Тайна вечеря

Затонський мешкав в особняку навпроти Пролетарського парку. Охоронник, упізнавши Онищенка, відчинив хвіртку й повідомив, що Володимир Петрович чекає в кабінеті.
Затонський сидів на дивані й читав газету. Помітивши гостя, відірвавсь од читання, як здалося Сидорові Гавриловичу, неохоче, провів пальцями по чуприні, та непокірне волосся настовбурчилось знову, Володимир Петрович усміхнувсь ніяково, зовсім по-дитячому. Та в його очах Онищенко помітив настороженість чи глибоко прихований острах.
Але чого боятися Затонському? Втім, він залишивсь ледь не єдиний із старої гвардії українських революціонерів: був член Політбюро ЦК КП(б)У, коли Сидір Гаврилович тільки почав працювати в ЧК. Тоді ж, на початку двадцятих, доля звела їх уперше. Затонський їхав з тодішньої столиці України у відрядження до Києва, і охороняти його доручили оперуповноваженому Онищенку. Близько доби провели вони в одному купе — Сидір Гаврилович дививсь тоді на Затонського як на бога, але Володимир Петрович виявився дуже простий, втомлений і мовчазний чоловік, спав мало не впродовж усієї поїздки, у перервах між сном читав якісь папери і пив чай — пригощав Онищенка домашніми пиріжками й ковбасою. Роки були ще неситі, і Сидір Гаврилович, хоч і відмовлявся для годиться, та із задоволенням їв начальницькі бутерброди й пиріжки.
Затонський розмовляв мало, більше слухав та записував, Онищенко виклав йому всю свою нескладну біографію, сподівався запозичити в Затонського щось значне й важливе для свого подальшого життя, почути мало не лекцію про сучасний момент, але Володимир Петрович розчарував його скаржився на вагонний розгардіяш і розповідав про достоїнства китайського та цейлонського чаю. Бляшану коробочку з чаєм віз з собою в портфелі й заварював окропом, який Онищенко діставав на вузлових станціях.
Сидір Гаврилович дивувався: невже таку знамениту людину справді цікавлять різні способи заварювання чаю, а Затонський засмучувався, що окріп, поки Онищенко дотягне його з перону, холоне і чай настоюється погано.
Якби це був не сам Затонський, Сидір Гаврилович міг би звинуватити свого супутника у дрібнобуржуазній примхливості, адже більшість народу й досі вживала морквяний чай або настої з різних трав, та Володимир Петрович, принаймні в цьому, був поза підозрою — пройшов царські в’язниці й каторгу, а там чаями не пригощали.
І зараз Затонський запропонував Сидорові Гавриловичу чаю. Видно, вони подумали про одне й те саме, бо Володимир Петрович усміхнувся і сказав:
— Тепер мені чай заварює Олена Самійлівна, а вона у цьому ділі великий спец.
Олена Самійлівна принесла їм на розмальованому химерними квітами підносі чайник, фарфорові чашки й цукорницю.
— Без лимона, — попередив Володимир Петрович, — бо цитрина тільки псує смак справжнього чаю.
Сидір Гаврилович кивнув автоматично, хоча дотримувався іншої думки: чай з лимоном смакував йому — не дуже солодкий, з різким присмаком цитринової шкоринки. Але він прийшов сюди не для того, щоб обговорювати достоїнства чайного листя, будь воно з Грузії чи з самого Цейлону… Взявши з підноса чашку, він сказав:
— Я завітав до вас, Володимире Петровичу…
Сидір Гаврилович помітив, як обличчям Затонського майнула тінь, і знову подумав: невже Володимир Петрович справді боїться? Хоча часи настали такі, що дехто боїться й самого себе, а якщо до тебе з’являється сам заступник наркома внутрішніх справ…
Але ж Затонський!
Він поза підозрою…
І ще майнула в Сидора Гавриловича думка: дожили! Дожили до того, що НКВС став страховищем, що бояться його, чекіста, який працював з самим Євдокимовим.
Проте для цього є підстави, і підстави незаперечні. Зрештою, він і прийшов сюди, щоб розвіяти свої сумніви.
— Завітав, щоб вилити душу, — сказав і помітив, як полегшено всміхнувся Затонський.
Володимир Петрович вдихнув аромат чаю, задоволено примружився і пожартував:
— Хіба я піп, щоб сповідувати?
Сидір Гаврилович ковтнув чаю і мало не похлинувся. Поставив чашку — найкращий чай не смакував би йому зараз, — запитав:
— А я хіба схожий на запеклого грішника?
Затонський глянув на Онищенка якось відчужено.
— Тепер вам краще знати, хто праведник, а хто й грішник.
— Може, й так, — кивнув Онищенко, — от я і прийшов до вас, щоб обговорити саме цю проблему.
— Чого до мене? Ваша парафія має зараз такі права, що не радиться ні з ким. А я звичайний нарком освіти і навряд чи зумію відповісти на ваші запитання.
— Володимире Петровичу, — сказав Онищенко якомога проникливіше, — я хочу чесної розмови. Прийшов до вас як до старого більшовика і хочу знати, що ви думаєте про нинішнє становище у країні.
Затонський взяв зі столу окуляри, одягнув, подививсь на Онищенка крізь скельця насторожено й очікувально, сплів пальці, хруснув суглобами, відповів по паузі:
— Гадаю, справи йдуть нормально. Країна ступила на кілька кроків уперед, і в наступній п’ятирічці…
— Володимире Петровичу, невже ви гадаєте, що я не знаю, скільки цього року виплавлено сталі? Хочу про інше… Чи не почали ми… знищувати кадри?
Онищенко помітив, як Затонський одразу посуворішав, потемнішав обличчям. Навіть скреготнув зубами. Проте одразу взяв себе в руки, відповів похмуро:
— І це питає в мене заступник наркома внутрішніх справ? Хто санкціонує арешти: ви чи я? Хто відділяє зерно від плевел? У вас усі карти в руках, так, саме у вас, і, певно, це я маю запитувати: чи не знищуєте ви кадри?
Сидір Гаврилович дививсь на Затонського, як учень на суворого вчителя.
— Не все залежить від мене, — сказав, — від мене майже нічого не залежить. Чесно кажучи, останнім часом відчуваю навколо себе якусь порожнечу. Якіра заарештували за наказом з Москви… Декого з наших керівників я намагався захистити — нічого не вийшло. Недавно Балицький прямо заявив, що мені слід позбутися м’якотілості.
— Що ж, наркомові видніше.
— Ви не вірите мені?
Затонський повільно зняв окуляри. Подивився підсліпувато. Подумав: «Якби я міг тепер довіряти кожному! Гак, як було це років десять тому. Але ж саме Наркомат внутрішніх справ зробив усе можливе й неможливе, щоб позбавити мене віри в людину. Країну заполонили інформатори, філери, як їх називали до революції. Я розпізнавав їх колись за версту, а тепер не знаю «стукачів» навіть у своєму Наркоматі освіти. Але ж Онищенкові, здається, ще можна вірити. Якщо навіть не можна, я скажу йому все, що хочу і що давно накипіло на серці».
— Якщо справді прагнете чесної розмови, — мовив, — то маю запитати: що ви зробили з Надзвичайної комісії? Революція створила її для захисту своїх інтересів, для боротьби з ворогами й терористами, партія послала у ЧК найкращих людей, якщо хочете, і вас. Я пам’ятаю вас ще юнаком, комсомольцем з чистим серцем і високими ідеалами — і ось ви приходите до мене й запитуєте: чи не знищують у країні кадри, тобто такі, як ви самі, ваші товариші, однодумці…
— Але ж товариш Сталін каже про активізацію троцькістів, вони утворили блок, і навіть сам Бухарін…
Затонський відчув, як йому обпекло серце. Бухарін?..
Бухарін за своїми чисто людськими якостями і як партійний теоретик був найближчий йому, з Бухаріним він зустрічався у Москві під час партійних з’їздів та ідеологічних нарад — головний ідеолог партії, соратник Леніна, член Політбюро, редактор «Правды», хіба він міг зрадити революцію, зрадити все, заради чого прожив не таке вже й просте життя?
Володимир Петрович дививсь на Онищенка пронизливо.
— А ви вірите у вину Бухаріна? — запитав.
— Бухарін сам визнав, що пішов проти партії.
— Ви не відповіли мені.
Онищенко знітився. Нарешті підвів на Затонського очі й сказав:
— Я сам вимагав відвертої розмови. Ніколи не повірю, що Бухарін і, якщо хочете, Тухачевський шпигуни. Мені лиш важко зрозуміти, чому обвинувачення Тухачевському підписали два інших маршали — Блюхер і Єгоров, як міг Тухачевський зрадити? Бути вульгарним шпигуном, торгувати військовими таємницями? Він, хто сам створював Червону Армію? Чи можна продати ворогу те, що зроблено власноруч?