
Він поклав її у траву і наказав Реп’яху віднести до істобки. Так, заради забави. І пес поволочив шкіру не стежкою, а просто вгору, по схилу.
А порося припнув до ліщинового куща, коли спускався з цебром до джерела.
З повним вже цебром Півник піднявся до поросяти, відв’язав його і попрямував до стежки.
Та порося зарохкало, заметушилося і потягло хлопчика вгору по схилу. І п’ятачком нишпорило по траві, принюхувалось, наче шукало сліди Реп’яха. І таки повело до істобки точно по Реп’яхових слідах.
Тоді малий намочив ганчірку рештками житнього кисілю і потягав ганчірку подвір’ям, а потім закопав у пісок.
А рештки кисіля на пальці дав понюхати поросяті.
Порося кувікнуло і кинулося подвір’ям бігати і нюхтити землю, поки віднайшло місце схованки.
І порося він назвав Ходою. Як ото в старій загадці:
Хода ходить,