Прощавай, кохана!

— І що мене вразило, так це те, що всі одне одного добре знають, — сказав я. — Місіс Грейл теж знайома з Маріоттом.
— Як ви про це дізналися? — неквапом спитав він.
Я не відповів.
— Вам доведеться повідомити поліцію про ті цигарки?
Я знизав плечима.
— Ви, певно, здивовані, чому я досі не викинув вас звідси? — люб'язно спитав він. — Індіанець міг би скрутити вам в'язи, як черешок. Але ви, здається, собі на умі. От я і розмірковую. Шантаж — виключаю. Бо це нічого не дасть. У мене багато друзів. Проте є люди, які сплять і бачать, щоб очорнити мене. Психіатри, сексологи, невропатологи, маленькі, гидкі людці з гумовими молоточками, книжковими полицями, заповненими літературою про різні нервові захворювання. І, звісно, всі вони — лікарі. А я — знахар. Як на вашу думку?
Я спробував не зводити з нього своїх очей. Але це було марно. Я відчув, що у мене пересохли губи і я їх облизую.
Він ледь помітно знизав плечима.
— Не смію засуджувати вас за те, що ви маєте намір це приховати. Звісно, слід добре помізкувати. Але мушу сказати, що ви людина набагато розумніша, ніж я думав… Я теж інколи помиляюся. Втім…
Він трохи нахилився і поклав руки на молочну кулю.
— По-моєму, — сказав я, — Маріотт шантажував жінок. І був навідником у зграї мисливців за коштовностями. Але хтось підказував йому, з якими жінками слід познайомитися. Він знав, куди і коли вони їздять і коли повертаються, мав з ними близькі стосунки, ставав полюбовником, примушував їх прикрашатися коштовностями і кудись із ним їхати, а тоді непомітно підходив до телефону і повідомляв молодчикам, де вони мають чатувати.
— Ага, — сказав Амтор. — Ось як ви собі уявляєте Маріотта і мене. Це ганебно.
Я нахилився до нього, між нашими обличчями було не більше фута.
— Ви займаєтесь рекетом. Розцяцьковуйте свої візитки як вам заманеться, але все одно то рекет. Йдеться не просто про візитки, Амторе. Як ви сказали, їх можна знайти скрізь. І марихуана тут ні до чого. Ви б не займалися такою дешевинкою — не з вашою вдачею. Але на зворотному боці кожної візитки, на перший погляд чистому, є ледь помітні записи.
Він похмуро всміхнувся, я ледве вловив ту усмішку, і розвів руками над молочною кулею.
Світло згасло. Кімнату огорнула темрява.
  
Розділ 22
 
Я стрімко підвівся, відкинув ногою табурет і вихопив пістолет із наплічної кобури. Але все було марно. Хоч моє пальто було розстебнуте, я діяв надто повільно. Навіть якби встиг вистрелити, то все одно б запізнився.
Звідкись долинув ледь чутний запах землі. У цілковитій тиші індіанець ударив мене під дих і розвів мої руки в боки. Потім почав підводити мене. Я міг би вихопити пістолет і влаштувати стрілянину, але в цьому не було сенсу. Моїх друзів поблизу не було. Я дав йому змогу забрати мій пістолет, але ухопив його зап'ястя. Вони були слизькі, і їх важко було втримати. Він дихав на мене неприємним запахом, наче з помийної ями. Одним ударом посадив мене і закинув назад мою голову. Тепер він тримав мої зап'ястя, а не я його. Миттю викрутив мені руки за спину і гострим, як каменюка, коліном уперся в спину. Він гнув мене. Мене можна зігнути, я не міська вежа. Він далі гнув мене. Я спробував закричати, але все даремно. Я не міг дихнути. Індіанець повалив мене і зробив «ножиці». Я опинився в лабетах.
Його руки вп'ялися в мою шию. Я ще й досі прокидаюсь уночі, відчуваючи ті руки на своїй шиї і сморід індіанця. Відчуваю одчайдушну боротьбу, і поразку, і маслянисті пальці, які впиваються в мене. Тоді підводжуся з ліжка, випиваю спиртного і вмикаю радіо.
Я був майже мертвий, коли світло спалахнуло знову. Воно було криваво-червоне, певне, тому, що кров залила мені очі. Пропливло чиєсь обличчя, якась рука обережно обшукала мене. Але інші руки й далі тримали мою горлянку. Хтось неголосно промовив:
— Нехай трохи ковтне повітря.
Пальці послабилися. Я спробував звільнитися від них. Чимось блискучим мене вдарили по щелепі. М'який голос знову сказав:
— Постав його на ноги!
Індіанець підвів мене, притулив до стіни, тримаючи за викручені руки.
— Дилетант, — м'яко промовив голос, і якась блискуча тверда річ ударила мене по обличчю. Побігла тепла цівка. Я лизнув її, вона відгонила залізом і сіллю.
Рука обшарювала мої кишені. Сигарети були вийняті і розламані. Але все це відбувалося як у тумані.
— Було три цигарки? — спитав лагідно голос, і блискуча річ знову вдарила по щелепі.
— Три, — сковтнув я.
— Де ж решта?
— У столі, в моєму офісі.
Блискуча річ ударила мене знову.
— Ти, певно, брешеш, але я можу довідатися.
Мої ключі замерехтіли переді мною блискучими лелітками.
Голос мовив:
— Подуши його ще трохи.
Залізні пальці вп'ялися в мою горлянку. Індіанець підтягнув мене до себе, я знову відчув сморід і тверді м'язи його живота. Мені вдалося схопити його палець, котрий я намагався викрутити.
Голос м'яко сказав:
— Диви, він ще пручається.
Блискуча річ знову майнула у повітрі, вдарила мене по щелепі, скорше по тому, що від неї лишилося.
— Облиш його, він уже приборканий, — сказав голос.
Важкі сильні руки відпустили мене. Я похитнувся, ступив крок і випростався.
Переді мною стояв Амтор, усміхаючись ледь помітно, майже замріяно. В тонкій гарній руці він тримав пістолет. Дулом торкався моїх грудей.
— Я міг би вбити тебе, — сказав він. — Але що за сенс у цьому? Маленька брудна людина у малому брудному світі. Аби тобі ще трохи тями, хоча ти все одно будеш такий самий. Хіба ні? — Він посміхнувся так гарно.
З останніх сил я вдарив по цій посмішці.
Удар був непоганий. Він похитнувся, з ніздрів заструміла кров. Він опанував себе, випростався і знову звів пістолет.
— Сідай, дитинко, — запросив він лагідно. — Я чекаю гостей. Дуже добре, що ти вдарив мене. Це мені на руку.
Я намацав білий табурет, сів і поклав голову на білий столик, поруч із молочною кулею, яка випромінювала м'яке світло. Я поглядав на неї збоку. Світло вражало мене. Чудове світло. Чудове м'яке світло.
Навколо панувала тиша. Мені здалося, що я заснув, із скривавленим обличчям на столику, а стрункий гарний диявол із моїм пістолетом у руці дивився на мене і посміхався.
  
Розділ 23
 
— Гаразд, — сказав здоровань. — Тепер можеш його облишити.
Я розплющив очі й випростався.
— Ходімо звідси, друзяко.
Я підвівся, хоч був якийсь наче сонний. Ми кудись вийшли. Потім я здогадався, що то приймальня, оточена з усіх боків вікнами. За ними панувала темрява.
Та ж сама жінка з обручками сиділа за столом. Поруч неї стояв якийсь чоловік.
— Сідай сюди, друзяко.
Він штовхнув мене на стільця. Це був гарний зручний стілець, але від сидіння на ньому мені не полегшало. В жінки, за столом був нотатник, з якого вона голосно читала. Похилого віку, маленький на зріст чоловік із сивими вусами слухав її з кислим обличчям.
Амтор стояв біля вікна і дивився на лінію океану за вогнями пірса, кудись далеко за горизонт. Потім зиркнув на мене в півоберту, і я помітив, що кров уже змита з його обличчя, але ніс став удвічі більший, ніж тоді, коли я уперше побачив його. Я криво усміхнувся.
— Тобі, смішно, друзяко?
Я глянув на того, хто промовив ці слова, хто стояв переді мною і штовхнув мене на стільця. То був обвітрений парубок, що важив до двохсот фунтів, із гнилими зубами і ніжним голосом циркового закликальника. Він був міцно збитий, спритний і, певно, їв сире м'ясо. Примусити його шукати п'ятий куток — дурне діло. Він був із тих поліцейських, які щовечора залюбки вдаються до свого кийка замість того, щоб читати молитви. Але очі в нього були добродушні.
Він стояв переді мною, розставивши ноги, тримаючи в руці мого розкритого гаманця, і дряпав його нігтем великого пальця, наче йому подобалося псувати речі. Навіть дрібні речі, якщо не було нічого іншого під рукою. Але, мабуть, обличчя він псував з неабияким задоволенням.