Таємнича Африка
До найважчих захворювань, що їх викликають філярії, належить слонова хвороба. Філяріями заражаються через непереварену, забруднену водяними блохами воду. Глисти, спершу зовсім крихітні, виростають у людському організмі до десяти сантиметрів. Вони виділяють отруйну речовину, яка й призводить до так званої слонової хвороби. Людина напухає, особливо набрякають руки й ноги, перетворюючись у якісь безформні колоди, схожі на слонячі ноги.
Найнебезпечніша епідемія в Африці — сонна хвороба. Вона спричинилась до того, що великі території Африки вважають місцями смерті. Збудників цієї жахливої епідемії переносить від хворого до здорового муха цеце (глосина). Ця в'їдлива комаха кусає всіх майже цілий день, не минаючи й тварин. Спочатку заражена людина почуває себе майже здоровою. Через деякий час починаються нерегулярні приступи лихоманки і дуже набрякають лімфатичні залози, особливо на потилиці. В останній стадії, третій, бактерія проникає в головний і спинний мозок, тобто вражає центральну нервову систему. Людина слабне, худне, розум у неї затьмарюється, їй хочеться спати без просипу. Через це хвороба й дістала таку назву. Зараз проти сонної хвороби є дуже ефективні ліки — германій.
Але яка користь від ліків, хай і найкращих, якщо вони не доходять до тих, хто їх потребує? Як знати смертельно хворому негрові, котрий живе в глибині Центральної Африки, що може допомогти йому? Величезна заслуга Альберта Швейцера в тому й полягає, що він став рятівником цих незліченних хворих у джунглях Африки.
У КОРОЛЯ ТУАРЕГІВ
— Тікайте! Ховайтесь за скелю! — крикнув я своїм двом супутникам з племені хауса.Це було 1951 року. Ми їхали з Кано (Нігерія) до Ахаггарських гір у самому центрі Сахари.
Слова мої були викликані раптовим ураганом, що з свистом налетів на нас. Ібрагім і Наана, поглядаючи на небо, охоплене червоною загравою, нерішуче подалися до скелі. Я вихопив з багажника великий брезент і квапливо накрив ним свою вірну машину. Земля, здавалось, заколивалася підо мною. Спека стала нестерпною, не було чим дихнути, вітер шпурляв мені в обличчя хмари розпеченого, гарячого, як вогонь, піску. На нас, завиваючи і висвистуючи, мчав «джу-джу» — «володар пустелі», як тубільці називають самум. Піщані вихори здіймалися високо вгору, сонце тьмяно блищало крізь млу, ніби старовинне срібне блюдо. Навколо ставало дедалі темніше, а пекельна спека ще збільшувалась.
Закутавши мотор і добре закріпивши брезент, я щільно обгорнувся плащем, схопив спальний мішок і помчав за неграми. Ми впали на пісок за невеличкою скелею, міцно притиснувшись один до одного, заховавши обличчя в ковдру. Та пісок пробивався крізь найменші щілини і періщив незахищене тіло.
Самум затих так само раптово, як і налетів. Пісок тріщав на зубах, набився у вуха, очі почервоніли від нього. Проте ми лишились живі. З піщаних заметів біля моїх ніг випірнули Ібрагім і Наана. Тільки що ми були на волосину від смерті, а зараз уже сміялися, обтрушували пісок і роздивлялися навкруги. Знову сяяло сонце, безмежна пустеля лежала перед нами. Але як вона змінилася! Нас оточувало нескінченне пасмо піщаних гір, яких досі не було, і десь під однією з них стояла наша машина.
Після довгих пошуків ми натрапили на неї і добряче натомилися, поки відкопали з піску. Піт котився з нас градом. Нарешті ми випросталися і мовчки переглянулися. Нас турбувало одне: чи працюватиме мотор, чи не зробив нас самум полоненими пустелі?
Після кількох спроб мотор все-таки запрацював, і його спокійне ритмічне торохтіння повернуло нам втрачений спокій.
Нігерія лишилась далеко позаду. Порівняно з іншими районами Африки, ця країна заселена досить густо. Вздовж доріг там торгують найрізноманітнішими товарами: від горіхів кола, якими мандрівники в пустелі тамують спрагу, до живих ослів. Місцями ми бачили купи білих мішків. В них було виставлено на продаж сіль, «біле золото пустелі». Ночували ми в так званих «будинках для подорожніх». У них можна зустріти гостей з усього світу: мовознавців, ботаніків, геологів, ділових людей, мисливців на велику дичину. Проте тільки боягузи ночували всередині круглого приміщення під солом'яною стріхою, в якому вміщалося хіба що чоловік з десять. Щоб помилуватися як слід африканською ніччю в мерехтінні розкладених тубільцями вогнищ, ми здебільшого влаштовувались на ніч під яким-небудь деревом.
У пустелі всього цього не було. Ми їхали Танезруфтом — областю, де не побачиш жодних дороговказів, так званою «країною спраги». В піску ми часто помічали кістяки верблюдів. Тварини гинули на караванних шляхах від спраги і виснаження.
Великі звірі трапляються тільки по краях пустелі. Женучись за антилопами, м'ясом яких і ми іноді поповнювали свої запаси, в пустелю часом забігають хижаки, найчастіше гієни й шакали. Леви дуже рідко пускаються в мандри по пісках. Чудово пристосована до життя в цих умовах пустельна лисиця. У неї короткі ноги, великі вуха і захисне забарвлення, що змінюється відповідно до кольору землі: сірувато-жовте, червоно-буре або зовсім червоне. Водиться тут також піщана гадюка, трапляється вона рідко, але отрута її смертельна. Особливо допікають у пустелі скорпіони, які здебільшого з'являються ввечері, і стоніжки, схожі на наших, тільки значно більші.
Ми долали на машині кілометр за кілометром. Наскільки сягало око, не видно було ні деревця, ні кущика. Всюди самий лише пісок, голий пісок без жодної рослинки. Від цього мені спека здавалась ще більшою. Машину вів Ібрагім. Я сидів поряд з ним, затиснувши між коліньми рушницю. Мені й на думку не спадало, що може статись щось погане. Позад мене тихенько наспівував Наана. Але що це? Я витріщив очі: невже це марево? В далині наче рухались якісь цятки. Я приклав до очей бінокля. Спочатку я вирішив, що це антилопи, і зрадів: буде смачна печеня. Але відколи це дичина замість того, щоб тікати, сама біжить до мисливця? І тут мене охопив страх. Це могли бути тільки дикі собаки, які хотіли наздогнати нас. І справді, віддаль між нами дедалі зменшувалась. Скоро ми остаточно впевнились, що за нами мчали дикі собаки.
Ці хижаки ніби голови легендарної гідри: вб'єш одного, а натомість з'являється два інших. Вони набагато кровожерливіші за вовків. Майже кожну тварину, навіть буйвола чи лева, вони можуть загнати на смерть. Полюючи наодинці, такий собака неминуче загинув би з голоду, а від цілої зграї їхній здобичі рідко щастить утекти. Ми не були впевнені, що машина буде нам надійним захистком. Головне, щоб у Ібрагіма за рулем витримали нерви. Обличчя в бідолахи посіріло. Я порадив йому слідкувати тільки за машиною, щоб ми часом десь не застряли. Їхати швидше нам не давав пісок.
Незабаром до нас долинуло пронизливе виття собачої зграї. Це були напрочуд великі тварини. Вони скидалися на породистих німецьких вівчарок — волохаті хвости, густа шерсть, довгі міцні ікла.
Я оглянувся на Наану. Він стояв навколішки, тримаючи в кожній руці по великому ножеві. У мене був напоготові дробовик.
Ось хижаки вже оточили нас. Я прицілився в собаку, що приготувався до нападу. На відстані до десяти метрів дробом можна вбити хоч якого звіра. Хижак, що був біля самісінької машини, впав, як підкошений. В ту ж мить кілька собак кинулися на нього і почали роздирати на шматки. Це було жахливе видовище. Поки собаки пожирали свого ж родича, я встиг перезарядити рушницю. Несамовите виття змусило мене оглянутись. Я злякався. Хижаки намагалися плигнути в машину. Але Наана не розгубився. Кожний собака, що наважувався стрибнути, падав додолу від влучного удару гострого ножа Наани. За цього хороброго юнака можна було не боятися.
