Дерево бодхі. Повернення придурків-Романи]

Клаптики паперу з таким же написом роздавали перехожим хлопчики й дівчатка на тротуарі, і нам дали теж.
— Хочу на похорон! — заскиглив Мула, коли я прочитав йому написане.
— Я теж хочу, — сказав я, — але сам знаєш: Продавець — шахрай та пройдисвіт, тому може обманути нас навіть у місті, і навіть після своєї смерті. Та й нам не час.
— Я теж відчуваю, що не час, — погодився Мула, і ми рушили далі.
Ми довго не наважувалися зайти досередини великого автосалону, з острахом поглядаючи на хробів при вході: а що як справді вони вгадають, що ми — придурки?..
Нарешті ми наважились, і хроби, побачивши пакет із грошима, зустріли нас дуже привітно, навіть розсунули перед нами двері. Ми з Мулою увійшли та притислися один до одного, злякано озираючись. До нас, цокаючи підборами, підійшла усміхнена миловидна дівчина, і я вручив пакет із грошима їй:
— Це вам.
— Бажаєте придбати автомобіль? — здогадалась вона.
Ми з Мулою перезирнулися, ковтнули слину й кивнули, і в цей момент я найбільше боявся, що грошей раптом не вистачить, а Мула пізніше признався, що він боявся цього теж.
Та грошей, на щастя, було якраз: на яскраво-червону «Шкоду» та різні прибамбаси до неї.
— Ми можемо швидко отримати для вас номери в дорожній інспекції, — запропонувала змовницьки дівчина.
— Нам не потрібні номери, — сказав Мула. — Навіщо Мрії номери?..
На це продавчиня дуже здивувалась, чомусь знітилася і нічого не відповіла.
До здійснення Нездійсненних Мрій слід бути готовим завжди, тому я давно вивчив напам'ять брошурку «Керівництво для водія-початківця», і зі стоянки автосалону ми з Мулою виїхали вже на «Шкоді».
Перед тим ми, звичайно, спитали в робітників, які ставили нам магнітолу, заливали пальне й прикручували протитуманні фари, чи ця машина вже наша, і робітники засміялися, бо це, мабуть, було смішно. А я та Мула справді не йняли віри, що наша, і я, набравшись хоробрості, спитав у дівчини-продавця, яка була поруч:
— А можна нам відчинити її дверцята?
Дівчина сказала:
— Авжеж.
— А можна до неї сісти? — запитав обережно Мула.
І дівчина знову знітилася і відповіла:
— Можна.
Опісля вона пропонувала нам узяти гроші — решту з тих, що ми їй дали, але ми відповіли, що їдемо туди, де гроші не потрібні, чим знову її здивували. Тоді я потяг Мулу до салону й ми нарешті поїхали, аби продавчиня не здогадалась, хто ми насправді такі.
Це було сьогодні. Була весна і неділя. Ми покаталися трохи містом, і Мула все повторював, замріяно зітхаючи:
— Жаль, що цього не бачить наша дівчина!
— Шкода, що ми її не знайшли! — додавав теж замріяно я.
Ми опинилися на дорозі, яка вела за місто, до нашого села, і ще деякий час їхали нею без пригод, аж поки не стало видно річку ліворуч і міст над річкою попереду. Тоді з-поміж придорожніх дерев на дорогу вийшов дядько у формі дорожного патрульного, із жезлом, та показав нам зупинитися. Ми стали на узбіччі.
Патрульний підійшов з мого боку, нахилився, козирнув, мовив недбало:
— Старш…еренко. Чому без номерів?.. Права ваші, — він простягнув руку.
Цей патрульний був дуже серйозним і правильним, і ми з Мулою відразу здогадалися: щось тут не так. Правильна, тиха, ніби невидатна, зовні нормальна та спокійна людина є завше підозрілою, бо всередині це часто неперевершений бевзь і збоченець.
— Права водія? — перепитав я, вдаючи з себе нормального.
— Так, водія, — суворо одповів він.
— Нема! — не витримав напруги Мула. — Нема в нас прав! — гукнув він уже в розпачі.
— Так, Мула правду каже, — мовив я. — Він завжди каже правду.
— Вийти з машини! — дуже суворо наказав патрульний.
— Дякую, — сказав я, — та ми не так давно тут сидимо.
— Ви що — придурки?! — закричав патрульний і навіщось почав розстібати кобуру й добувати пістолета (дались їм ті пістолети).
— З ним справді щось не так, я тепер бачу! — радісно показав пальцем у бік патрульного Мула.
— Вийти з машини!! — дуже-дуже суворо наказав патрульний.
— Хочеш яблуко? — спитав у нього Мула і поліз до кишені.
Охоронець порядку миттю наставив на мого товариша пістолет та почав смикати дверцята «Шкоди». Мула ж дістав яблуко та, як завжди, щиро посміхався.
— Сідай краще до нас, — запропонував патрульному я, — послухаємо радіо, — я опустив на сам низ скло дверцят.
Патрульного лихоманило, в нього бігали очі, руки трусилися, він тис якусь кнопку на рації та кричав:
— Я сьомий, сьомий!!.. Тут якісь… Тьху!.. Стара батарейка!..
— Та не хвилюйся, — почали ми заспокоювати його, — підключись до нашого акумулятора, — я смикнув важіль, що відкриває капот.
— Не рухатись!!! — зойкнув патрульний, притуливши пістолета мені до скроні. — Руки на потилицю!!! — з-під його кашкета чолом текли краплини поту.
— Так ти будеш яблуко? — знову спитав веселий Мула, і охоронець дорожнього порядку сказав:
— Буду!
Ми відчинили всі дверцята, і він, знявши кашкета й витираючи піт з чола рукавом, сів на задню сідушку нашого авта, ногами на вулицю, та заговорив, важко дихаючи:
— Шибайголови… Я ж міг вас убити.
— Ну то й шо? — повернулися до нього ми з Мулою. — Ми й так їдемо стрибати з моста.
— Як це? — здивувався він, ховаючи до кобури пістолета й беручи простягнуте Мулою яблуко.
— А отак, — сміявся Мула. — Там, на мості, завжди робітники працюють — лагодять щось. І блок один бетонний відсунуто — машину можна розігнати та стрибнути.
— Разом із цією машиною?! — вирвалося в патрульного, і він перестав жувати яблуко, а його очі раптом запалали якимось жадібним вогнем. — 3 тієї висоти! — уже захоплено сказав він, і тепер стало до кінця зрозуміло, хто він є — цей нібито правильний дорожній патрульний.
— Ти — придурок? — запитав Мула.
Патрульний похнюпився, повісив голову, похитав нею, підняв, подивився на нас очима вже каламутними й відповів, скривившись, бо далася йому ця відповідь непросто:
— Да. Да! Да!!!
Затим він заплакав. Ми з Мулою, як могли, втішали його, бо де ж це бачено: придурок працює дорожнім патрульним! А він ридав і говорив, схлипуючи:
— Дорожня служба!.. Дороги, машини, водії… Хабарі, хабарі, хабарі… У того візьми — начальнику дай… Цей гад — наш начальник — щур, пацюк нещасний… Візьми — дай, візьми — дай, дай-візьми-дай!.. І всі, всі так!.. Ви розумієте? — Всі!!.. Я такої роботи не можу! — тут він забрав мокрий рукав свого кітеля від очей та подивився на нас: — Слухайте, браття… Візьміть мене з собою! Я теж хочу так: із моста, з кручі — в річку на гарній новій машині. Хай усі заздрять!.. Візьміть, га?..
— Я за, а ти? — спитав я в Мули.
— Я теж, — сказав Мула. — Хай летить із нами, якщо так хоче.
Патрульний зрадів та поліз цілувати Мулу й мене, кажучи:
— Дякую!.. Дякую, браття!
— А раптом там — на тому світі — теж беруть і дають хабарі? — несподівано занепокоївся Мула. — Що тоді робити?..
— Не брати й не давати! — сказав раптом я.
— Не брати? — ошелешено спитав патрульний і смачно зригнув.
— Дім у тебе є? — суворо спитав я.
— Є, — мовив він.
— Діти?
— Так, двоє.
— А Нездійсненна Мрія?
— Нема! — і дорожній патрульний знову розридався.
— Так не буває! — вигукнули ми з Мулою.
— Просто тобі до неї ще треба дожити, — всміхнувся Мула. — Лишишся тут! — підсумував він, і таким невблаганним я свого товариша ще ніколи не бачив.
— А ви?.. — спитав патрульний, піднявши на нас свої червоні очі.
— Мій єдиний дім поруйнували, — розповів я.
— А виплеканий мною сад спиляли, — розповів Мула.
— Та ми здійснили нашу Нездійсненну Мрію, і тепер нам уже нічого тут робити, — сказали ми.
Патрульний перестав плакати, одягнув свого кашкета, виліз із машини, випростався й козирнув.
Він стояв так, посеред дороги, віддаючи нам честь, аж поки наша «Шкода» не в’їхала на міст, і в дзеркало патрульного перестало бути видно.