Перунові стріли

Кобила не підвела. Попетлявши та покрутивши схилами й белебенями, вона принесла Півника до істобки.
І впала біля конов’язі.
Саме тоді - як роз’юшений до краю дядько Півень схопив Тальця і закручував на шиї аркан, хотів завісити на стовпі конов’язі.
А інші холопи всі були п’яні.
Хто де попадав, там і лежав. Від них смерділо перегаром хмільним, і ніхто з них геть нічого не тямив. Власне, вони спали п’яним небуттям і ніякими зусиллями їх не можна було розбудити.
Ось валявся Будий і чиясь служниця.
Багаття було чимале, і хоч воно вже й тахло, проте все добре освітлювало навколо.
Півень кинув Тальця, і той завалився на землю снопом.
Схопив скривавленого хлопчика.
- Ти живий?…
Малий витер з лиця кров і закліпав повіками, щоб хоч щось нормально бачити.
- Зовсім живий! Це кінська кров… Вони там у кленовім гаю… Їх троє… Один з мечем…
- Можеш на коні сидіти?!
- І можу сидіти, і можу й ускач гнати!
- Зніми сорочку! Вдягни свитку! Шапку!
Сам кинувся до стріхи і вихопив з-під стріхи рогатину. А з істобки виніс лук, стріли та сокиру.
Скочив охляп на Строкату. Міцна кобила - та дуже примітна. Її не наважились звести.
Під’їхав до Будого і осатаніло оперіщив його. І чиїйсь служниці перепало.
Будий важко застогнав і відкрив очі.
- Скотина, пес! Кобилу доглянь! Чи не бачиш - конає бідолашна? І Тальця печи вогнем, водою одливай, поки не отямиться.
Реп’ях ще де взявся, крутився під ногами. Чогось скиглив чи брехав жалісливо.
- У! - замахнувся нагаєм на здоровенного собаку. Собака впав, перекинувся на спину і задер лапи. Малий теж скочив охляп і вони вдвох поскакали через пагорби і белебень до кленового гаю.
Настав переддень.
Клубочився теплий туман над купальськими водами. Тахли, покривались попелом яскраві багаття. Попід берегами в очеретах попритискалися заблудлі купальські вінки.
Деякі навіть з обгорілими свічками. Чаділи на пагорбах рештки вогнищ.
Де-де серед заростей пробігали крадькома людські постаті.
Дядько спльовував і хрестився.
- У, сім’я поганське! Сосуди гріховні! Через вас ці йолопи повпивалися! Все, все через хміль, блуд і поганство! О, Боже! Дай в мої руки хоч одного татя!!! Молю тебе!!!
Біля кленового гаю було добре видно на пом’ятих травах бризки почорнілої крові.
Дядько дав повід Строкатої, а сам спішився і обдивлявся все ретельно, навіть обнюхував, мов мисливський пес.
Залізши на Строкату, довго сидів мовчки.
Сидів, голову похнюпив.
Цмокнув, рушив, направив Строкату до річки. Підняв стріли й лука високо, коли кобила зайшла у воду. Дядько не знав цього місця - думав - коні попливуть. Та виявилось, що тут було місце потаємного броду. Вони тому швидко перейшли на протилежний берег. І дядько Півень показав, що він не тільки був ловцем відчайдушним, а міг слід і по людині гнати, і по звірові.
Вони доїхали до того місця, де таті розійшлися двома стежками.
Ліворуч з трьома кіньми, праворуч - один вершник. Дядько уважно роздивився мокрі ганчірки з кінських копит. Їх тут, за непотребом, викинули. Він їх віддав Півникові.
Вивчав сліди, щось мимрив під носа:
- Це Соловая. Вона його скине. Вона ненавидить вершників… А він і не найкращий вершник… Бач, ось як ідуть сліди… Він погано нею управляє. Скине!… - пророкував і радів із свого пророцтва Півень.
Вони ще проїхали по заболоченій лісистій долині з версту і почули з-за густих очеретів кінське слабе іржання.
Межи шуворами Соловая кобила загрузла задніми ногами, а передні закинула на купину. Силувалась, пружилась, намагалась, аж стогнала, витягти задні ноги із трясовини.
Дядько спішився і спробував дістатись до кобили. Та зразу ж заколивалась, заворушилась зелена тонка покрівля трясовини. Захлюпала руда смердюча вода крізь віконце в зеленім покривалі.
Дядько бачив, що трясовина не відпустить свою жертву, свою здобич.
Він вибрав найгострішу стрілу і наклав на тятиву. Напнув тугого лука. Не зміг пустити стрілу. Заклав назад у сагайдак.
Відв’язав від пояса аркан. Одним кінцем обв’язав Строкату по грудях, а аркан, тобто петлю, спромігся накинути на шию Соловій.
Здав Строкату назад, і вона потягла линву.
І витягла Солову з трясовини, водночас ледь її не задушивши. Ще б мить, і Солова вдавилася би в аркані. Та дядько Півень не пожалів аркану - розтяв гострим клюгом рогатини. Кобила ледь підвелася.
Тремтіла всім єством.
З неї стікала руда болотна жижа.
Але дядькові було байдуже.
Він обіймав її за шию, огладжував по щоках. Ледь що не цілував.
Вони поїхали далі по слідах межи верболозами. За тим, що був з трьома кіньми.
На зручній, непримітній галявинці дядько закляв і вирішив вертати назад.
- Тут їх хтось чекав. Ще один. От дивись - сліди.
Потім вони заїхали в ручай. І невідомо куди пішли - вниз по течії чи вгору? Он там на пісочку на тім боці слідів немає… А там іще озера…
Вони повернули, і на зворотньому шляху забрали Соловую.
Вона нікуди не йшла. І траву не скубла, а стояла, понуривши голову.
Нараз дядько спинився і схопив Півника за плече.
Півник закуняв, сидячи охляп на кобилі. Хоч як не пекла рана на спині, а проте спати хотілось смертельно, ніякий біль не розвіював сон.
- Ти їх запам’ятав?!
- Ні… Тільки здається, той,… що з обушком… схожий на тих, що тоді… верблюдів привели…
- Печеніг?!
- Хто зна… Мені так здалось…
- А де ти, де ти був? Від півночі де ти шалався?
Малий ворушив спухлими порізаними губами, але ні слова не відповідав…
Що там говорити - саме він відповідав за зведених коней. Раз не було при істобці дядька, значить, він повинен був за всім доглядати. Зведені коні були ціною дядькової свободи. Хоч боярин про це ще не знав, але згідно угоди-ряду від цієї купальської ночі дядько Півень ставав холопом боярина Судомировича. Ставав ще одним рабом із його нечисленної челяді.
Та всі ці думки коливалися в стомленій, сонній голові хлопця наче густа болотна жижа. Йому хо-ті-ло-ся спа-ти.
Дядько поторсав небожа за плече. Застогнав малий, але очей не мав сили розкліпити.
- Скажи мені, коли ти пішов з істобки, там нікого з чужих не було?
- Нікого…, - відповів хлопчик, облизуючи запечені вуста. Він і не думав сказати, що бачив, як прийшла городникова служниця з глеком. Яка ж вона чужа? Кожен день бачились у всяких справах. І його до неї посилали не один раз по всякі дрібнички господарські.
- А та, що з Будим обіймалася, коли вона прийшла? Коли? Ти бачив?
Хлопець щось мимрив недоладне і обм’як, мов куль.
Щоб малий не впав під копита, Півень взяв його до себе на Строкату.
Так вони й притюпали на трьох конях до істобки.
Дядька мучила страшна спрага. Просто палило всього. Тому він почав шукати, чого б напитись. Води ніде не було, а різанку з водою хтось, певно по пиятиці, перекинув.
Побачив у закутку під полом глечик зеленої поливи. У великім глечику наче ще лишилось меду.
Одним духом дядько допив глечик.
Дивився на глечик і ніяк не міг зрозуміти, чи це глечик боярський, чи ні.
Хотів спитати малого, але той міцно спав.
У голові в дядька після гонитви, після всього, що трапилося, гуло і дзвеніло.
Він пошукав очима Будого. Немає Будого. І ще когось немає… Ага, тієї дівки, що спала, обнявши Будого! Ну, прийде Будий…
Сон незборним тягарем почав натискати на повіки юнакові, і він так-сяк пройшовши по хаті, дістався до полу і впав на голі дошки.
Коли після полудня Півень збудився від важкого мороку, він вже знав - у мед підсипано зілля.
І став від того дня Півень тихий, сонний. Майже не говорив.
Похнюплений. Все собі під ноги заглядає. З людьми не хотів розмовляти.
Одного разу, коли нікого поруч не було, хлопчик почав просити, благати, щоб піти до ворожки хорошої, щоб вона відворожила, зняла з нього порчу.
Дядько поволі-поволі обкрутився на всі боки, з-під-лоба позирнув туди-сюди і посміхнувся до небожа, хитро і впевнено.