Скіфська чаша

Півхвилини — зовсім небагато, й розрахунок у злодія мусив бути точний.
— Коли згасло світло, ніхто не підходив до вікна? — запитав Хаблак. — Адже тільки біля вас було розчинене?
— Так, єдине розчинене вікно. І, по-моєму, ніхто в темряві до мене не наближався.
Хаблак підійшов до столу, на якому вчора стояла скіфська чаша.
— Пересядьте, будь ласка, на той стілець, де сиділи ввечері, — попросив.
Балясний зітхнув чомусь жалібно й пересів — обережно, на край стільця.
Хаблак прикинув на око відстань від столу до вікна.
— Приблизно чотири метри, — констатував. Переміряв кроками. — Так, чотири метри. За тридцять секунд можна було тихенько підскочити до столу, схопити чашу й викинути її в розчинене вікно?
— Можна, — ствердив директор.
— І я так гадаю. — Хаблак сів на якийсь стілець попід стіною, зиркнув на годинник, витримав три — чотири секунди, рвучко підвівся, ступив кілька пружних кроків до столу, удав, що схопив щось на ньому, повернувся до вікна, ступив ще крок, розмахнувся, ніби викинув у нього, й зиркнув на годинник. — Ще шість секунд… Разом десять. Накинемо три — чотири секунди, щоб непомітно повернутися на своє місце. Навіть штовхнути сусіда, аби потім підтвердів: сидів увесь час і не підводився зі стільця.
— Ризиковано, — заперечив директор, — міг промахнутися, розбити вікно, наробити галасу.
Балясний якось винувато посміхнувся й додав:
— Ніхто не міг викинути чашу у вікно.
— Це чому ж? — різко обернувся до нього Хаблак.
— Бо вікно в цей час закрили шторою. Точніше — всі вікна. Хоролевський демонстрував фільм, а на вулиці — ліхтарі…
— Але ж, може, не закрили зовсім? — У Хаблака ще жевріла якась надія.
— Ну, як — залишилося приблизно на долоню. — Балясний підвів м’яку спітнілу руку. — У таку щілину чашу ледь просунеш. А я там усе ж сидів поруч і неодмінно помітив би…
У Хаблака на мить ворухнулася неприязнь до цього череваня: їхня перша, так гарно вибудувана версія одразу лопнула, як мильна булька, — й сліду не лишилося.
Але чому він сердиться на Балясного? Дякувати треба чоловікові, що розслідування не пішло хибним шляхом. Скільки часу могли б змарнувати!
“А якщо він сам?” — на мить ворухнулася думка, проте капітан одразу відкинув її як недостойну. Якщо Балясний був би причетний до крадіжки чаші, неодмінно ухопився б за Зозулину версію, вона, так би мовити, працювала на нього. Та й який розумний злодій дасть запідозрити себе одразу? А те, що він має справу з людиною розумною й далекоглядною, Хаблак відчував інтуїтивно — певно, вона продумала свої дії не на один десяток кроків уперед.
Хаблак відпустив Балясного. Директор дивився на нього запитувально, однак що міг сказати йому капітан? Що розслідування поки що, фактично, не зрушилося з місця?
До кабінету зазирнув Петренко. Хаблак подивився на нього з надією, проте парторг у відповідь лише знизав плечима. І все ж він приніс добру звістку.
— Здається, ми знайшли, звідки поцуплено той злощасний штепсель, — повідомив, правда, не дуже впевнено. — З лампи Юхима Сидоровича.
— Крота? — швидко уточнив Хаблак. — Завгоспа?
— Саме так, — нахилив голову Петренко, — і Данько там зараз з’ясовує стосунки…
Хаблак не дослухав його: вискочив з кабінету й швидко попрямував до завгоспової комори. Ще на підході до неї почув збуджені голоси й покрутив головою: даремно, ох, даремно Данько лається із завгоспом — теж мені доморощений слідчий, і для чого втручатися не в свої справи?
Кріт сидів, втиснувшись у пряму спинку стільця, окуляри в нього зсунулися на кінчик носа, дивився короткозоро й зацьковано, навіть простягнув руки вперед з розчепіреними пальцями, буцім збирався боронитися чи принаймні не підпустити до себе розгніваного Данька.
А той тримав у руці лампу, погойдував нею, і довгий чорний шнур звивався, як гадюка.
— Який штепсель? Чого чіпляєшся до мене? Тобі штепсель потрібний? Разом із лампою? — Очі в Крота блищали гнівно. — Бери й котись під три чорти!
Хаблак не досить ввічливо забрав у Данька лампу. Примостився на ящику навпроти завгоспа. Данько й Петренко стояли в дверях, відгороджуючи їх від коридора.
— Розумієте, капітане, — почав Данько, — видавництво закупило нові настільні лампи років чотири тому. Усі вони мають чорні штепселі, а тут — коричневий. І явно новий.
Хаблак оглянув штепсель. Справді, новісінький, контакт ти аж виблискують жовтизною. Запитав:
— Поміняли недавно?
Завгосп мовив роздратовано, бризкаючи слиною:
— І ви такої!.. Я вже казав Данькові, знати не знаю й відати не відаю. Ну, чого причепилися з цим штепселем?
Хаблак витягнув з кишені загорнутий в хусточку чорний штепсель, знайдений на клумбі. Показав завгоспові.
— Його хтось викинув учора ввечері через вікно надвір. Перед цим зіпсувавши ним світло у видавництві.
Очі в Крота округлилися.
— Ось воно що! — вигукнув злякано. — І ви вважаєте, він од моєї лампи?
— Можливо.
— Я не міняв штепсель.
— Хто ж?
— Якби знав…
Хаблак уважно обдивився обгорілий штепсель.
— Тут збереглися відбитки пальців, — сказав і тут же поправився: — По-моєму, збереглися. Дамо сьогодні на експертизу. І доведеться взяти відбитки ваших пальців, шановний Юхиме Сидоровичу. Прошу вас під’їхати сьогодні до міського карного розшуку.
Завгосп одразу знітився.
— Ну а якщо мої відбитки? — запитав.
— Значить, ти, старий чорт, зіпсував учора електрику, — вигукнув Данько роздратовано. — А зараз придурюєшся.
Хаблак зупинив художника коротким рішучим жестом.
— Хто вам дав право ображати людину, Петре? — запитав докірливо.
— Може, я не правий? То хто ж іще? Він виготовив “жука”, а потім викинув його. Гадав: кінці у воду, а ми знайшли!
— Якщо на штепселі справді відбитки пальців громадянина Крота, — мовив Хаблак серйозно й з відтінком офіційності, — то це свідчитиме тільки про те, що штепсель від його лампи. А хто зробив “жука”, дізнаємось.
Завгосп підвів угору пальця.
— Чуєш розумну людину, Данько? — запитав з викликом. — Не кажи злодій, поки за руку не схопив!
— Схопимо, — пообіцяв Данько з викликом, але Петренко поклав йому руку на плече, закликаючи заспокоїтися.
— Ваша кімната замикається? — запитав Хаблак Юхима Сидоровича.
— Звичайно. Всі кімнати у видавництві замикаються.
— І ключі висять на дошці у вахтера?
— Так.
— А буває, що ви виходите, не замкнувши за собою двері?
— Звичайно, чого ж кожного разу замикати? Тут у мене стіл та стілець, більше нічого. Комору замикаю, там видавниче майно, його належить замикати, а тут що? Тут нічого не візьмеш.
— Нікому не позичали лампу?
— А у нас в усіх кімнатах є. Чого-чого, а ламп вистачає.
— Може, хтось сам забрав?
— І я так вважаю. Забрав і замінив штепсель.
— Ти нам голову не задурюй! — не витримав Данько.
Хаблак вимушений був осмикнути його.
— Дуже прошу вас не заважати, — попросив.
— Але ж прямий доказ: штепсель з його лампи!
— Не прямий, а побічний. Обвинувачення не може грунтуватися на таких доказах.
— Мені ваша юридична еквілібристика ні до чого!
— А я — представник закону й прошу його поважати! — несподівано розсердився Хаблак. Він узяв у завгоспа газету й загорнув у неї лампу. Побачив з-за Петренкового плеча збуджене Зозулине обличчя. “Щось рознюхав лейтенант”, — подумав і, вибачившись, підвівся з ящика.
Данько дивився на нього розчаровано. Певно, гадав, що капітан коли й не затримає Крота, вживе до нього якихось санкцій, візьме хоча б підписку про невиїзд. Але Хаблак тільки нагадав:
— То прошу вас, Юхиме Сидоровичу, десь через годину підскочити до нас. Адресу знаєте?
Кріт нічого не відповів, лише похмуро кивнув, та капітан не звернув увагу на його нечемність. Зрештою, він не може вимагати, щоб кожен знімав перед міліцією капелюх.
Зозуля спритно відтиснув Хаблака від видавничих працівників, зашепотів гаряче на вухо: