Війна з саламандрами

 
CAPTAIN J. VAN TOCH
 
E. I. & P. Co. S. CANDONG BANDOENG
 
Surabaya Naval Club [35]
 
Пан Повондра схилив голову й замислився. “Сказати йому, що пана Бонді нема вдома? Або що в пана Бонді, на жаль, якраз дуже важлива нарада?” Є відвідувачі, про яких треба доповідати, а є такі, що їх добрий швейцар виряджає сам. І ось тепер пан Повондра з прикрістю відчував, що його підводить інстинкт, яким він керувався в таких випадках. Цей огрядний добродій якось не підходив до жодної категорії небажаних відвідувачів, не був схожий ні на комівояжера, ні на представника добродійної спілки. А капітан ван Тох сопів, витирав хусточкою лисину і так простосердо кліпав блідо-голубими очима, що пан Повондра раптом наважився взяти на себе всю відповідальність.
— Заходьте, будь ласка, — сказав він. — Я доповім про вас панові раднику.
Capitain van Toch утирав блакитною хусточкою чоло і розглядався по вестибюлю. “Бісова душа, як цей Густль обставився! Просто як у салоні на пароплаві, що ходить з Роттердама до Батавії. Певно, грошей усаджено — страх подумати. А такий же був веснянкуватий єврейчик, — дивувався капітан.
Тим часом Г. X. Бонді в своєму кабінеті замислено розглядав капітанову візитну картку.
— Чого йому треба? — підозріливо спитав він у швейцара.
— Пробачте, не знаю, — шанобливо промимрив пан Повондра.
Пан Бонді все держав Картку в руці. На картці витиснено якір. Capitain van Toch, Surabaja. Де вона, власне, та Сурабайя? Здається, десь на Яві. На пана Бонді дихнуло далиною. “Кандон-Бандунг” — наче удари гонґа, Сурабайя. А день саме такий тропічний… Сурабайя.
— Гаразд, проведіть його, — звелів пан Бонді.
У дверях зупинився огрядний чолов’яга в капітанському кашкеті й підніс руку до козирка. Пан Бонді ступив йому назустріч.
— Very glad to meet you, Capitain. Please, come in [36].
— Здрастуйте, здрастуйте, пане Бонді, — радісно вигукнув capitain.
— Ви чех? — Здивувався пан Бонді.
— Ja, чех. Таж ми знайомі, пане Бонді. З Євічка. Бакалійник Вантох, do you remember? [37]
— Правда, правда, — вигукнув пан Бонді радісно, але в душі відчув деяке розчарування (то він не голландець) — бакалійник Вантох, на ринку, так? А ви нітрохи не змінилися, пане Вантох. Не постарішали! Ну, як там ваша бакалія?
— ТЬапкз, — чемно відказав капітан. — Татусь давно відійшов, як то кажуть, у кращий…
— Помер? А, звісно, звісно. Правда, ви, пане, його син… — Очі пана Бонді раптом засвітились від спомину. — Слухайте, друже, чи ви не той Вантох, що бився зі мною в Євічку, ще як ми були хлопчаками?
— Ja, той самий, — поважно підтвердив капітан. — Через це ж мене й віддали з дому до Моравської Острави.
— Так, частенько ми з вами бились. Але ви були дужчий за мене, — по-спортивному чесно визнав пан Бонді.
— Ja, таки був. А ви були таке хирляве хлоп’я, пане Бонді. І вам добряче перепадало від мене. Еге, добряче.
— Перепадало, що правда, то правда, — зворушено віддався спогадам Г. X. Бонді. — Та сядьте, земляче! Я дуже радий, що ви згадали про мене. А як ви тут опинились?
Капітан ван Тох з гідністю сів у шкіряне крісло й поклав кашкета на підлогу.
— Приїхав відпочити, пане Бонді. Еге. Отак-то, That’s so [38].
— А пам’ятаєте, — все витав у спогадах пан Бонді, — як ви дражнили мене: “Свиняче вухо!”
— Ja, — сказав капітан і розчулено висякався в блакитну хусточку. — Ja, ja… Гарна пора була, хлопче. Та що вдієш, літа спливають… Тепер ми обидва старі люди і обидва капітани.
— Правда, ви капітан, — пригадав пан Бонді. — Хто б міг подумати! Capitain of long distances [39], — адже так це називається?
— Yea, sir. A Highseaer. East India and Pacific lines, sir [40].
— Гарна професія, — зітхнув пан Бонді. — Хоч сьогодні помінявся б із вами, капітане. Неодмінно розкажіть мені про себе.
— Атож, атож, — пожвавішав капітан. — Я б хотів дещо вам розповісти, пане Бонді. Дуже цікаве діло, друже.
Капітан ван Тох неспокійно озирнувся по кабінету.
— Ви чогось хочете, капітане?
— Ja. Ти пива не п’єш, пане Бонді? Я поки плив із Сурабайї, у мене все пересохло всередині.
Капітан почав шпортатись у просторій кишені штанів і вийняв звідти блакитну хусточку, полотняну торбинку з чимось, кисет із тютюном, ніж, компас і пачку грошей.
— Може, пошлеш когось по пиво? — сказав він. — Хоч би отого стюарда, що мене сюди до каюти завів.
Пан Бонді подзвонив.
— Не турбуйтеся, капітане. А поки що закуріть сигару.
Капітан узяв сигару з червоно-золотим поясочком і понюхав.
— Тютюн із Ломбока. Нічого не вдієш, там страшенні шахраї.
Потім ужахнувши пана Бонді, розім’яв коштовну сигару в могутній долоні й набив тютюновою потертю люльку.
— Ja, Ломбок. Або Сумба.
Тим часом у дверях нечутно з’явився пан Повондра.
— Принесіть пива, — звелів пан Бонді.
Пан Повондра звів брови.
— Пива? Скільки?
— A gallon [41], — буркнув капітан, кинув обгорілий сірник на килим і затоптав його ногою. — В Адені була страшенна спека, брате… Так у мене ось яка новина, пане Бонді. З Sunda-Islands, see? [42] Там би можна завести просто казкову комерцію, sir. A big business. Але це треба розповісти цілу… як це буде… story, га?
— Повість.
— Ja. Таку оповідочку, сер. Стривайте, — капітан звів до стелі свої незабудкові очі. — Не придумаю, з чого почати.
“Знову якісь ґешефти, — подумав Г. X. Бонді. — Боже, яка нудота! Зараз почне розказувати, що він міг би вивозити швацькі машинки на Тасманію або парові казани та шпильки на Фіджі. Авжеж, казкова комерція. Тільки на це я вам і потрібен. Хай йому біс, я ж не гендляр! Я фантаст. Я на свій лад поет! Розкажи мені, Сіндбаде-мореплавцю, про Сурабайю або острови Фенікса. Чи не притягувала тебе магнітна гора, чи не заносив до свого гнізда птах Рок? Чи не вертаєшся ти з вантажем перлів, кориці й безоару? Ну ж бо, друзяко, починай свої байки!”
— Мабуть, почну з ящера, — оголосив капітан.
— З якого ящера? — здивувався радник комерції Бонді.
— Ну, з отих ящурів. Як це буде — lizards?
— Ящірки?
— Ja, хай їм біс, ящірочки. Там є такі ящірочки, пане Бонді.
— Де?
— А там, на одному острові. Назвати його тобі, хлопче, я не можу. Це дуже велика таємниця, worth of millions [43]. — Капітан ван Тох витер хусточкою лоба. — То де ж те пиво, хай йому біс?
— Зараз принесуть, капітане.
— Ja. Гаразд. Знаєте, пане Бонді, то дуже милі й славні тваринки — ті ящірочки. Я їх знаю, хлопче! — Капітан ляснув долонею по столу. — А що вони буцім чорти — то брехня. A damned lie, sir [44]. — Тоді вже скоріш ви самі чорт і я чорт, я, capitain van Toch, сер. Можете мені повірити.
Г. X. Бонді злякався. “Біла гарячка! — подумав він. — Де ж заподівся той клятий Повондра!”
— Їх там є кілька тисяч, тих ящірочок, але їх весь час жерли оті… ну як же це буде, хай йому біс — sharks.
— Акули?
— Ja, акули. Ось чого ці ящірочки ніде й не живуть, тільки в одному місці, в тій затоці, що я не можу назвати.
— Отже, ті ящірки живуть у морі?
— Ja, в морі. Тільки вночі вони вилазять на берег, але ненадовго, бо їм знов треба в воду.
— А які вони на вигляд? — Пан Бонді намагався виграти час, поки вернеться той проклятущий Повондра.
— Ну, завбільшки вони з тюленів, але як спинаються на задні лапи, тоді вони отакі на зріст, — показав капітан. — Не скажу, щоб дуже гарні. У них нема ніяких лушпинок.