Тайна вечеря

— Добре, — погодивсь. — Ходімо пити пиво. З раками, — додав про всяк випадок. — Тільки, на жаль, платня у мене через тиждень.
— Нехай це вас не турбує.
— Тоді із задоволенням.
На іподромі справді подавали пиво з раками. У буфеті було порожньо, й вони влаштувалися в кутку за окремим столиком далі від стойки, і Євген Прокопович з насолодою розломив великого ароматного рака.
— Уважно слухаю вас, Пилипе Петровичу, — сказав. — То звідки ви мене знаєте?
— А нерви у вас в порядку, — схвалив чоловік у кепці. Він так і не зняв її в буфеті, навпаки, насунув мало не на брови. — Інший би при згадці про Вільно не тільки б моє ім’я забув, своє вискочило б з пам’яті.
— Але ж шановний товариш не з НКВС, — пояснив Євген Прокопович, — і це найголовніше.
— Справді, енкаведисти з вами так би не розмовляли. Принаймні про пиво не було б і мови.
— Здогадуюсь.
— Потребуємо вашої допомоги, Євгене Прокоповичу.
— І хто ж це потребує, дозвольте дізнатися?
— Скажу відверто: не прихильники Радянської влади.
— Про це я чомусь подумав.
— Отож ставитесь до нас прихильно?
— Уточніть, хто ви.
— Організація, яка працює проти Рад. І домагається їх повалення.
— Мета поважна.
— Ми догадувались, що ви навряд чи змиритеся з існуючим ладом.
— Для цього не треба особливої проникливості. Але чим ви можете довести, що представляєте одну із солідних організацій?
— Вам передавав вітання Геннадій Ілліч Гуляєв.
— Вибачте, призабув…
— Ну, як можна? А Геннадій Ілліч вас добре пам’ятає. Вас і вашу дружину. Згадайте Іркутськ.
— Полковник Гуляєв?
— Той самий.
Євген Прокопович згадав іркутські вечори, успіх Танюшика і одного з її палких шанувальників полковника колчаківської контррозвідки Гуляєва.
— Отже, живий Геннадій Ілліч! Приємно чути. І де ж він тепер обертається?
— У Берліні.
— І ви звідти?
— Ну, не зовсім… Нині, знаєте, сісти на поїзд Берлін — Москва й дістатися сюди без особливих формальностей не так просто.
— І чим займається тепер Геннадій Ілліч?
Пилип Петрович зі смаком відсьорбнув пива, але сказав, скривившись:
— Навіть пива порядного зварити не можуть…
— Звичайно, конкурувати з німецьким!..
— Але біс з ним, з, пивом… — Пеко витримав паузу й мовив, перегнувшись через столик до Євгена Прокоповича: — Усі ми служимо великому рейху.
— Тобто німецькій розвідці?
— Це вас бентежить?
— Ви росіянин?
— З-під Калуги.
— Служили в Колчака?
Очі в Пилипа Петровича невдоволено звузилися.
— Вам про це знати не треба.
— Звичайно. Просто одразу визначив, що ви не німець. Шваб ніколи б не розмовляв так чисто.
— Забудьте це слово, — порадив Пилип Петрович. — Коли війська рейху прийдуть сюди, лише за одне це слово можна потрапити на шибеницю.
— Проти шибениць особисто я не заперечую. І довго чекати?
— Це залежатиме й від нас із вами.
— Від мене навряд… Я простий табельник на маленькому заводику, і військових таємниць не знаю.
Євген Прокопович ковзнув поглядом по новому знайомому й подумав:
«Звичайний шпигун… Шпигун у Києві на Суворовській п’є пиво й закушує раками. А подивитись — наче дядько Кирюша чи токар з «Ленкузні»… Шпигунів у радянських фільмах показують у картатих кепочках, у туфлях на товстих підборах, і вони буквально через кілька днів потрапляють до НКВС, працівники тої безпеки вираховують їх блискавично. Але спробуй вирахувати цього Пилипа Петровича. Російську знає, як енкаведист, одягнений, як тисячі робітників, а документи, певно, комар носа не підточить… І цей Пеко зараз вербуватиме його, Євгена Прокоповича. в шпигуни. Усе логічно, проте шпигунам мають платити. Це відомо з тих-таки радянських кінофільмів, і не тільки з них. За будь-яку роботу мають платити, а за шпигунську особливо…»
Євген Прокопович так і подумав: «шпигунська робота», і це ніскілечки його не збентежило. Лиш серце тенькнуло — робота небезпечна, й можна потрапити за паркан на Інститутську. Але ж його і як царського прокурора не помилували б. Щоправда, шпигунів, кажуть, розстрілюють без особливих зволікань та церемоній, однак чи пан, чи пропав — двічі не вмирати. До того ж навіть маршала Тухачевського оголосили недавно шпигуном…
Уявивши себе в такій компанії, Євген Прокопович не міг утриматися від посмішки, і вона не пройшла повз увагу Пека. Пилип Петрович наморщив чоло:
— Нам і простий табельник, як зволили висловитися, потрібний. Для всіх знайдеться робота. Тим паче, ви ввійшли вже до товаришів у довіру, маєте п’ятнадцять років безперервного стажу. А я сьогодні бачив оголошення: «Арсеналові» потрібні конторські працівники.
— Ви хочете, щоб я перейшов на «Арсенал»?
— Завод випускає гармати та іншу військову техніку, її відомості про це цікавлять рейх.
— Ні! — Євген Прокопович уявив, що його анкету переміряють енкаведисти, й повторив: — Ні, це неможливо.
— Але ж треба! — в голосі Пека з явився метал. — До того ж, що вас турбує? До Вільна НКВС не дістатися, руки короткі. Як ви пишете в автобіографії про вільнівський період життя?
— Працював судвиконавцем.
— Ну от, хто до цього чіплятиметься?
«А й справді, — подумав Євген Прокопович. — Вільно тепер за кордоном, і не надсихатимуть енкаведисти туди запиту».
— Гаразд, — погодився, — я спробую влаштуватись на «Арсенал». Проте, самі розумієте, ризикую головою. А це повинно… — виразно поворушив пучками правиці, стежачи за виразом обличчя Пилипа Петровича.
Думав: «Я б заради святого діла й так, безкорисливо… Бо все, що на шкоду більшовикам, мені на користь. Господи, невже ти почув мої молитви? Невже справді розженуть ненависні Ради? Яку свічку я поставлю у Володимирському соборі! І зроблю все, щоб наблизити чудову мить! За покликом душі. Проте Пеко не повинен цього знати. Бо ризикуватиму, й треба просити якнайбільше. Нічого, рейх не збідніє, заплативши якусь тисячу за військову інформацію… Однак чому тисячу? Можна, мабуть, витягнути й більше, як трохи покомизитись…»
Дійшовши такого висновку, Євген Прокопович раптом схопився за серце.
— Що з вами? — Пеко, однак, не дуже злякавсь, і Євген Прокопович подумав, що йому навряд чи вдасться вплинути таким чином на Пилипа Петровича. І все ж зробив ще одну спробу:
— Серце… — зітхнув. — Серце нікудишнє, і я змушений відмовитись від вашої пропозиції. Зайві хвилювання не для мене.
— Облиште! Зі мною такі фортелі не проходять!
Євген Прокопович похитав головою.
— Ні й ще раз ні…
— Хочете накликати на себе біду?
— Загрожуєте? Не пройде. Та й що ви можете? Людина я непомітна, маленький гвинтик, хто зверне увагу?
— Досить! — спохмурнів Пилип Петрович. — Іншого виходу у вас нема: завтра ж енкаведе знатиме про ваше минуле.
— Але ж самі казали: довести це неможливо. Навіть Москва не має з Вільном прямого зв’язку.
— А він і не знадобиться. Я покладу завтра чи навіть сьогодні у конверт деякі документи, підписані безпосередньо вами, товаришем прокурора, напишу адресу НКВС і кину до поштової скриньки.
— Але ж це шантаж!
— Ну й що?
Євген Прокопович забрав руки від серця, глибоко зітхнув.
— Полегшало? — іронічно посміхнувся Пеко.
— Слава богу.
— Сам господь-бог закликає вас до подвигів на нашому тернистому шляху.
— І все ж ви не відповіли мені…
— Рейх розраховує на ваш патріотизм.
— Звичайно, — погодився Євген Прокопович, — але інформацію з такого важливого підприємства, як «Арсенал», треба заохочувати.
— Так і буде. Все залежатиме від цінності повідомлень.
— Мені сьогодні потрібна тисяча карбованців, — сказав Євген Прокопович і сам злякався своєї зухвалості. Але заплющив очі й додав: — Як справедливий аванс.
— Тисячу? За що!
— Не будемо торгуватись, шановний. Не на базарі.
— Гаразд, — погодився Пеко. — Допивайте пиво, бо з серцем у вас порядок. Прогуляємось до Аносівського парку, там і погомонимо докладніш.