Невидимий риф

— Встаньте, Лабало, я вам співчуваю! Заспокойтесь! Такий-то вже наш світ! Але він стане кращим! Я впевнений у цьому! Ми зробимо його кращим, справедливішим!
* * *
Відтоді Лабала не виходив на вулицю.
Напередодні відплиття «Адмірала Мільтона» асистент професора Абдул Хамід привів серед ночі негра на корабель і замкнув його в каюті Загорського. Чи не єдиною людиною, що бачила в темряві Лабалу, був Макс Шнайдер, або, як його називали на кораблі, — Акула. Цього пройдисвіта-німця, з ведмежим тілом і страхітливим поглядом, Лабала побачив уперше на безлюдній пристані з рибальським куренем. Шнайдер тоді зустрів Одноокого.
І нині, сидячи самотньо в каюті корабля, Лабала, обхопивши руками кістляві коліна, думав про те, що сталося. Навколо нього ритмічно клацали прилади, спалахували лампочки й невпинно повторював приймач:
— Так-так-так!.. Так-так-так!..
  
ПЕРША СУТИЧКА З ТАЄМНИЧИМИ СИЛАМИ АБАЛУЛИ
 
Всі були напоготові. Незабаром в окулярі складного оптичного пристрою — останнє слово техніки! — мали з'явитися обриси обгризеного прибоями узбережжя Абалули.
Капітан Жозеф Браун розгледівся по палубі. Ні, вже ніхто не спав, навіть вільні од вахти матроси. Хіба ж можна спати в такий час? Професор Загорський неквапливо ходив палубою. Вахтові матроси, обминаючи його, допитливо заглядали в спокійне й суворе обличчя вченого.
Жозеф Браун виплюнув сигару, наступив на неї ногою і ввімкнув прилад. На опуклому еліпсоподібному екрані виникла помережена дрібними закрутками темна смужка, наче то звивався вугор.
— Абалула! — проголосив він густим басом у гучномовець.
Загорський різко обернувся. Смуглявий асистент професора Абдул Хамід, мов пружина, зірвався з місця й підскочив до приладів. На округлих екранах тремтіли стрілки. Залунали короткі, мов пістолетні постріли, слова команди. Загорський швидко рушив до асистента. Фенімор Кріпс випростався поруч капітана, його обличчя сіпалось від напруження. Він вдивлявся у далечінь, але час від часу поглядав краєм ока на палубу, наче когось шукав.
Жозеф Браун удавав, що не помічає, як нервово сіпається директорове обличчя. Відколи капітан побачив, як зустрілися в порту Фенімор Кріпс і Макс Шнайдер-Акула, в нього зародилася підозра. Згодом, коли ті зійшлися вдруге, ця підозра посилилась. Зустріч сталася несподівано. Акула вскочив до директорської каюти, але, вздрівши там капітана, хотів був вислизнути… Однак Кріпс затримав його і дав знак Браунові залишити їх на самоті. Капітан зміряв очима довгу мускулясту постать німця й зустрів його зухвалий погляд. Цей моторист з поцяткованим шрамами обличчям і визивно випненими грудьми тримав матросів у якійсь незрозумілій покірливості, наче він був потайний капітан корабля. За це Браун ненавидів Акулу, намагався ще в порту здихатись його, але Кріпс наказав узяти німця на корабель.
Коли Жозеф Браун зачинив за собою двері директорської каюти, він уже не мав сумніву, що між Кріпсом і Акулою існують якісь давні стосунки.
Абдул Хамід теж не терпів Акулу. Нахабний німець з пляшкою рому в кишені часто заходив до апаратної і, засунувши пальці рук під пахву жилетки, оглядався довкола червоними очима. Асистент звернув увагу і на дивну поведінку Фенімора Кріпса.
— Мені здається, що твій директор страхополох! — сказав якось Хамід Жозефу Браунові.
— Ти помиляєшся, асистенте.
— Він дуже нервується.
— А може, це означає щось інше?.. — підморгнув йому капітан.
— Як вас розуміти?! — стенув плечима Хамід.
— Уважніше приглядися до Акули! В нього нечисті руки.
* * *
Загорський знову подивився на ехолот. Глибина моря майже не змінилася. На координатній сітці радіолокатора з'явилася цятка. Сигнальна лампа повідомила про наближення до Абалули.
Загорський примружив очі.
— Абалула! — схвильовано мовив Хамід.
— Відстань?
— Тисяча миль.
— Спокійно, Хаміде!
— А хіба ви не хвилюєтесь?
— Тут не місце для хвилювань! Що б не сталося, ми повинні зберігати самовладання й мужність духу! Такий наш обов'язок!
— І все ж таки я хвилююсь!
— А як себе почуває Лабала?
Абдул Хамід щойно повернувся з каюти. Джеймс нерухомо сидів на очеретяному стільці. А коли Хамід увімкнув апаратуру й на телевізійному екрані з'явилися обриси острова, негр зірвався з місця, зайшовся плачем і схвильовано вигукнув:
— Бама-бама!
— Як він себе почуває, Хаміде? — вдруге запитав Загорський.
Асистент стрепенувся.
— Він плаче, професоре!
— Ностальгія, — сказав Загорський і, поклавши руку на плече асистентові, вів далі: — А ти хіба не співчуваєш Лабалі? Он там — загадкова Абалула! — Він показав рукою в бік острова. — Так, так, загадкова! — Потім, різко обернувшись, запитав: — Тебе не дивує та течія, що про неї повідомляв Ліпман? Все інше можна припустити, звісно, з деякими застереженнями, але ця бісова течія, що з'являється відразу ж, як тільки корабель входить у певну зону?!
Хамід мовчав.
— Власне, саме ця течія, що несе корабель, як дитячу іграшку, для нас, фізиків, — найзагадковіше явище!
Абдул Хамід безпорадно стенув плечима.
Загорський пішов у каюту. Лабала підвівся йому назустріч. В нього було журливе, схвильоване обличчя, на очах блищали сльози.
— Я хочу залишитися на Абалулі, сер! — сказав негр. — Кріпс уб'є Лабалу!
— Я тебе не віддам до рук Кріпсові!
— Ви добра людина, сер! — відповів Лабала, нмагаючись усміхнутися.
— Ти не хвилюйся: якщо нам пощастить подолати перешкоду, ти залишишся на Абалулі!
— Дякую вам, сер! — обличчя в негра засвітилося радістю.
— А поки ти на кораблі, тебе ніхто не зачепить!
— Кріпс уб'є мене! Він погана біла людина!
— Ні, Лабало, навіть якщо він побачить тебе, — все одно не посміє нічого зробити!
Загорський вийняв з кишені пачку цигарок.
— Пригощайся, Джеймсе!
У негра тремтіли руки. Він узяв сигарету, але не поспішав запалювати її. Було видно: його щось мучить. Нарешті з Лабалиних грудей вихопилося глибоке зітхання:
— Сер, у мене є дружина й син! Якщо Лабала не повернеться, то згадайте про них!.. — негр не докінчив фрази.
До каюти вбіг Абдул Хамід і, показавши на шкалу радіометра, вигукнув:
— Підвищена іонізація! Сяйво!
Загорського, здавалося, це анітрохи не здивувало. Нічого незвичайного він у цьому не вбачав: над островом знялася буря. Дивина сталася згодом, коли прилади не показували підвищення іонізації, а сяйво дедалі посилювалось, мінилося гарними переливами. З'юрмившись перед екранами кольорових стереотелевізорів, матроси жваво гомоніли. Вони стали свідками загадкового випромінювання — такого явища їм ще не доводилось спостерігати.
Сяйво перетворилося на золотаву імлу, зіткану з дрібнісіньких порошинок; здавалося, це горить сама матерія.
— Так, так, — тихо мовив Загорський.
— Я вважаю, що цей потік світлових частинок — звичайна іонізація, — розвів руками Хамід.
— А я іншої думки про це, — кинув на нього погляд Загорський.
— Ви не маєте рації, професоре, — заперечив Хамід, і цю ж мить, ніби для того, щоб спростувати його твердження, описавши еліпс, між дрібненькими порошинками блискавично промайнула якась вогняна куля.
За секунду сяйво та блискучий еліпс розтанули в небесній блакиті.
Професор Загорський нервово походжав палубою. Хвилі гойдали корабель, над головою кружляли альбатроси, та вчений не відчував поштовху хвиль, не бачив птахів.
Він знову повернувся до приладів.
— Це якісь промені, Хаміде! А головна характеристика всякого випромінювання — його інтенсивність.
— Так, — кивнув головою асистент. — У кожному випадку при влучно спрямованих променях інтенсивність випромінювання змінюється залежно од відстані точки, яка створює поле! Отже, нам треба перевірити: спрямоване це випромінювання чи ні! — закінчив свою думку Хамід.