Тайна вечеря

«А хто? — звеселився Євген Прокопович. — Хто спричинився до цього, хто, так би мовити, першоджерело? Навіть подумати лячно… Сам вождь і вчитель товариш Сталін, бо саме він, так, саме товариш Сталін, великий і мудрий, почав рубати сучок, на якому сидить сам…»
У Євгена Прокоповича радісно тенькнуло серце.
«Хай живе товариш Сталін! — прошепотів, бо цієї миті щиро думав саме так. — Хай живе й благоденствує разом з товаришем Єжовим. Хай будують колимські табори, хай бешкетує і безчинствує енкаведе, бо скоро саме там, за колючим дротом, опиняться найкращі й найрозумніші…»
Від цієї думки зробилося зовсім гарно. Євген Прокопович влаштувався зручніше, спершись на спинку лавки, й зібрався трохи подрімати, та хтось став перед ним, і Євген Прокопович невдоволено розплющив очі. Розсердився: йому не вистачало тільки дядька Кирюші — затулив сонце, як Александр Македонський Діогенові, стоїть і нахабно посміхається.
«Теж мені новоявлений цар, — подумав із злістю Євген Прокопович, — клятий гегемон, якому начебто належить уся влада! Чого посміхаєшся, буцім і справді стало жити краще й веселіше?»
Проте згадав, як прислужився йому дядько Кирюша і полковником Друзенком, угамував у собі лють і примусив себе усміхнутися дружелюбно.
— Чого розсівся? — запитав дядько Кирюша.
«Яке твоє собаче діло?» — ледь не зірвалося з язика в Євгена Прокоповича, проте відповів чемно:
— Так вихідний… На сонці тепло…
— Пішли на іподром.
— Навіщо?
— Сьогодні рисисті заїзди.
— Ну й що?
— Рубля на «ординар» поставиш, може, п’ятірку виграєш. Новачкам, кажуть, везе.
— А я з державою в азартні ігри не граю.
— Чому?
— Бо держава завжди обшахраїть.
— Ну й дурень. Треба коней знати. Я щонеділі не менше десятки виграю.
«А чому б не піти? — вирішив Євген Прокопович. — І навіть поставити на якусь кобилку? Ну, програю кілька карбованців, то й що? Пеко відшкодує…»
Подумавши так, Євген Прокопович рішуче підвівся.
— Ризикувати то й ризикувати! — заявив самовпевнено. — Пішли, Кириле, ризик — благородне діло…
На іподромі грав духовий оркестр. Власне, більшовики влаштували так, що оркестри грали повсюди: на стадіонах, у парках, по неділях навіть на міських майданах.
«Для підняття ентузіазму, — не без іронії подумав Євген Прокопович. — Якого у трудящих останнім часом значно поменшало. Цікаво, чи грають духові оркестри на Соловках? Певно, грають, бо там нині найкращі музиканти…»
Кирило придбав програму заїздів і почав вивчати. Відмітив олівцем своїх фаворитів і передав папірець Євгенові Прокоповичу.
— У першому заїзді виграє Буян, — сказав Кирило упевнено. — Зараз побачиш його: вороний жеребець — звір! Тут гарантія, і проти Буяна тільки дурень ставитиме. Але ж і виграш нікудишній: руп поставиш, два одержиш. Куш можна зірвати тільки в дублі.
— Що таке дубль? — наївно поцікавився Євген Прокопович.
Дядько Кирюша подивився на нього як на заморське айво.
— Сірість, — махнув рукою, — хіба не знаєш? Це, коли твої коні виграють у двох заїздах підряд. Ставиш трояк, а люди вигравали навіть по п’ятсот. Уловив?
— Уловив, — згідливо кивнув Євген Прокопович. — І від чого залежить розмір виграшу?
— Чим менше поставили на переможця, тим більше грошей. Скажімо, всі визначили Буяна, а ти здуру Румуна. А Румун узяв і обійшов Буяна. За руп в ординарі не менше п’ятнадцяти…
— То я і поставлю на Румуна.
— Дулю одержиш. Румунові Буяна ні в жисть не обставити…
— А раптом?
— Кажу: ні в жисть!
— Добре, — погодився Євген Прокопович, — а в другому заїзді хто переможе?
Дядько Кирюша авторитетно примружився.
— По-моєму, Орлик.
— Й гратимеш дубль? На Буяна та Орлика?
— Можна, тільки виграш буде копійчаний.
— А я що кажу: з державою грати — все одно що з власної кишені гроші викинути.
На іподромне коло почали виїжджати учасники першого заїзду. Буян справді вразив Євгена Прокоповича: довга шия, горда голова, розмашистий крок. Він не промчав повз трибуни — проплив, і пісок вибухав під його могутніми копитами.
«Точно переможе», — згодився з дядьком Кирюшею Євген Прокопович і вирішив поставити на Буяна. Подивився список другого заїзду, око зупинилося на відміченому олівцем Орлику — певно, Кирило має рацію, але ж і виграш буде нікудишній.
А якщо переможе хтось інший?
Під номером п’ятим у другому заїзді було заявлено кобилу під незвичним ім’ям Гулінька, і Євген Прокопович, зважаючи саме на цю незвичність, вирішив поставити в дублі саме на неї. Отже, Буян і Гулінька: Буян виграє точно, Гулінька — під запитанням, певно, як каже дядько Кирюша, — «ні в жисть».
«Ну й біс з ним, програю трояк», — вирішив Євген Прокопович і попрямував до каси купувати квиток.
Буян одразу відірвався од інших рисаків, вже на першому повороті він випереджав сірого в яблуках І рана на цілий корпус і прийшов на фініш з великим відривом.
— Я що казав! — заявив дядько Кирюша. — Буян ще нікому не програвав…
В ординарі виграш справді був мізерний — карбованець, та дядько Кирюша не засмутився.
— У другому заїзді граю на Орлика, — довірчо повідомив Євгену Прокоповичу, — дубль — Буян та Орлик, на цих двох люди ставитимуть, багато не виграєш, не більше десятки, але ж і десятка на дорозі не валяється. Ти на кого поставив?
— На Буяна та Гуліньку.
— Вважай, загубив трояка.
— Губимо й більше.
— Пивка краще попили б.
— На твою десятку й поласуємо.
— Я не проти, — раптом погодився дядько Кирюша, — гуляти, то й гуляти…
В другому заїзді Орлик, як і Буян у першому, одразу вийшов уперед. Білий жеребець з пухнастим довгим хвостом, розпластаний у повітрі, нісся до перемоги, хижо витягнувши морду й роздуваючи ніздрі. Євгену Прокоповичу здалося, що зараз, як у казці, видихне вогонь, а під копитами спалахнуть блискавки.
Гулінька йшла третьою.
«Програв…» — засумував Євген Прокопович, проте саме в цей час сіра й зовні непоказна кобилка наздогнала гнідого жеребця, який тримався другим, і навіть випередила його.
Євген Прокопович зблід і почав повільно підводитися з лавки.
— Давай… — мовив чомусь пошепки й хрипко, — давай, мила, дорога, кохана! Уперед!..
І Гулінька, наче почувши його, впритул наблизилася до Орлика. А вони вже входили в останній поворот, і на мить Євген Прокопович втратив орієнтацію: бачив тільки витягнуті оскалені кінські морди, Орлик, певно, все ж ішов першим, і жокей у червоному капелюшку оперіщив його батогом.
Проте Гулінька наздогнала білого рисака: останній поворот вони пройшли морда в морду. Євген Прокопович, стоячи, схопився за голову, повторюючи, немов молитву, «дорогенька, мила, любонька…», і сіра кобилка вийшла вперед, спочатку лише на голову, потім ще трохи…
Ударив дзвін, і Євген Прокопович знеможено опустився на лавку.
— Виграв… — пробелькотів, ще остаточно не вірячи. — Кирило, я виграв чи ні?
— А я програв… — невдоволено поморщився дядько Кирюша. — Цілого трояка, чудасія…
У Євгена Прокоповича нараз затрусилися руки, й він, щоб ніхто не побачив, засунув долоні під пахви.
«Скільки ж? — подумав. — Скільки виграв, може, більше сотні?»
— Новачкам завжди везе, — авторитетно пояснив дядько Кирюша, — недарма ж кажуть…
— Дурням щастя? — Євген Прокопович зовсім не образився. — А я чомусь був певен, що Гулінька не підведе.
— Бач, один ти розумний… Тут люди не дурніші за тебе, он Панас Романович, — Кирило кивнув на рудого чоловіка в солом’яному брилі, — все знає, і то Гуліньку не вирахував.
— Виходить, я розумніший за Панаса Романовича.
— А знаєш, — пожвавішав дядько Кирюша, — скільки ти зараз зірвеш! Чекай… — він перегнувся через бильця трибуни, вказавши на чоловіка, який прошкував до дошки, де вивішували цифру виграшу. — Чекай…
Чоловік зупинився біля дошки, дістав з-під пахви дві диктові дощечки, почепив їх там, де великими літерами було виведено: «Ординар».