Мисливці на снігу. Вірші і поеми

  
* * *
 
 
 
Коли о п’ятій ранку сніг паде,
 
досліджуючи зими кам’яні,
 
сягаючи святинь і змінюючи їх
 
на ряд понять, цілком алгебраїчних;
 
коли без батька п’ю своє вино,
 
дописуючи вірш, нікому не потрібний,
 
домислюючи ніч, як долю своєрідну, —
 
тоді приходить Бог. І вибива вікно.
 
 
  
* * *
 
 
 
Порятунку мені не треба
 
дай тільки дай тільки
 
дай помаранч
 
 
 
зимовий
 
у візерунках як скло
 
 
 
дай мені цю венецію
 
помаранч
 
 
 
ущерть повний алкоголями світла
 
і усамітнення і тендітності рук
 
 
 
що простягають помаранч
 
замість порятунку
 
 
  
Вальс
 
 
 
Мої надії стали прахом,
 
тривоги Ваші стали сном.
 
А стиглі яблука над дахом
 
перемінилися вином.
 
 
 
А білі клавіші в розлуку
 
пішли — я зовсім не тримав,
 
бо їх торкались Ваші руки,
 
а я ті руки цілував.
 
 
 
Усі тривоги стали прахом,
 
усі надії стали сном.
 
На брудершафт жоржини пахнуть
 
із вечором. Перед вікном.
 
 
  
* * *
 
 
Галинці
 
 
 
Кличу тебе з далини, де трамваї
 
так-таки просто бруківкою котять.
 
Тіло, згоріле в званні ненастанному,
 
кличе тебе з далини.
 
Кличе тебе з далини, де узвози,
 
камінь, замерзлий у кризі мережаній,
 
друзі, застиглі на фото за кавою,
 
і передзвін, як урожай Лаври.
 
Із далини, де немає дітей,
 
де пишуться книги, сумирні, як нетлі,
 
де є повітря, прозоре і мертве,
 
і у ньому літає нехрещене листя каштанів.
 
Товпляться столики у переходах підземних,
 
топляться ружі у зморшках своїх квітникарок,
 
томляться губи у пошуках вуст,
 
точиться чорне вино у келішки без дна.
 
— Помер? — Помер. Виноград нависає із хмари,
 
в’ються стебла зелені і кам’яні.
 
— Помер? — Помер. Шутри сонячні
 
розсипають робітники по узбіччях.
 
Ця безбожна рефлексія згодом натягнеться,
 
як чай чи тятива, стане міцнішою.
 
На паперах лиш відсвіт зловісний
 
вісті, гостя з галузкою, кого треба…
 
 
  
Гнізда радості
 
 
 
За шклом старенькі привиди і сніг
 
нічна година борзо втіче з ними
 
ще можна грати в шахи con sordino
 
із відображенням у темному вікні
 
 
 
і вірний пес пантрує карим оком
 
як дзиґар вибирає цілу ніч
 
між гніздами що високо у горах
 
і тими що є глибоко в мені
 
 
  
* * *
 
 
 
Розмовляти вночі по-слов’янському тихо зітхати
 
про джерела грибів про ікони з хрещатим барвінком
 
і чекати на жінку нестриману сіру і сарну
 
каву скороминущу у трунок гіркий підливати
 
 
 
а гітара за ксьондза а свічка за велену радість
 
хвиля хoроше б’є видноколо як свіжа рілля
 
жінка чиста як сіль і не прийде вона і не нaдійсь
 
і не треба мовчати вночі і не треба вночі розмовлять
 
 
  
* * *
 
 
Надійці Дроган
 
 
 
люби мене коли уже не любиш
 
           коли вже вдосталь сиґарет маєш
 
           коли щодня розцвітає твій кактус
 
           із наколотими на голки монетами
 
що й досі перебувають в обігу у країні Дроган
 
           країні волосся каштанового
 
           сірих очей і ночей
 
           де маленька Ізольда приміряє чи личить
 
           маленьке імено надії
 
де Трістан потрісканими як камінь вустами
 
           ще раз повторює: люби мене
 
           і виходить з крихітної кімнати
 
           коли уже не любиш
 
одну із сиґарет тобі лишивши одну собі забравши
 
           тобі все до лиця Надійко
 
 
  
Вісім тьмяних сонетів
 
I. Реставрація зими
 
 
З руїн зими дими дбайливо виростають,
 
погойдуючись, зустрічаються одне з одним,
 
погоджуються: «Так-так, мандрагора,
 
так-так, білий сік, і трохи дитячої крові із горла,
 
 
 
і трохи гліциній легеньких на цеглу стару,
 
на тяжкі фоліанти без заголовків — коли поодинці
 
та цегла, а вкупі вона розсипається — так, на жарини,
 
а от кров, і гора, й довгі мандри — єднають її».
 
 
 
Зупиняє машину водій серед темного лісу,
 
руки прозорі йому не здригнуться,
 
доторкнуті димом нічного віддиху сивіл.
 
 
 
Іншу машину інший водій серед темного міста
 
спиняє, на узбіччі дитини з пухнастою кров’ю, —
 
а вранці вже нова зима і гліцинії нові.
 
 
II. Nevermore
 
 
Тлін усе виправдовує — вежі, вигнанців,
 
мапи і мзду, в одному сувої загорнені,
 
лиш обітницю, дану колись королівні
 
малим горбанем з поржавілим дзвіночком, —
 
 
 
лиш злиденну її не торкається тлін,
 
і в колчан повертаються хвилі його,
 
сакраменту позбавлені першого, другого,
 
злотого, срібного, потай вдоволені цим.
 
 
 
…Швидше вежі обернуться на вигнанців,
 
радше мзда порідниться із картами,
 
яже вість принесуть королю вістуни:
 
 
 
«О, Жаданий, труну струхлявілу
 
принесло нині море до берега Твого —
 
лиш кістки та волосся злочинців знайшли там».