Таємнича Африка

Квіоко відрізняються від інших племен банту своєю поставою — вони стрункі і мускулясті. Живуть вони селищами в міцних глиняних хатинах. У них вже сотні років розвинуте ремесло, зокрема ковальство і різьбярство. Часто серед ремісників зустрічаються справжні майстри своєї справи. Квіоко обробляють також землю, і досить успішно, зате скотарство в них дуже відстале.
Я прожив у провінції Лунда довгий час і привіз звідти до Берліна кілька цінних мистецьких виробів племені квіоко. Крім рідкісних танцювальних масок і статуеток, я придбав на березі річки Касаї чудове крісло вождя Муани. Цей старовинний трон, зроблений з суцільного куска дерева, — одна з найкращих пам'яток квіоко тих часів, коли вони ще кочували.
А треба сказати, що інструмент, яким виконувалися різьбярські роботи, був дуже примітивний: саморобний ніж, нагострений на камені.
У Берліні я показав трон вождя, танцювальні маски, статуетки і фігурки-фетиші на виставці, і вони викликали великий інтерес.
Я завжди найбільше любив ловити малят тварин. Взагалі тварини звикали до мене напрочуд швидко — не тільки шимпанзе, а й інші, часом дуже дикі звірі. Це видно було навіть на собаках. Коли я наближався до негритянського селища, мене перш за все зустрічав їхній гавкіт. Собаки вискакували з подвір'їв і накидалися на мене, однак під моїм поглядом навіть найлютіші з них втихомирювалися. А варто було мені ще й поговорити з ними їхньою «собачою мовою» і поплювати їм на носи, як між нами виникала дружба. І собаки вже не відходили від мене.
Негри знали, що я добре ставлюся до тварин, і всіляко допомагали мені на ловах. Якось ми спіймали, на превелику мою радість, малого носорога і ще менше буйволеня. Я мав тоді досить вільного часу і віддавав його Товстулі й Упертому — так я прозвав своїх вихованців.
На мій подив, обидві тварини часто гралися разом і легко піддавалися прирученню та дресировці, певно, тому, що були ще малі.
Короткий і круглий носорог — це була самиця — виправдував своє ім'я. Упертий — тобто буйволеня — теж: його опущені вниз налиті кров'ю очі позирали недовірливо й вороже.
Невдовзі вони обоє, кожне по-своєму, стали грозою для всієї околиці. Товстуля потай витолочувала поля, засаджені маїсом, і вдосталь ласувала ним. Упертий ганявся за мешканцями села, примушуючи їх рятуватися від нього на деревах.
Ці діти тропічних лісів були мені особливо дорогі: їм я завдячував блискучою перемогою над знахарем квіоко, одним із відомих лісових чаклунів, що мав красиве ім'я Макумба. Я був йому як сіль в оці, і він завжди кидав на мене лихим поглядом. Після того, як я вилікував кількох негрів, котрим не допомогло мистецтво знахаря, мені не дуже хотілося жити поряд з цим чорним чаклуном, який ще більше розлютився на мене. Однак хоч-не-хоч, а я мусив затриматися там, бо сподівався зловити ще кількох тварин.
Я поставив собі за мету видресирувати Упертого й Товстулю. Поблизу свого намету я звелів зробити простору загороду, в якій тварини могли вільно бігати. Стороння людина не наважилася б увійти всередину, але зі мною вони гралися, як діти.
Упертий любив цілими годинами гасати по загороді. Мені пощастило так вимуштрувати його, що на перше ж моє слово він зупинявся і, задерши хвоста, стояв, наче вкопаний. Важче було змусити його по команді падати на землю і «завмирати». Але й це він опанував. Товстуля вчилася марширувати і робити під патефонну музику різні «па». Вона призвичаїлась також возити мене верхи на собі. Я був надзвичайно задоволений своїми вихованцями.
Все це відбувалось, так би мовити, за закритими дверима. Однак, бачачи, що моя праця дає добрі наслідки, я не втримався і запросив до себе вождя квіоко Факамбу. Почувши слова команди незнайомою мовою, у відповідь на які тварини виконували певні вправи, він твердо повірив, що найбільший у світі чаклун не Макумба, а я. Вождь попросив мене навчити і його тих магічних слів, йому хотілося показати своєму народові, що він теж великий чарівник, більший, ніж Макумба, якого він дуже не любив. Він запам'ятав кілька німецьких слів і тепер жодної миті не сумнівався, що справиться з тваринами не гірше за мене.
Через кілька днів він звелів зібратися своїм наближеним і всім мешканцям селища біля загороди. Незабаром там стовпилося багато глядачів — і чоловіків, і жінок. Можна було починати спектакль.
Я відчинив ворота, і Факамба ступив у загороду, ніби тореадор на арену. Народ, його народ був у захваті. Але радість його тривала недовго. Не встигли зачинитися ворота, як сталося те, чого він ніяк не сподівався.
Почала Товстуля. Вона схопилася з місця і кинулась на вождя. Відскочивши вбік, він уник удару і вже хотів подати якусь команду, та, на жаль, у нього, як у казкового Каліфа-лелеки, вилетіли раптом з голови всі рятівні магічні слова. Вождь поглядом благав у мене допомоги. Та я стояв далеко, і загорода була зачинена. Часу на роздуми він не мав: на нього вже мчав Упертий. У відчаї Факамба щось крикнув, але це не допомогло. А чекати, поки буйвол наколе його на роги, він не хотів. Як йому пощастило в одну секунду перекинути через огорожу своє стокілограмове тіло, важко збагнути. Вождь вирвав у одного з підданців списа, перестрибнув у загороду і хотів встромити смертоносну зброю просто в живіт Упертому. Я в останню мить схопив його за руку.
— Що ти робиш, зобо? Хіба тварини винні, що ти забув чарівні слова? — І тут мені спала на думку чудова ідея. Я сказав: — Тепер ти сам бачиш, як важко змусити слухатися диких звірів. Проте… — Підійшовши до нього зовсім близько, я прошепотів: — Накажи, хай спробує втихомирити їх Макумба, великий знахар, який хоче вкрасти в тебе любов твоїх підданців.
— А якщо йому пощастить? Адже він чарівник! — заперечив вождь ще трохи сердито.
— Покладися на мене, Факамбо, — заспокоїв я його.
Думка, що його супротивник зазнає поразки, змусила вождя забути власну невдачу. Він задоволено засміявся і сказав:
— Гаразд, але говорити з ним будеш ти.
Знахаря викликали з хатини. Він гордовито підійшов до загороди і зупинився, широко розставивши ноги.
— Макумбо, — звернувся я до нього, — ти найбільший знахар від Конго до Кванзи. У тілі цих тварин сидить злий дух. Зоба, нічого не міг із ним вдіяти. Піди й покажи Факамбі і всьому народові, що тільки ти можеш вигнати диявола.
Макумба зміряв мене поглядом з ніг до голови. Потім глянув на вождя, ніби чекаючи, що той скаже. Але Факамба мовчав. Ніхто не промовив жодного слова. Макумба почухав потилицю і нарешті сказав:
— Зобо, я хочу спочатку подивитися на цих тварин.
Знахар відчував, що це якась каверза. Але, підійшовши ближче до загороди, він побачив, що Упертий і Товстуля спокійно лежать собі поряд. І йому здалося, що він легко угамує їх.
— До вас звертається Макумба! — крикнув чаклун голосно, щоб почули всі присутні. — Ваш великий знахар Макумба! Він підійде зараз до тварин і покаже народові, що має силу виганяти диявола.
Макумба поважно наблизився до воріт, які я відчинив йому, і з гордовитим виглядом увійшов у загороду. Упертий і Товстуля хоч і пирхнули, побачивши його, але не рушили з місця. Знахар уже був певен, що виграв, і переможно поглядав навколо. З натовпу почулися схвальні вигуки. Вождь не дуже приязно зиркнув на мене.
— Що ти тепер скажеш? — просичав він.
— Почекай, — тільки й встиг вимовити я, бо тут саме все й почалося. В ту мить, коли Макумба повернувся до тварин спиною, сталося те саме, що й з вождем. Цього разу Товстуля діяла ще швидше. Почувся тупіт — і найбільший знахар від Конго до Кванзи опинився на землі. Таких дияволів він не сподівався. Упертий мав намір довершити те, що почала Товстуля, але я, вважаючи, що Макумбу досить провчили, підскочив до тварин і гукнув:
— Ляж, Упертий! Ні з місця, Товстуле!
Обоє відразу ж скорилися. Тоді я підкликав їх до себе і примусив виконати різні вправи. Вони слухались мене, хоч час від часу люто позирали на Макумбу, який обережно підсувався до виходу. Знахар був наляканий до смерті. З посірілим обличчям він вибрався з загороди і, похитуючись, почвалав геть. Народ корчився з реготу, а найдужче сміявся вождь Факамба. Його честь було врятовано.