Прощавай, кохана!

В його обличчі нічого не змінилося.
— Три чорти! — вилаявся я. — Коли у тебе в руці пістолет, то думаєш, що люди робитимуть усе, що їм накажеш. Але так не завжди буває.
Він посміхався. В його усмішці було якесь садистське задоволення. Мене хитало, я мало не знепритомнів.
Я сперся об стіл, а він чекав, ледь розтуливши губи.
Так я простояв досить довго, дивлячись в його очі. Тоді всміхнувся. Усмішка спала з його обличчя, як брудна ганчірка. На лобі заряснів піт.
— Прощавай! — сказав я. — Залишаю тебе для брудніших рук, аніж мої.
Спиною відчинив двері й вийшов.
Вхідні двері були не зачинені. ганок із дашком. Навколо повно квітів. Білий паркан-частокіл із хвірткою. Будинок стояв на розі. Прохолодна, сира, безмісячна ніч.
На табличці напис: «Вулиця Дискансо». У будинках кварталу горіло світло. Я чекав виття сирени. Але ніщо не порушило тиші. На іншій табличці прочитав: «Двадцять третя вулиця». Ледве додибав до 25-ї вулиці і почвалав до 800 кварталу, до будинку під номером 819. Цю адресу дала мені, коли ми познайомилися, Енн Ріордан.
Я вже йшов таки довгенько, коли зрозумів, що пістолет і досі у моїй руці. Ніяких сирен я не чув.
Я йшов далі. На повітрі мені стало краще, але віскі всередині помирало і, вмираючи, корчилося. Уздовж кварталу росли ялинки, стояли цегляні будиночки, які більше були схожі на будинки в Капітоль-Нілі у Сієтлі, ніж у Південній Каліфорнії.
У будинку № 819 горіло світло. До нього вела невелика біла брама, що сховалася в живій кипарисовій загорожі. Перед будинком росли кущі троянд. Я чвалав доріжкою. Прислухався, а вже тоді натис кнопку дзвінка. Із спеціального пристрою, який дає змогу розмовляти, коли двері зачинено, пролунав голос:
— Хто там?
— Марлоу.
Чи то в неї подих забрало, чи ця штука відімкнулася.
Двері широко розчинилися, і вийшла міс Ріордан у світло-зеленому костюмі. Очі в неї були здивовані й перелякані. Вона дивилася на мене, обличчя її, освітлене лампочкою, зблідло.
— Боже! — прошепотіла вона. — Ви схожі на тінь батька Гамлета.
  
Розділ 28
 
У вітальні лежав рудувато-коричневий килим, біля каміна, обкладеного чорним мармуром, з високою залізною підставкою для дров, стояли білі й рожеві стільці. У стіни вмонтовані книжкові шафи аж до стелі, цупкі кремові штори закривали опущені жалюзі.
В кімнаті ніщо не свідчило про присутність тут жінки, крім дзеркала на весь зріст і чисто витертої підлоги перед ним.
Я напівлежав у глибокому кріслі, поклавши ноги на маленького стільчика. Випив дві чашечки чорної кави, трохи спиртного, з'їв два яйця, зварених некруто, з грінками і ще трохи кави з коньяком. Усе це я з'їв у столовій кімнаті, але ніяк не міг згадати, який вона мала вигляд. Здавалося, що це було дуже давно. Я знову був у гарній формі, до мене повернулася розсудливість…
Енн Ріордан сиділа навпроти, схилившись уперед, її ніжне підборіддя було занурене, ніби в чашечку, в її ніжну долоню. Темні очі дивилися з-під пухнастого червоно-коричневого волосся. У руці стриміла ручка. Обличчя Енн було стурбоване. Я розповів їй дещо, але не все. Про Лося Меллоя, звісно, промовчав.
— Я думала, ви п'яний, — сказала вона. — Мені здалося, що вам треба напитися, щоб прийти до мене. Я думала, що ви з тією блондинкою… Я думала… Втім, не знаю, що я думала…
— Ладен закластися, що все це ви заробили не своїм пером, — сказав я, оглядаючись довкола. — Навіть тоді, якщо вам платять за те, що ви думаєте.
— Мій батько усе це придбав, не беручи хабарів з поліцейських, — відповіла вона, — як той гладун-ледащо, котрий у нас зараз шеф поліції.
— Це мене не обходить, — сказав я.
— У нас було кілька акцій в Дель-Рої. Акції на земельні ділянки. Вони обдурили батька, бо на тих ділянках знайшли нафту.
Я кивав головою і пив з прозорого кришталевого келиха. Те, що я пив, було чудове і смачне.
— Тут можна непогано влаштуватися. Просто хоч перебирайся. Усе готове.
— Це в тому разі, якщо охочий переїхати підходить хазяйці і на нього тут чекають, — відповіла вона.
— Нема й секретаря, — сказав я, — який міг би заважати… Вона зашарілася:
— Не жартуйте, адже ваше покликання бути мало не до смерті побитим, наштриканим наркотиками, з потовченою пикою невідомо за що. Хіба цього не досить?
Я нічого не відповів, бо був дуже стомлений.
— Отже, — сказала вона, — у вас вистачило глузду зазирнути у мундштук. Тоді після розмови в Астер-Драйві — я вже думала, що нічого путнього чекати від вас не слід.
— Ті дві візитки нічогісінько не означають.
Вона здивовано глянула на мене.
— Ви сидите тут і розповідаєте мені, як той знахар з допомогою двох поліцейських відлупцював вас, а потім вас наштрикали наркотиками, щоб як слід провчити. Треба бути обережнішим.
— Я мав це розповісти. Даруйте, грубий мій стиль. Ну й що з того?
— Але той елегантний психіатр звичайнісінький першокласний злодій. Він підшуковує клієнтуру, все обмізковує й тоді посилає бандитів відбирати коштовності.
— Ви справді так думаєте?
Вона втупилась у мене. Я прикінчив свій келих із спиртним. Вона кинула на мене миттєвий погляд.
— Звісно, я так думаю, і ви так думаєте.
— Думаю, що все трохи складніше.
Її усмішка була люб'язна й водночас трохи іронічна.
— Пробачте, я на мить забула, що ви детектив. Усе справді має бути трохи складніше, адже нескладні справи не роблять честі.
— Однак все-таки складніше, — повторив я.
— Гаразд. Я слухаю.
— Не знаю чому, але я певен цього. Можна мені ще випити?
Вона підвелася.
— Раджу вам хоч інколи пити воду, аби було що посилати до біса.
Вона підійшла й взяла мій келих.
— Зважте, це буде останній.
Вийшла з кімнати, і до мене долинув дзенькіт об келих кубиків льоду. Я заплющив очі, слухаючи ті звуки. Мені не слід було сюди приходити. Аби вони знали про мене стільки, скільки я про них, вони б неодмінно прийшли. Ото була б буча. Ото була б бійка.
Вона повернулася, тримаючи в холодних пальцях холодний келих. Торкнулася моїх пальців. Я притримав її пальці, а тоді повільно відпустив, як це буває уві сні, коли прокидаєшся від сонячних променів.
Вона зашарілася, повернулася до свого стільця й довго вмощувалась на ньому. Запалила сигарету, спостерігаючи, як я п'ю.
— Амтор досить жорстокий чоловік, — сказав я. — Але я не і думаю, щоб він був мозковим центром тієї ювелірної зграї. Втім, я можу й помилятися. Аби це був він, то не думаю, щоб я вийшов живий з тієї лікарні. Проте йому є чого боятися. Він, власне, й не сердився, поки я не став теревенити про тайнопис.
Вона підозріло глянула на мене.
— Невже там щось було?
— Може, й було, але я не читав, — усміхнувся я.
— Оригінально задумано ховати в мундштуках цигарок відомості, які знеславлюють людину. Ти згоден? Припустімо, що їх би ніколи не знайшли…
— Думаю, річ у тім, що Маріотт чогось боявся. Аби з ним сталося, ці візитки неодмінно були б знайдені. Поліція мала його ретельно обшукати, от що мене хвилює. Якщо Амтор пройда, я б у нього нічого не знайшов.
— Ти певен, що Амтор убив його, чи це твоє припущення? Адже те, що Маріот знав про Амтора, не має ніякого відношення до вбивства.
Я відкинувся на спинку крісла, допив келих і удав, що обдумую, киваючи головою.
— Але пограбування коштовностей має зв'язок з убивцею. Тому можна припустити, що Амтор причетний до пограбування.
В її очах промайнув ледь помітний смуток:
— Я певна, тобі зараз кепсько. Чи не хочеш лягти.
— Тут?
Вона спалахнула і міцно стулила уста.
Це була ідея. Я вже не дитина. Хто в чорта стежитиме, що я роблю, де і як.
Я відставив келиха й підвівся.
— У мене зараз приступ делікатності, — сказав я. — Чи не підкинеш мене до зупинки таксі, коли ти не дуже втомилася?
— Ти справжній йолоп, — кинула вона сердито. — Тебе побили мало не до смерті, накололи бозна-якими наркотиками, і я думала, що тобі треба добре виспатися, щоб прокинутися свіжим, бадьорим, бути знову детективом.