Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Тирада 10
 
 
«Бог знищить все, що сотворив квітучим,
 
він так могутньо владарює сущим», —
 
 
 
це правда, Нізамі, та чи остання?
 
Це Бог тобі таке дає питання.
 
 
 
Однаковий до всіх, але дозволь спитати,
 
чому по-різному ми можем трактувати
 
 
 
вогонь, в який ступає жінка Рами,
 
і полум’я, що пожирає храми,
 
 
 
в якому плаче спалене живцем
 
святої Жанни д’Арк худе лице?
 
 
 
Палають кобзарі і косарі,
 
роса палає рано на зорі;
 
 
 
і космос, не змайстрований богами,
 
палає у богів попід ногами.
 
 
 
Вогнем лікуй вогонь, водою — воду,
 
зневіру — вірою, народ рятуй народом.
 
 
 
Поможем Господу собою і судьбою,
 
яку вже ототожнюють з ганьбою.
 
 
 
Лукавий сміх лунає з верховин, —
 
так не сміється серед нас ані один.
 
 
 
Холодний сміх із прірви долинає, —
 
то Бог сміється, а чого — лиш Він те знає.
 
 
 
Славімо сміх, у Таїні розлитий,
 
бо він не припиняється у світі,
 
 
 
який охоплений вогнями зусібіч,
 
на протязі сторіч, і день, і ніч.
 
 
Тирада 11
 
 
Летіли горностаї через сад,
 
зимою помальований на біле.
 
Стаєнка дрижала, пір’ячко лежало.
 
Та ще й усі троє.
 
 
 
Чи сам дома, чи не сам дома,
 
а хліб свіжий, вино червоне.
 
Рубаночок срібний, золота сокира,
 
древо кам'яне.
 
 
 
Летіли горностаї через сад,
 
на чорне помальований весною.
 
Напоїли коня, напоїли мого
 
вороною водою.
 
 
 
А стайня дрижала,
 
пір’ячко лежало.
 
Збруя нова, незбутвіла,
 
на сонці блищала.
 
 
 
Через жовтий сад горностай летів,
 
та ще й сам один.
 
Чи пан буде, чи пропав буде,
 
а спереду і позаду — дим.
 
 
 
І позаду зрада — і попереду.
 
Червоне вино. Цвіте дерево.
 
 
Тирада 12
 
 
В сірому небі хмари черлені
 
стоять — і нема.
 
З сірого неба птиці багряні
 
летять у туман.
 
 
 
Де серденько ниє, де тіло понищене,
 
ніч мина і літо мина.
 
«Мамо, — кажу, — я не хочу вина».
 
Мовчить вона.
 
 
 
Потім сиплються сльози,
 
як мак дрібні, —
 
його товчу.
 
Потім тіло покинуто, серденько тліє.
 
Ось і я вже мовчу.
 
 
Тирада 13
 
 
Передчуваючи фразу, відлюдну, як осінь;
 
ціпеніючи в горах, на дні лісового лахміття;
 
 
 
гіпсову жінку кохаючи;
 
гілку і слово намарно ламаючи, —
 
 
 
не оскаржую скла, під яким колихається осінь,
 
відмовляюсь ховати обличчя в долонях, —
 
 
 
бо жести хисткі, бо любов незбагненна,
 
а грона цього відчуття достеменні
 
 
 
і сіль, як та чайка, все вищає в ранах землі.
 
 
Тирада 14
 
 
Десь грають сурми
 
і ніч триває
 
але це ніч
 
            що паче дня
 
 
 
і бурштиновий труд
 
кружляє
 
посеред нього
 
            я
 
 
 
на шибці краплі
 
за ними лампа
 
ковточок чаю
 
            невдовзі осінь
 
 
 
холера ясна
 
життя прекрасне
 
його не досить
 
            його не досить.
 
 
Тирада 15
 
 
сумний витязь і птахи і кольори
 
            а ще загадкова для знавців геральдики
 
            картина на щиті:
 
            три краплі крові
 
            пронизані блакитними стрілами
 
            на кожній із яких
 
            сидить звісивши ноги
 
            маленька прихильність
 
тримаючи високо над головами
 
напис невідомою мовою
 
 
Тирада 16
 
 
Кімнат забутих вигаданий запах,
 
струнка лілея у тонкій руці, —
 
немов у вазі древній древня рана,
 
немов серед підробок — раптом Кранах,
 
і криця, мішана вночі на молоці.
 
 
 
Ти посміхнешся, сльози люто витреш,
 
міняючи місцями стіни зал,
 
де все одно Вона прихильність нищить.
 
де так бистрішає розлука, наче в нішах
 
не статуї, а лиш
 
                       розплавлений метал.
 
 
Тирада 17
 
 
непотемніла яблуня
 
плете свій квіт
 
свою Вкраїну
 
пелюстками криє
 
 
 
біла пелюстка — були крила
 
сіра пелюстка — була свитка
 
чорна пелюстка — була й немає
 
а червона пливе Дунаєм
 
 
 
плете свій квіт
 
непотемніла яблуня все вищає
 
мої слова внизу
 
такі маленькі — мов мурахи…