Таємнича Африка

Дедалі ставало видніше. Але щоб фотографувати з такої віддалі, світла все-таки було замало. Зараз мені дуже не вистачало мого телеоб'єктива, який, на жаль, незадовго перед цим у мене вкрали на морському узбережжі. Вітер і досі віяв у мій бік — для тропічного лісу, де він, звичайно, весь час. змінюється, це було рідкісне явище. Повільно, займався день. Нарешті стало зовсім видно… Радість моя не мала меж. Тепер треба, було тільки почекати, поки окапі нап'ється і трохи відійде од води. Він зробив мені таку послугу, і в мене на плівці залишилось зображення цієї дивовижної тварини в рідному її середовищі. Але окапі почув, як клацнув фотоапарат, і зник, мов привид, ніби його й не було тут.
Я повернувся до табору страшенно радий. Невдовзі я вже сидів у своєму наметі за чисто накритим похідним столиком. Сніданок здавався мені смачним, як ніколи. Я щедро нагородив пігмеїв бамбутті, а вождеві Ямбомбі віддав, звичайно, обіцяну лупу.
  
НААНА РОЗМОВЛЯЄ З ВЕЛЕТЕНСЬКОЮ ГОРИЛОЮ
 
Який вигляд має тропічний ліс? Його звичайно уявляють собі світлим, пишнобарвним. А насправді там і ясного дня стоять сутінки, вічні зелені сутінки. Лиш зрідка сонячний промінь проникне до землі, де завжди вогко і слизько. Дерева в тропічному лісі ведуть постійну боротьбу за світло, за сонце. Кожен промінь, який прорветься крізь листяний дах, жадібно ловлять молоді деревця. Тоненькі, лиш кілька сантиметрів завдовжки, вони пнуться вгору, змагаючись з великими деревами, але їхнє віття невисоко над землею сплітається з гіллям сусідів і не дістає до світла. Від дерева до дерева тягнуться товсті зелені линви: ліани та інші виткі рослини. Вони обплітають стовбури до самісінького верховіття і знову спадають униз. Дерева й підлісок утворюють суцільну стіну. Хто гадає, що в тропічному лісі буяє життя, той помиляється. В ньому, наприклад, зовсім немає птахів. Тільки високо вгорі, в кронах дерев, я бачив великих турако. Зате тут водиться безліч різних комах. Є також змії, але небагато видів.
Повітря в тропічному лісі вологе, дихати ним важко. Від землі здіймається неприємний запах гнилизни і забиває дух. Піт тече струмками. Очі, втомившись від зелені, жадібно шукають клаптика чистого неба. Однак куди не глянеш, всюди натикаєшся поглядом на темно-зелену стіну.
Ось у цей ліс я й вирішив проникнути. Мені хотілося спіймати маля горили.
Погостювавши деякий час у лісовій лікарні великого друга людей професора Альберта Швейцера [3] в Ламбарене на річці Огове, я рушив далі, в ліси, де водяться велетенські горили. Негри з племені ешира, які там живуть, зустріли мене дуже привітно, але наполегливо відмовляли від пошуків горил, яких вони вважають своїми друзями. Сам же, без їхньої допомоги, я нічого не міг вдіяти — мені потрібні були носильники й провідники.
Після довгих переговорів Ісса, вождь ешира, нарешті погодився дати мені десяток дужих негрів. Але я змушений був пообіцяти йому, що вживатиму зброю тільки у випадку смертельної небезпеки.
Я відразу ж почав добирати собі помічників. На моє здивування, всі чоловіки селища виявили бажання йти зі мною. Першого я вибрав знахаря Наану — за його розум. Другого — Маллу. Він найбільше за всіх кричав і клявся власними руками спіймати енню (так ешира називають горил). Малла був невеликий на зріст, але надзвичайно сильний. Наана дав мені знак взяти його. Інших я теж вибрав з допомогою Наани, серед них і Оку, зброєносця й співака.
Наступного ранку ми вирушили в дорогу. Ішли ми до «Мертвого лісу», в якому водилися горили. Я не уявляв собі, як ми пробиратимемося в цих хащах, де немає ніякої можливості орієнтуватися.
— Я поведу тебе, — сказав Наана, — я знаю, де сплять енню. Там ти зустрінеш також інйого (тобто слона). Ми давно не їли м'яса, і ти застрелиш одного інйого.
Мені було не до слонів, однак я погодився.
Ми йшли один за одним. Вів нас Наана, озброєний катаною — топірцем, яким він прокладав шлях і робив зарубки на деревах, бо, не лишивши їх, з такого лабіринту не виберешся. Під ударами катани густий підлісок падав, і утворювалась вузька стежка — аби пройти одній людині. Над нами непроникним дахом нависали крони дерев, вздовж і впоперек переплетені ліанами. Ми йшли багато годин підряд, а просунулися вперед всього на кілька кілометрів. Ніде не видно було жодної тварини. Несподівано ми вийшли до річки. Це було наче в казці. Перед нами блищала кришталево чиста вода. Над нею зімкнулися крони велетенських дерев, обгортаючи річку таємничим сутінком. Біля самого дна плавали зграйки маленьких рибок, поблискуючи сріблястою лускою. Даремно шукав я цю річку на своїй карті.
Стояла зловісна тиша. Тільки багато слонячих слідів свідчило про те, що тут часом вирує життя.
Далі слонячі стежки стали траплятися ще частіше, але слідів горил ніде не було видно. Це легко пояснити, якщо взяти до уваги, як пробирається лісом горила, найспритніша з його мешканців, — великими стрибками, не вибираючи шляху. Велетень-слон або стадо буйволів прокладають собі нешироку доріжку, тому вистежувати їх легше. Мавпа ж, навпаки, не лишає слідів, які впадали б в око. Вона може пробратися по землі через якусь непомітну лазівку або, якщо це потрібно, подолати високу перешкоду по деревах. Скоро я помітив, що тут можна більше почути, ніж побачити. Однак і горила чує дуже добре. Оскільки нам доводилось прокладати собі шлях здебільшого крізь густий підлісок, то ми не могли наблизитись без шуму, і горила завжди мала час для втечі.
— Глянь, ми зараз зовсім близько від інйого, — сказав Наана. — Але стріляти не можна, щоб не прогнати енню. Завтра вранці ти їх побачиш!
Я вирішив стати тут табором, незважаючи на москітів, які хмарами літали над нами. Ми несли з собою тільки найнеобхідніше: маленький намет замість великого, похідне ліжко з протимоскітною сіткою, стіл і стілець, а також харчі. Мої спритні супутники вмить видряпалися на дерева і пообрубували гілля, щоб у наш табір могло заглянути сонце. Щоб не поналазили різні комахи і дрібні отруйні змії, ми старанно очистили землю від листя та моху і полили її гасом. Після цього я підставив під кожну з шести ніжок свого похідного ліжка по консервній банці з гасом, ліг і спробував заснути.
В нічній тиші все здавалося таємничим. Я дослухався до нічних звуків. Навколо мене міцно спали негри. Чути було їхнє рівне дихання. Горіли вогнища. Перед своїм наметом я, крім того, повісив ліхтар. Вартували ми по черзі. На той випадок, коли б до нас підійшли цікаві слони, ми мали напоготові сковорідки, каструлі й покришки, щоб було чим зчинити шум і прогнати їх. Нарешті заснув і я.
Збудив мене якийсь крик. Сниться це мені, чи що? Та ось знову пролунав крик, десь зовсім близько. Я схопився і спробував щось розглядіти крізь протимоскітну сітку. Але дарма: я був наче за муром, за живою чорною рухливою стіною. Вона дзижчала, гула. Це мільйони москітів роїлися навколо мене.
Мені не довелося гукати Наану. його теж збудив крик. Інші спали собі далі. Я глянув на годинник — була шоста година.
— Ти чув, як кричав енню? — спитав мене Наана. — Він хоче снідати.
Тому, що й мені хотілося їсти, я збудив супутників, гукнувши: «Розпалюйте вогнища!» Дим з п'яти вогнищ дещо захищав од в'їдливих комах. Кухар тим часом приготував каву. Він добре вмів готувати її і пишався цим. За плиту йому правили три не дуже товсті оцупки, покладені кінцями докупи. Всередині між ними він ставив казанок. Щоб підтримувати вогонь, треба було час від часу підсувати оцупки досередини.
Ми похапцем з'їли свій скромний сніданок. Наана квапив нас, бо горил можна побачити тільки зараз, та й то ненадовго. Ми вирушили в тому напрямку, звідки чули різкий крик. Наана першим, потім я, за мною Оку, зброєносець, а останнім — Малла, ловець горил.