Дерево бодхі. Повернення придурків-Романи]

Мула озброївся вогнеметом, а я на ходу вхопив зі стіни музею гостру татарську шабелюку.
Хроби негайно оточили нас, але Мула випустив із вогнемета такий моторошний стовбур полум’я, що бандити попадали з жаху і поповзли геть (хроби, як більшість хижих тварин, дуже бояться вогню).
Ми помчали до котушки, на яку намотувався канат, і мій товариш полум’ям відігнав від неї хробаків. Кілька потвор наскочило на мене ззаду, та я відбився від них шаблею.
Ворогів довкола ставало більше, вони вигукували прокльони й матюки, махали ножами, і Мула, обертаючись, мов дзиґа, ледве стримував їх вогнем.
— Палива мало! — жалівся він.
— Ліземо нагору! — кричав я. — Більше нікуди! — і Мула кинув палаючий вогнемет у хробів та почав дряпатись товстим канатом. Я — за ним, ухопивши шаблю зубами.
Хроби аж збісилися від люті й негайно почали лізти вслід. Їм не спало на думку, що простіше було б покрутити ручку котушки, на яку змотувався трос!
Я нахилився, кілька разів ударив шабелюкою канат — і хороб’яча нечисть погепалась на землю. Повітряна куля полинула у височінь, піднімаючи нас за собою, а моя шабля полетіла униз та луснула якогось хробеняку по пиці.
Ми підносились усе вище й вище і, мабуть, злякалися б, якби не мали досвіду самостійних польотів. Та тепер літати ми не могли, тож щосили вчепилися в рятівний канат.
Вітер ніс кулю, і під нами пропливли веселі черепичні покрівлі фортеці. Вона видавалася тепер не справжньою, а іграшковою.
Я підтягнув до себе нижній кінець канату і примудрився зав’язати на ньому вузол. Вузол вийшов великим, і я сів на нього, а Мула — мені на плечі. Тепер нам було зручно, і ми почали роздивлятися пейзаж унизу.
Куля проминула вже зовнішні мури, і ми опинились над полями. Тут було ще ген-ген як багато хробів!.. Здавалось, вони знов понаростали з землі та очікували своєї черги, щоб напасти на фортецю.
Почувалися ми з Мулою кепсько.
— Що ж буде з усіма… З Продавцем?.. — запитував мій друг. — Як ми можемо їм допомогти?.. Чому все так нечесно й несправедливо?..
— Поглянь, Мула! — я показував униз. Там, біля ріки, хтось косив брутальних хробеняк, немов траву, бо в їх лавах з’являлась широка просіка.
На річці ми розгледіли довгий, пришвартований до берега човен.
— Це Харон! — загукали ми з Мулою один одному. — Він іде до фортеці на допомогу!
Справді, могутній перевізник, махаючи своїм дубовим веслом, просувався в натовпі хробів і обтинав їх, мов газонокосарка… Але тут до наших вух долинув гуркіт, що пересилив навіть гудіння багатотисячного хробського війська. Ми, обіймаючи каната, повернули голови в інший бік і здивувались та зраділи ще більше: з флангів на хробеняк ішли численні стада корів!.. Вони зібралися, мабуть, з усіх довколишніх полів та ферм і тепер вклинились у лави хробів, колючи їх рогами та затоптуючи копитами.
Унизу залунали зойки потвор та переможне мукання.
— Все одно! — з прикрістю закричав я наверх, товаришеві. — Вони не встигають!.. Хробаків занадто багато!..
— Але з вами я, — пролунав раптом поруч спокійний голос. І це був голос Зевса.
Він сидів у повітрі на низькій лавці, а в руках тримав таксу Цербо. Пес загавкав радісно, вислизнув із рук старого і перелетів до нас, лижучи нам обличчя й по-собачому вітаючись.
— Прощання солодке зустрічанням, — сміявся Зевс, а його біла туніка тріпотіла на вітрі. — Але не гай, Цербо, часу — до роботи!.. — такса, вильнувши хвостом, пірнула донизу.
Пес летів, розпластавшись і щомиті збільшуючись. Біля самої землі в нього раптом виросло ще дві голови, і такса приземлилась у валки хробів уже триголовим велетом.
— Ходіть до мене на лаву, — скомандував нам Зевс. — Нічого там теліпатися!
Ми з Мулою не наважувались відпустити канат, але якась невідома сила розчепила нам руки і перенесла до діда на лавку.
Повітряна куля, скинувши наш баласт, почала швидко підійматися все вище й вище, меншала, увійшла в білу баштоподібну хмарину та зникла в ній.
— Що буде з тримачем неба? — запитав я.
— Не турбуйтесь, — відказав Зевс. — Тримач злився з небом в одне ціле, перейшов у нього та звільнився від його тягаря. Тепер усе буде гаразд, і небо ніколи не хитатиметься…
Тоді ми поглянули вниз і не могли повірити очам: хробів на полях довкола фортеці не стало!.. Хробаки перетворились на щурів!
Зграї переляканих ошелешених пацюків тупотіли полем, а Цербо ковтав їх усіма трьома своїми пащеками.
Мама Великого Боса зачинилась у білому лімузині, і з нього було чути її істеричний вереск, а щурі бігали по машині, сиділи на капоті й багажнику. Бідолашні мисливські собаки, попіджимавши хвости, скупчились біля дверей лімузина та дряпали їх, просячись увійти. Лише пам’ятник Босові незворушно спостерігав за всім з висоти свого постаменту та смоктав кубинську сигару…
Зненацька на дорозі, що вела до фортеці, ми помітили розцяцьковану Нездійсненну Мрію. Машина повій їхала якось невпевнено, вихляючи, нарешті зупинилась, і з неї вистрибнув здоровенний хробеняка з дивною головою. Ми придивились і зрозуміли, що на його верхню кінцівку натягнуто презерватив. Хроб махав руками й захлинався. За ним з машини вибігли знайомі повії, гамселячи потвору по вбраній у шкірянку спині парасольками:
— Сволач, бандюга!.. Спрятаться у нас хатєл!..
— Свиня!.. Недолюдок!..
Бідолашний хроб упав на землю і за мить перетворився на щура, тільки в презервативі…
Зевс не зважав ні на що, замислився й потирав рукою підборіддя.
Ми втрьох на лавці летіли до фортеці. Земля під нами була всіяна тисячами хробських палиць та ножів.
— Скільки сміття, — хитав головою Мула.
— Воно прибереться, — сказав, примружившись, Зевс. — Ножі підуть на переплавку, а з палиць виростуть гаї, де житиме веселе птаство, світляки, а солов’ї співатимуть щоночі…
У потрощеній головній брамі нас зустрічав усміхнений Продавець. Довкола лотерейника юрмились мешканці фортеці. Побачивши нас у повітрі, вони загукали вітально, махали нам руками та всміхалися.
Перекидний міст було зруйновано, та ми на лавці пропливли над ним і побачили, що в рові вже нема ані води, ні хробів. Лиш на його дні видніли силуети поламаних механічних крокодилів.
Лавка приземлилась у брамі, і фортечани на чолі з Продавцем вклонилися Зевсу та подякували за допомогу.
— Потерпілі є? — спитав Зевс у лотерейника.
— У людей тільки синці та подряпини, — відказав Продавець, — а фортецю доведеться ремонтувати.
— До завтрашнього ранку ці мури загояться, — всміхнувся Зевс. — А міст полагодять робітники, що прийшли разом із Босом.
— А де тепер Бос і Перелюб? — запитали ми з Мулою.
— Нікуди вони не втечуть, — заспокоїв нас Зевс. — Вони ще будуть тут… Наразі ж мене хвилюють залишки минулого страху в очах фортечан. О, він великий хитрун, цей страх! Він не мине швидко, якщо його гарненько не полікувати, — Зевс плеснув у долоні. — Ніщо так не допомагає подолати стрес, як веселощі та гарний обід!.. А вже половина другої! Нумо перебирайтесь в усе святкове, мийтеся чепуріться і мерщій до столу — старий Зевс пригощає!..
Раптом позаду нас почувся жіночий зойк, і весь натовп мешканців фортеці, що вже рушили були готуватись до обіду, стривожено озирнувся… Дужий Харон і на цьому світі взявся бути перевізником, бо, користаючись своїм веслом як шестом для стрибків, переносив через рів до фортеці молодшу повію. Інша чекала ще по той бік, і саме вона верещала…
Такого грандіозного обіду за всі віки ця фортеця, мабуть, не знала. Ніколи не приймали її господарі таких незвичайних гостей, і ніколи ще гості не влаштовували тут веселощів господарям.
По всіх вулицях і вуличках, у всіх подвір’ях, навоколо клумб із квітами, навколо фонтанів і алей з’явились накриті білими скатертинами столи з лавами поруч. Дивні золоті, схожі на немовлят створіння зліпилися з повітря і, хихочучи, з шурхотом прозорих крилець літали та швидко розставляли на столи тарілки тонкої порцеляни. Світило сонце, відбиваючись на кожному зубчику срібних виделок та в заглибинах ложечок, що лежали на рожевих серветках. Десь високо на мурах і в кущах свіжої зелені співали весняних пісень птахи. Чоловіки-фортечани поприносили й порозставляли на столах букети квітів, і терпкий весняний аромат збуджував уяву.