Прощавай, кохана!

— Я ж нікого з них не знаю. Навіщо мені переглядати?
Місіс Флоріан скоса дивилася на пляшку, яку тримала тремтячою рукою.
— Але ж ви шукаєте Вельму?
— Хіба і вона тут?
Тупа хитрість затьмарила її обличчя.
— А ви що, не взяли фото в її родичів?
— Ні.
Це занепокоїло її. Адже в кожної дівчини неодмінно є фотографія, нехай навіть у коротенькій сукні, зі стрічкою у волоссі. І я повинен був її мати.
— Чомусь ви мені знову не подобаєтесь, — сказала вона майже сердито і спробувала підвестися.
Я підійшов до неї, поставив на столі біля жінки свою склянку і попросив:
— Налийте трохи мені, поки ви не прикінчили пляшку. Вона почала розливати у склянки, а я повернувся, швидко проминув вітальню, коридор і опинився у спальні, де стояла відчинена скриня, біля неї лежала таця. Місіс Флоріан щось гукала мені навздогін. Я понишпорив у правому кутку скрині, намацав конверт і швиденько витяг його.
Коли я повернувся до кімнати, жінка вже підвелася з крісла-гойдалки, але змогла ступити лише кілька кроків. Її очі були наче скляні.
— Сидіть! — промовив я. — Ви маєте діло не з простодушним тюхтієм, яким був Лось Меллой.
Це було схоже на постріл у темряві, але він влучив. Вона двічі кліпнула, відкопилила верхню губу аж до носа, вишкіривши кілька брудних зубів.
— Лось? Лось? До чого тут Лось? — злякано спитала вона.
— Його випустили з в'язниці, — сказав я. — Він розгулює з пістолетом сорок п'ятого калібру. Вранці убив одного негра на Центральній авеню через те, що той не міг сказати йому, де Вельма. А зараз шукає виказчика, який здав його поліції вісім років тому.
Обличчя жінки зблідло. Вона піднесла пляшку до рота і відпила з неї. Віски текло по підборіддю.
— А фараони полюють на нього. Фараони! Хіба ні?
Дурненька стара, вона й гадки не мала, що я навмисне споював її. Я завжди був доброї думки про себе і, здається, в цій справі щось намацав, але на серці зробилося чогось гидко.
Я відкрив конверт, витяг глянцеву фотографію. Дівчина на ній була чимось схожа на тих, чиє фото дала мені Флоріан, але трохи не така, симпатичніша. На ній була куртка П'єро до талії, начесане волосся під конічним білим капелюшком з чорним помпоном було темного відтінку, можливо, й руде. На обличчі, сфотографованому у профіль, пускало бісики чорне око. Її лице не було ні чарівне, ані брутальне, але, як на мене, воно було гарненьке, хоч досить звичайне, стандартне. Щодня в місті побачиш дюжину таких облич. Нижче талії ноги — напрочуд гарні. У нижньому правому кутку фото напис: «Навіки твоя. Вельма Валенто».
Я показав старій фото, тримаючи так, щоб вона не вихопила. Вона шарпнулася до нього, але марно.
— Нащо було ховати це фото? — спитав я.
Жінка нічого не відповіла, тільки важко дихала. Я поклав фото у конверт і засунув його у кишеню.
— Нащо було його ховати? — знову спитав я. — Хіба вона гірша за інших? Де вона?
— Померла, — відказала жінка. — Вона була добра дівчина, але померла. Йди геть, фараоне.
Кущисті руді брови настовбурчились. Пляшка випала у неї з рук, віскі потекло по килиму. Я нахилився підняти пляшку. А стара спробувала хвицьнути ногою мені в обличчя. Я відсахнувся.
— Все одно не зрозуміло, навіщо ви сховали фото, — сказав я. — Коти вона вмерла? Чому?
— Я нещасна хвора стара, — промимрила Флоріан. — Забирайся геть звідси, сучий сину!
Я мовчки дивився на неї, а тоді підійшов, поставив пласку, майже порожню пляшку на стіл.
Вона сиділа, втупивши погляд у килим. З приймача в кутку линула приємна музика. Вулицею проїхала машина. На вікні дзижчала муха. Невдовзі стара щось промимрила, захихотіла, відкинувши назад голову. Потім правою рукою взяла пляшку і піднесла до рота. Коли пляшка спорожніла, вона піднесла її вгору, побовтала й кинула у мене. Пляшка полетіла кудись убік, покотилася по килиму і глухо вдарилася об стіну. Стара підвела голову, глянула на мене, заплющила очі і захропла. Чи вона заснула, чи прикидалася — мені було байдуже. Раптом я відчув, що з мене всього нього досить. Узяв з канапи свого капелюха, підійшов до дверей, відчинив і вийшов. Приймач у кутку так само щось награвав, а стара хропіла собі у кріслі-гойдалці. Я глянув на неї, причинив двері і знову відкрив. Очі її так само були заплющені, але повіки ніби ворухнулися. Я спустився сходами на вулицю. У сусідньому будинку з-за штори до шибки притислося напружене обличчя літньої жінки з сивим волоссям і гострим носом. Їй не давали спокою сусідські клопоти. Завжди з-поміж сусідів знайдеться така цікава особа. Я помахав їй рукою, штора закрилася. На вулиці сів у машину, під'їхав до 77-ї дільниці й піднявся на другий поверх до затхлого кабінету Налті, схожого на собачу буду.
  
Розділ 6
 
Відтоді, як ми бачилися, Налті, здавалося, навіть не поворухнувся. Він сидів на стільці так само похмуро терплячий. Але в попільничці додалося два сигарних недопалки, а на підлозі побільшало спалених сірників.
Я сів за вільний стіл. Налті взяв фотографію, що лежала перевернутою на столі, і подав мені. Поліцейський знімок в анфас і профіль із відбитками пальців унизу. Без сумніву, це був Меллой, якого, певно, фотографували при дуже яскравому освітленні, бо брів у нього, здавалося, зовсім не було.
— Це він, — сказав я, повертаючи фотографію.
— Ми зв'язалися з Орегонською в'язницею, — мовив Налті. — Він відсидів майже увесь термін, трохи йому скостили. Отже, справи повернули на добре… Ми загнали його у кут. Хлопці з патрульної машини розмовляли з кондуктором трамвайної лінії на Сьомій авеню. Той згадав чолов'ягу такого зросту, що зійшов на розі Третьої та Александрії. Тепер він забереться до якогось старого будинку, звідки виїхали мешканці. Там багато таких будинків, вони розташовані далеко від центру. А житло коштує дорого. В одному з них ми й схопимо його. А що у тебе?
— На ньому був чудернацький капелюх і піджак з білими гудзиками завбільшки з м'ячик для гольфу?
Налті спохмурнів, зчепив руки на колінах:
— Ні, в синьому чи коричневому костюмі.
— А може, у саронзі?
— Ха, смішно. Жартуєте. Яка ще саронга? Нагадайте мені ваш жарт у неділю, і я охоче посміюся за компанію.
— То був не Лось, — сказав я. — Він би не став їхати трамваєм. У нього були гроші. Згадайте, як Лось був одягнений. На нього не знайдеш одягу стандартного розміру. Одяг йому треба замовляти.
— Годі збиткуватися з мене, — сказав Налті. — А що ти зробив?
— Те, що слід було зробити вам. Кафе «Флоріан» мало ту саму назву ще тоді, коли там був нічний бар для білих. Я розмовляв з клерком негритянського готелю, який добре знає цей район. Вивіска коштує дорого, тому негри, ставши хазяями, лишили стару вивіску. Колишнього власника звали Майк Флоріан. Він помер кілька років тому, але вдова його ще жива. Вона мешкає на П'ятдесят четвертій Західній авеню, будинок тисяча шістсот сорок чотири. Звуть її Джессі Флоріан. У телефонній книжці її прізвища немає, але воно є в адресному довіднику.
— Що ж мені робити — призначити їй побачення?
— Я завітав до неї замість вас, прихопивши з собою пінту «Бурбону». Побачив «розкішну» літню жінку. Обличчя наче зліплене з грязюки. А волосся вона не мила, певно, з часів президентського строку Куліджа [2]. Якщо брешу, можу з'їсти власну запаску.
— Облиш свої жарти, — обірвав мене Налті.
— Я спитав місіс Флоріан про Вельму. Пригадуєте, містере Налті, руду на ім'я Вельма, котру шукав Меллой? Я не стомив вас, містере Налті?
— Чого ти сердишся?
— Щоб ви краще слухали. Місіс Флоріан сказала, що не пам'ятає Вельми. Помешкання в старої страшенно занедбане. Єдина нова річ — приймач вартістю сімдесят — вісімдесят доларів.
— Ти підкажи, коли мені заверещати від радощів…
— Місіс Флоріан, для мене Джессі, розповіла, що чоловік не залишив їй нічого, крім старого мотлоху і паки фотографій тих, хто виступав у його кафе. Я накачав її спиртним. А вона така, що коли бачить пляшку, то має висушити її до дна. Хильнувши кілька чарок, вона пішла до своєї злиденної спальні, розкидаючи по дорозі речі, і витягла із скрині фото. Я обережно стежив за нею. Вона витягла з паки одну фотографію, сунула у конверт і сховала назад у скриню. Згодом мені пощастило прослизнути в спальню і взяти те фото.