Я 11–17… Небезпечний маршрут

Кунгеля посадили навпроти Дементьєва. Полковник кинув іронічний погляд на нього і запитав:
— Ви теж зараховані в п'яту колону рейху?
Дементьєв не відповів. Крамергоф, підвищивши голос, сказав:
— Не розмовляти! Ви відповідатимете на питання.
— Прекрасно. Розмовляти з вами у мене немає ані найменшого бажання! — Обличчя Кунгеля стало непроникливим і гоноровитим.
— Капітане Рюкерт, повторіть, що говорив вам Кунгель з приводу евакуації наших військ звідси.
— Він твердив, що солдатам фюрера байдуже, в яких умовах їх звідси вивезуть, важливо — втекти.
— Ви говорили це, Кунгель?
— Ні. Санітарний інспектор з… гестапо сказав неправду… — Тепер Кунгель з ненавистю дивився на Дементьєва.
— Гаразд. Я нагадаю нашу розмову точніше. — Дементьєв зморщив лоба. — Так. Ви хіба не говорили мені, що наші солдати не нарікатимуть на нас за те, що ми вивеземо їх звідси не в каютах першого класу?
— Говорив. Але ж це зовсім інше. Я думав…
— Абсолютно ясно, що ви думали! — грубо обірвав його Крамергоф.
— Я казав вам, — вів далі Дементьєв, — що моряки критикують порядок евакуації і дають поради, як краще її організувати. Пригадуєте, я просив вас довести це до відома вашого начальства? Ви зробили це?
— Ні, — твердо відповів полковник Кунгель.
— А чому б вам не прислухатися до порад спеціалістів і не поліпшити організацію евакуації? — швидко спитав Крамергоф.
— Я виконував наказ. В армійських умовах рекомендована вами самостійність неприпустима.
— Але ж ви не такі дурні, щоб не розуміти, що за краще проведення евакуації вас чекала тільки подяка.
— Ні, я саме настільки дурний, щоб беззаперечно виконувати той наказ, який я одержав від вищого командування.
— Все ясно. Виведіть його! — наказав Крамергоф.
Кунгеля вивели. Кілька хвилин Крамергоф мовчав, утупивши задумливий погляд кудись у простір. Потім він звернувся до Дементьєва:
— Зараз ми дамо вам пропуск, і ви зможете продовжувати виконання своїх обов'язків. А завтра о дев'ятій ранку прийдете до нас, бо на кожний день ми видаємо нові пропуски.
Дементьєв посміхнувся:
— Це неважко… Якщо, звичайно, кожного дня у нас не буде таких докладних розмов…
— Надалі наші розмови будуть коротші, — сухо кинув Крамергоф.
Дементьєв узяв пропуск, рушив до дверей, але одразу повернувся.
— Ви, часом, не знаєте: вдень будуть вантажити?
— Ні. Опівночі під навантаження поставлять зразу два транспорти, а може, й більше. Нам треба поспішати.
Дементьєв тривожно подивився на Крамергофа:
— Можна задати вам ще одне питання?
— Будь ласка.
— Як справи там, у Німеччині?
Крамергоф відповів не зразу. Дементьєв помітив, що обличчя його враз стало похмурим, але в цю ж мить гестапівець вдавано посміхнувся і сказав:
— Все гаразд, капітане. Війна триває, а наш фюрер сказав: «Поки є хоч один німецький солдат…
— … Є і велика Німеччина!» — швидко підхопив Дементьєв і викинув угору праву руку — Хайль Гітлер!
— Хайль! — глухо відповів Крамергоф.
Дементьєв вийшов. Коли двері за ним зачинилися, Крамергоф сказав:
— І все-таки з цим Рюкертом щось нечисто. Відчуваю, що нечисто.
— Може, краще його на всякий випадок арештувати? — запропонував один з гестапівців.
— Встигнемо. Давайте-но встановимо за ним нагляд. Одразу ж…
Дементьєв пройшов коридором кроків десять, і в цю мить пролунав оглушливий вибух.
Як потім з'ясувалося, важка авіабомба попала в сусідній будинок. Повітряна хвиля вирвала вікна і проламала стіну в коридорі. Дементьєва шпурнуло на підлогу. Маленький осколок скла встромився йому в щоку. Оглушений, він притиснувся до стіни і витяг скло з ранки, що дуже кровоточила.
Загрюкали двері, з усіх кімнат у коридор вибігали гестапівці. Не звертаючи уваги на Дементьєва, вони, гуркочучи чобітьми, бігли сходами до сховища. З дев'ятої кімнати вийшов Крамергоф. Він допоміг Дементьєву встати і повів його з собою.
У тісному підвалі гестапівці притискались до стін, напружено прислухались, але вибухів більше не було.
Крамергоф посадив Дементьєва на підлогу, взяв з аптечки санітарний пакет і подав його Дементьєву:
— Перев'яжіть рану.
— Дурниці, — відмахнувся Дементьєв. — Якась скалка. Чи немає в аптечці йоду?
Крамергоф подав йод.
Дементьєв продезинфікував ранку і наклав на неї пластирну латочку.
Незабаром у підвалі почалася розмова, з якої Дементьєв дізнався, що і гестапівців хвилює те ж саме питання: коли їх евакуюють? Розмова про евакуацію стала занадто голосною. Полковник Крамергоф підвівся і владно крикнув:
— Прошу припинити розмови! Ідіть працювати!
Гестапівці, похмуро перемовляючись, почали виходити з підвалу. Очевидно, Крамергоф був серед них начальником.
— Ви куди? — звернувся він до Дементьєва.
— Піду на квартиру. Може, вдасться трохи поспати.
— Скажіть мені вашу адресу… на випадок, якщо ви потрібні будете ще сьогодні,
— Бастіонна вулиця, чотири, квартира дев'ять.
16
Коли Дементьєв вийшов на площу, сусідній будинок, у який попала бомба, ще горів, і коло нього метушилися солдати й пожежники. Дементьєв швидко перетнув площу і звернув у вузеньку вуличку. Коли б він хоч раз озирнувся, то помітив би, що за ним невідступно йде людина в цивільному. Але Дементьєв ішов не оглядаючись. А втім, шпигун Крамергофа цього разу зміг встановити лише те, що Дементьєв полковника не обдурив і увійшов у будинок чотири на Бастіонній вулиці. Через хвилину шпигун доповів про це по телефону Крамергофу і дістав наказ стежити далі аж до завтрашнього дня.
Хазяйка квартири зустріла Дементьєва здивовано:
— Як? Ви ще не виїхали?
— А чому я повинен виїжджати раніше від усіх? — сердито спитав Дементьєв.
— Ми з дочкою тільки що слухали радіо… — Хазяйка злорадо посміхнулась. — Бої ідуть уже в Берліні.
— За слухання і розповсюдження московської пропаганди ми розстрілюємо! — Дементьєв швидко пройшов у свою кімнату і захлопнув двері.
З того, як обличчя хазяйки вмить почервоніло, він зрозумів, що вгадав, звідки в неї це радісне для нього повідомлення…
Бої під Берліном!..
Дементьєв пригадав сувору грудневу ніч сорок першого року. Він повертався з Москви на фронт, поспішав до ночі потрапити в свою частину. Це було під Новий рік. Вдень, закінчивши справи в Москві, Дементьєв кинувся на Можайське шосе ловити попутну машину. Сів на розбиту полуторку. У шоферській кабіні їхала жінка-лікар — йому довелося залізти у кузов. А мороз був лютий, та ще й завірюха так крутила, що хоч як сядеш, а сховати обличчя від злих уколів сухого колючого снігу неможливо. Та все це не страшне, коли знаєш, що попереду — вечір і ніч серед фронтових друзів, та ще ніч під Новий рік.
Але доля розпорядилася інакше. Десь за Голицином мотор полуторки раптом загуркотів, забрязкав і навіки замовк. Шофер необачно різко загальмував. Полуторку занесло на узбіччя, і вона звалилася в снігову канаву. Дементьєв вилетів з кузова і пірнув у замет. Шофер відкрив капот, оглянув мотор і радісно закричав:
— Чудово! Шатуни полетіли! А що я казав? — Він звернувся до лікарки: — Є правда на світі! Одержу тепер нову машину!
Швидко темніло. Тили, мабуть, уже підтяглися за наступаючим фронтом, і тому тут, недалеко від Москви, машини по шосе ходили рідко. А в цей вечір їх зовсім не було. Треба було шукати притулку.
Неподалік од шосе вони по запаху диму знайшли засипану снігом землянку, в якій жили два літніх солдати—обидва вусаті, обидва з бородами і обидва по-волзькому окали. Вони стерегли складені в лісі бочки з бензином. Власне, ті бочки можна було й не стерегти, бо глибоким снігом до них ні підійти, ні під'їхати. Але наказ є наказ, і старі солдати його виконували.
Одверто кажучи, вони були навіть задоволені, що доля відвела їм на війні таке тихе і безпечне місце. Дементьєв одразу це відчув і почав кепкувати із старих солдатів. Тоді один з них сказав: