Перунові стріли
- Іди, пес війни! Іди швидко - чорні люди перемінливі. Іди швидко і нехай удача назад тобі прибуде! Іди, лайман!
Дядько Півень на «пса» не образився, бо Варяг зовсім не образливо назвав його, а з якоюсь навіть повагою.
Вони й лишились удвох із Варягом у хитрій гавані. Вище гирла, але де річка була ще глибока, люди тамтешні прокопали добрячий канал до старого русла. І над старим руслом, і над каналом росли здоровенні дерева. Їхні стовбури пообплітали всякі рослини повзучі. Але найбільше пагони колючої ожини з превеликими синіми ягодами. Може, разів у три більшими, ніж біля Півникового села.
З великою обережністю мандрівці і місцеві чоловіки завели туди крутогрудий дракар. У цій схованці було набагато сухіше, ніж би здавалось. То й комарів було не так вже й багато. Бо й вода через канал і арик пробігала досить добре, хоча й не так прудко, як в головному руслі.
Перш за все Варяг виліз на сухий схил за старицею і нарвав якоїсь колючки сиво-зеленої. Запарив у казанку і дав пити Півникові. Гірке та бридке було пійло, а проте ввечері Півник вже міг поїсти вареного вівсяного толокна, що Варяг назвав його «путря». Вночі Варяг вийшов із смолоскипом і остями. Зварив юшку з дивних сріблястих головатих рибинок. Смак видався Півникові надзвичайно тонким і з найтоншим ароматом.
- Що це, мій господине? Так смачно!
- О! Славний ромейський риба-кефалус. І ще дрібний річковий рибка-бичок! І ще трохи морська вода і дві більше вода джерельна. Але це не більший смак. Скоро піде грецька риба ставрида на зимівлю берег Синопа. Будем ловити голі гачки! Наживка не єсть потрібна!
- Правда?
- Я - вікінг. Мені не можна брехати друзям. Війна - брехати можна!
Варяг не брехав. За чотири дні він із старого попсованого стовбура зробив човна. В таких великих видовбаних липових стовбурах чавили виноград на сусло. Але чогось велетенський липовий стовбур тутешні люди подовбали та й кинули. Ну а Варяг викінчив для своєї потреби. На липовій довбанці вони удвох із хлопчиком вийшли по ставриду в море. Опускали линви з важкими кам’яними грузилами глибоко у воду. Коли Варяг командував - щосили смикали і тягли вгору. Знов смикали і тягли вгору. І так, поки не витягали снасть зовсім. На линвах було багато повідців. У Варяга на кожному гачку тріпотіла синьоспинна лискуча рибинка! У Півника рівно половина гачків лишалась порожньою. Півнику те було дуже прикро. Та коли, врешті, і в нього на всіх гачках затріпотіли ставридки, засяяли у золотавих променях сонця, він не стримався.
- Як хвіст павича Таронового! - та й заходився зривати полов. Варяг зняв по одній ставридку за ставридкою, і тільки тоді спитав, не дивлячись на хлопчика.
- Тебе Тарон до Спіро водив? Родзинка пригощав?
- Ні! Тільки обіцяв.
- А ти йому що обіцяти?
- Привезти тутешніх лісових горіхів.
- Ти Тарон розказати наш шлях?
- Ні. Я сказав, що мені дядько заборонив. І він перестав випитувати… Тільки… певно я десь обмовився, бо він зрозумів, що ми пливемо в Обези…
- Добре, тільки скажи самий початок Тарона і до кінець.
Поки Варяг веслував до берега, Півник все й розповів, як було.
- Добре! Цікавий казка. Ти молодець - тепер слово дав - діло зроби. Найкращий горіх у добрий кошик. Нехай Тарон власні очі дивиться - ти вірний слову!
Півникові стало зразу легше, бо соромно було з усієї історії. Та й мулько на душі, що тоді Тарону про Обези промовився, а зараз про павича ляпнув. Але добре, що Варяг ані скривився, ані дорікав, ані кепкував. Хоч і просторіка, та як все розуміє!
Тільки от їжу він собі готував не по-людськи! Півникові засмажив ставридок на решітці. Коли Півник наївся досхочу, він послав його в селище по молоко. Півник приніс великий глек. Ледь-но притяг. Тоді Варяг влив молоко в казан, додав води, засипав попатраних рибок та ще й накришив туди дикого часнику. Поки варилась молочна юшка з рибою, Варяг тільки очі мружив та ніздрі роздував. І сам виїв усю юшку! До кісточки, до плавця обсмоктав рибок, попідберав кожний шматочок, кожну дрібочку часника. А тоді, напівзомлілий, спершись об стовбур, возлежав біля тахнучого багаття і щось солодко мугикав.
- Що ти співаєш?
- Я теж малим жив… Ця пісня моя молочна, цицькова, мама. Вона пісню колискову співала… Я теж малим жив…
І ще дивувало Півника - коли він приносив із селища глек вина, Варяг не пив його, тільки куштував, а тоді виливав у велику корчагу для води.
Як і на морі, кожен день тричі, а вночі, після других півнів, Варяг споглядав небо, зорі, сонце і місяць. Одного разу Півник, який прокинувся разом із Варягом, спитав:
- Мій господине! Тобі не набридло кожен день все споглядати небо?
Вперше Варяг розсердився, став червоний лицем. Певно від люті заговорив правильно:
- Дурень малий! Я учень Зоряного Одді, найбільшого волхва. Він живе на таємному острові. Йому пілоти привозять новини про землі і зорі. Бо над кожною землею є своя зоря. І можна тоді взнати по зорях, куди плисти. По небу взнають погоду. Погода більше вбиває людей, ніж походи. Ніколи більше не говори мені дурного.
Взяв малого за плечі і страшно впірився у хлопчикові очі своїми чорними цятками на білих більмах.
- Іди князь обезів і покажи на пальцях: сім день буде сніг, буря, дощ. Через гора. Потім буде буря через море. За два день. Бігай!
Малий побіг по пересихаючому руслу однієї з трьох річечок, що вливалась до стариці. Стрибав з одного плаского каменя на інший. І тоді в ковбанях у кришталевій воді скидались рибки. Часом і на сухе вистрибували і там тріпотіли, миттю обсихаючи на розпеченій жорстві. Зразу ж з’являлись ворони і хапали здобич. Малий підбігав до княжої садиби. І навіть коли був за кілька сот кроків до неї, то не бачив її. Просто на пагорбі велетенська купа височенних дерев. Ніби маленька діброва. Тільки в ту діброву з усіх боків поспішали зігнуті люди. Вони йшли мовчки. Бо велетенські корзини на спинах просто вдавлювали їх у кам’янисті стежки. З-за дерев долинала якась музика. Чи люди такі голоси мали, чи три гудки за одним вели мелодію. Мелодія мовби кликала злетіти до тих далеких блакитних верхів, що коливались у запиналі спекотної юги.
Підбігши до перших носіїв корзин, Півник чемно привітався, знявши шапку і вклонившись. Йому щось відповіли високі чоловіки. Топали босими порепаними п’ятами, як прості смерди, а в кожного на поясі теліпався здоровенний чингал-кама. Та ще й деякі спирались на дивну зброю - короткі списи із довгими вузькими клюгами. Той кожен спис мав бічний гак-сучок.
Носії корзин і хлопчик ступили під затінок товстезних буків. І скрізь на стежках межи стовбурів простували люди з корзинами. За тінистими буками визирала широко зелена галявина. Посеред галявини високий дубовий тин з гострими верхами паколля. По всьому тину прорублені чорні вічка малесеньких бійниць. А замість брами тільки одна висока хвіртка, кована по дубових брусах залізними фігурними смугами. Ширини, щоб пройшов тільки один чоловік, чи проїхав верхівець, не спішуючись.
При хвіртці хлопчика за холошу прихопила велика чорноморда сука. Малий голосно запросився. З-за носіїв із хвіртки з’явився молодик у світлому вбранні і відігнав суку. Півник на мигах пояснив, що треба до князя. Молодик у гостроверхім білім ковпаку показав Півнику, щоб він ішов за ним. Малий почимчикував дрібненько за молодиком. А за малим посунула чорноморда сука, що малому по груди сягала. Посеред двору на рівній зеленій галявині зростав неймовірної височини і товщини горіх. Його могутній стовбур обвивала виноградна лоза, сама завтовшки як добре деревце! Лоза розповзлася своїми пагонами по всіх гілках горіха до самої верхівки. З горіхового лискучого листя визирали дозріваючі зелено-жовті шкаралупи, немов яйця нурця-червоноголовки. А поруч лозу обтяжували чорно-сизі, попелясті виногрона. Кожне гроно не менше баранячої голови!
Під горіхом стовпи і поперечина з мідними кільцями конов’язі. До двох колець були припнуті невеликі, проте міцні і стрункі коники полової масті з чорними гривами і хвостами. Вони закидали один одному голови на чубки і хльоскали хвостами по нахабній мушві. А за конов’язю може за двадцать саженів на сірих кам’яних стовпах піднімався високий рублений будинок. Новий, із золотаво-рожевих болонківкаштану. Будинок виглядав мов би сторожова вежа на два поверхи. З усіх стін будинок охоплювали криті сіни. На високий сінешний ґанок піднімались, дуже круто, вузьки сходи без огорожі. На верху сходів стояв високий чоловік у білім вбранні та чорних вузьких ногавицях. Його стан туго перетягував вузький поцяцькований пояс. На поясі важко завис великий чингал-кама у срібних візерунчатих піхвах. На правім боці ременя метелялись звичайні чорні шкіряні піхви. Тільки з них стирчала мережана колодочка із слонової кістки!… Чоловік на ґанку стояв, широко розставивши ноги і впершись руками в боки.