Війна з саламандрами

— І що б же ти робила протягом цілого фільму?
Лі звелась на одному лікті.
— Це я вже придумала. Купалась би й співала на високій скелі.
— В піжамі?
— Без, — відказала любонька. — Правда, це був би страшенний фурор?
— Ну, не грала б же ти весь фільм голою, — промурмотів Ейб відверто несхвально.
— А чому? — невинно здивувалась любонька. — Що тут такого?
Містер Ейб промимрив щось нерозбірливе.
— А потім… — Лі задумалася. — Стривай, уже знаю. Потім мене викрала б горила. Розумієш, така страшенно волохата чорна горила.
Містер Ейб почервонів і став заривати свої ненависні ноги ще глибше в пісок.
— Але ж тут нема ніяких горил, — заперечив він не дуже переконливо.
— Є. Тут є всілякі звірі. Треба дивитись на це по-мистецькому, Ейбе. До мого кольору шкіри горила пасуватиме надзвичайно. А ти помітив, які у Джуді волосаті ноги?
— Ні, — відказав Ейб, якому ця тема була вкрай прикра.
— Жахливі ноги, — сказала любонька й задивилась на свої литки. — А коли та горила нестиме мене в обіймах, із джунглів вийде молодий дикун і вб’є її.
— А як він буде одягнений?
— У нього буде лук, — не вагаючись вирішила любонька. — І вінок на голові. Той дикун візьме мене в полон і відвезе до табору людожерів.
— Тут ніяких людожерів нема, — пробував Ейб заступитись за острівець Тахуару.
— Є. А людожери надумають принести мене в жертву своїм ідолам і під час цього обряду співатимуть гавайських пісень. Знаєш, таких, як негри співають у ресторані “Парадайз”. Але той молодий людожер закохається в мене… — прошепотіла любонька з круглими від захвату очима. — А потім у мене закохається ще один дикун — ну, скажімо, ватажок їхнього племені… а тоді ще один білий…
— Де ж тут візьметься той білий? — задля точності спитав Ейб.
— А він буде їхнім бранцем. Хай то буде знаменитий тенор, що попав до рук дикунам. Це щоб він міг співати в фільмі.
— А як він буде вдягнений?
Розглядаючи пальці на своїх ногах, Лі відповіла:
— Він буде… без нічого, як і людожери.
Містер Ейб покрутив головою:
— Нічого не вийде, любонько. Всі знамениті тенори страшенно гладкі.
— Шкода… — посмутніла любонька. — Ну, хай тоді його грає Фред, а тенор тільки співатиме. Ти ж знаєш, як робляь звук до фільмів.
— Але ж Фреда з’їла акула!
Лі розсердилась:
— Не будь ти таким жахливим реалістом, Ейбе! З тобою зовсім не можйа говорити про мистецтво! А ватажок обплів би мене всю низками перлів…
— Де б він їх узяв?
— О, тут повно перлів, — запевнила Лі. — Фред із ревнощів боксував би з ним на скелі над морським прибоєм. Фредів силует на тлі неба був би просто розкішний, правда? Хіба не чудова думка? І обидва вони впали б у море… — Любонька аж засяяла. — Отут і придався б епізод з акулою. От казилась би Джуді, якби Фред грав зі мною в фільмі! А я б одружилася з тим вродливим дикуном. — Злотокоса Лі схопилась. — Ми стояли б отут на березі… на тлі заходу сонця… зовсім голі… і кадр помалу темнішав би.
Лі скинула купальний халат.
— Ну, я йду купатись.
— Ти ж без купальника! — жахнувся Ейб і оглянувся на яхту — чи не дивиться хто звідти, але любонька Лі вже бігла, пританцьовуючи, по піску до лагуни.
“Правду кажучи, в убранні вона краща”, — раптом озвався в юнакові брутально холодний, критичний внутрішній голос. Ейба приголомшило те, що в ньому не спалахнув любовний захват, і він відчув себе майже злочинцем, але… все ж таки коли Лі має на собі сукню й черевички, це… ну, якось гарніше.
“Ти хочеш сказати — пристойніше”, — оборонявся Ейб від того холодного голосу.
“Авжеж, і це. Але й гарніше. І чого вона так чудно ступає ногами? І чого в неї стегна трясуться? Чого се, чого те…”
“Облиш! — охоплений жахом, відбивався Ейб. — Лі — наивродливіша дівчина в світі! Я її нестямно кохаю…”
“І тоді, коли вона зовсім гола?” — спитав холодний і критичний голос.
Ейб відвернувся й задивився на яхту в лагуні. Яка вона гарна, яка бездоганна кожна лінія її бортів! Шкода, що Фреда тут нема. З Фредом можна б поговорити про, те, яка прекрасна яхта.
Любонька тим часом уже стояла по коліна в воді, простягала руки до сонця над обрієм і співала. “Сто чортів, купайся вже!” — роздратовано подумав Ейб. А все ж таки як гарно було дивитись, коли вона лежала скрутившись калачиком, укутана в халат, із заплющеними очима. Любонька Лі… Ейб, розчулено зітхнувши, поцілував рукав купального халата. Авжеж, він її нестямно кохає. До болю.
Раптом з лагуни долетів пронизливий вереск. Ейб звівся на коліно, щоб видніше було. Любонька Лі вищала, розмахувала руками й прожогом бігла по воді до берега, спотикаючись і збиваючи хмари бризок. Ейб зірвався на ноги й кинувся до неї.
— Що там, Лі?!
“Диви, як чудно вона біжить, — нашіптував йому холодний і критичний голос. — Як дриґає ногами. Як розмахує руками. Що тут гарного? Та ще й кудкудаче, ніби курка. Атож, кудкудаче”.
— Що сталося, Лі? — крикнув Ейб і кинувся її рятувати.
— Ейбе, Ейбе! — зойкнула любонька Лі і вже — гуп! — повисла на ньому, мокра й холодна. — Ейбе, там якийсь звір!
— Та нічого там нема, — заспокійливо сказав Ейб. — Хіба що яка-небудь рибина.
— Ой, у нього така страшнюча голова! — заридала любонька й тицьнула мокрим носом Ейбові в груди.
Ейб хотів був по-батьківському поплескати її по плечу, але ж по мокрому тілу долоня ляскатиме занадто гучно.
— Ну, ну, годі, — буркнув він. — Подивись, там уже нічого нема.
Лі озирнулась на лагуну.
— Ой, як страшно було, — прошепотіла вона і враз заскімлила знову: — Он!.. Он!.. Бачиш?
До берега помалу пливла чорна голова, то роззявляючи, то стуляючи пащу. Любонька Лі істерично вереснула й стрімголов кинулась тікати геть від води.
Ейб не знав, що йому робити. Бігти за Лі, щоб їй не було страшно самій? Чи лишитися тут, щоб показати, що він не боїться цього звіра? Звичайно, перемогла друга думка: він ступив ще ближче до лагуни, навіть забрів по кісточки у воду і, стиснувши кулаки, втупився звірові в очі. Чорна голова спинилась на місці, якось чудно захилиталась і сказала:
— Ц-ц-ц.
Ейбові було трохи моторошно, але ж не міг він показати цього!
— Що таке? — грізно відказав він, звертаючись до тієї голови.
— Ц-ц-ц, — знову зацмокала вона.
— Ейбе, Ейбе, Ей-бе! — верещала любонька Лі.
— Вже йду! — крикнув Ейб і помалу (хай не думають!) відступає до дівчини.
Раз навіть зупинився й суворо озирнувся на море.
На березі, там, де хвилі вимальовують на піску своє вічне й нетривке мереживо, стояла на задніх лапах якась темна тварина з круглою головою й вихилялася тулубом. Ейб застиг на місці, серце в нього калатало.
— Ц-ц-ц, — цмокала тварина.
— Ей-бе! — волала напівзомліла любонька.
Ейб відступав крок за кроком, не спускаючи з очей тварини. Вона не рухалася, тільки обертала вслід за ним голову.
Нарешті Ейб опинився біля своєї любоньки, що лежала долілиць і голосно схлипувала з ляку.
— То якийсь… тюлень, — невпевнено промовив Ейб. — Вернімось на яхту, Лі.
Але Лі тільки трусилася.
— Та нічого там страшного нема, — запевняв її Ейб; йому хотілося стати на коліна, але ж він повинен, як рицар, своїм тілом заступити її від звіра. “Якби ж я був не в самих плавках, — подумав юнак, — та мав хоч складного ножика; або якби знайти якого-небудь дрючка…”
Вже почало смеркати. Тварина підійшла ще кроків на тридцять і спинилася. А за нею з моря виринуло ще п’ять, шість, сім таких самих, і всі нерішуче, погойдуючись, тюпали до того місця, де Ейб стеріг свою любоньку Лі.
— Не дивися, Лі, — шепнув Ейб, хоч це було й зайве; Лі й так не озирнулася б нізащо на світі.
А з моря виринули нові тіні й насувалися широким півколом. Ейб нарахував їх уже з шість десятків. Ота світла пляма — то купальний халат любоньки Лі. Халат, у якому вона так недавно спала. Тим часом тварини вже підходили до того світлого предмета, широко розкинутого на піску.