На дикому Заході

Але й Робертс не гайнував часу. Він скочив, як пантера, і з ножем у руках наздогнав звіра, коли той був уже біля самої води. Пролунав ще один постріл, і водночас Робертс загнав крицеве лезо у бік смертельно пораненому ведмедеві. У розпалі гонитви Робертс не помітив, де опинився. Ведмідь останнім зусиллям підвівся і, не боронячись більше від псів, що налітали на нього, кинувся з крутого берега у воду. Разом з ним у каламутному вирі зник і Робертс із двома собаками.
Асоваум, тримаючись за деревце, зазирнув у річку й зареготав.
— Ха-ха-ха! Білолиций брат міцно вчепився!
Та поки решта мисливців добігли до берега, потерпілі вже виринули на поверхню. Робертс, анітрохи не спантеличений несподіваною пригодою, підтяг мертвого вже ведмедя до берега і аж тоді роздивився, куди його втеребило. І враз зустрівся очима з Гарпером, що зачудовано дивився на нього згори й гукав:
— Гей, Робертсе, що ви, в біса, робите там з ведмедем? Як ми його звідти витягнемо?
— Хай я спершу сам вилізу, — засміявся Робертс. — Стрибати сюди дуже легко, а от вибиратися буде важче.
— Чекайте! — гукнув Асоваум. — Я порятую вас.
— Чекати? — мовив Робертс з кумедною покорою. — Хотів би я знати, що я ще можу робити, як не чекати. Як уже попав у таку пастку, то іншої ради немає.
Асоваум тим часом зрубав молоду гікорію, обчухрав гілля, проте лишив кілька сучків, і вийшло щось подібне до драбини. Потім виліз на дуба і віддер від нього тонку ліану. Спершу він подав Робертсові стовбура, далі кинув ліану й сказав поприв'язувати до неї собак. Робертс так і зробив: прив'язав одного поясом, а другого хусткою. Тоді мисливці витягли їх на берег.
— А як нам дістати ведмедя? — спитав Гарпер. — Він же важить принаймні триста п'ятдесят фунтів. Без мотузки доведеться нам лишити його в річці!
Асоваум кивнув головою.
— Гм! Так буде найкраще. Бачите он ті дві трухляві колоди при березі? Ми скотимо їх у річку, прив'яжемо до них ведмедя, і Асоваум попливе вниз за водою. За півтори милі звідси живе містер Баренс. Ви ж візьмете коней і поїдете вздовж очеретяних заростів. А навзаході сонця ми всі вже будемо в Баренса.
— Добре придумав, Асовауме! — гукнув Робертс, що тим часом спритно видряпався по тонкому стовбурі на берег.
Асоваум усміхнувся, але нічого не сказав. Він скотив у річку колоди і двома стяжками лубу міцно прив'язав до них ведмедя. Не минуло й чверть години, як Асоваум уже впорався з роботою. Тоді поклав рушницю на ведмедя, що на легких колодах наполовину витикався з води, і де плавця, а де вбрід попровадив свій незвичайний пліт униз за течією.
— Індіяни завжди знайдуть раду, — сказав Гарпер, коли Асоваум щез за поворотом річки. — Мають на диво практичний розум і вже як щось надумають, то неодмінно зроблять. Ну, а тепер рушаймо! Сонце за годину сяде, а я б хотів вибратися з цієї дичавини завидна. Де ті собаки? Ану гайда! Ввечері матимете добру поживу.
Собаки посхоплювалися й побігли за мисливцями. Раптом Гартфорд, крамар, зупинився й схопив Робертса за руку.
— А гляньте-но туди, бачите? — схвильовано мовив він.
— Що? Де?
— Он у кущах! Щось рудіє!
— Мабуть, олень. Щойно встав. Стріляйте, поки не пізно, а то собаки потім не нападуть на слід!
Крамар хутко звів рушницю, прицілився і вистрілив. Олень підскочив угору й щодуху кинувся в хащі.
— Улучив! Улучив! — Зрадів крамар і побіг до того місця, де стояв олень.
— Бачите? Тут лишилась кров, і Попі тепер його вистежить. Він добрий собака, чує кров.
Але собаки велися якось дивно. Правда, Еді й ще деякі помчали за оленем. Зате Воч, Гарперів пес, пильно обнюхував кущі навколо і наче й не чув скавуління тих собак, що побігли в ліс. А Попі сів, задер морду й так жалібно завив, що й мертвого зворушив би.
— Що з ними, в дідька, сталося? — здивувався Робертс, підходячи ближче. — Виє, що ви не влучили в оленя?
— Не влучив? — обурився крамар. — Гляньте-но! Не бачите? І ось, і он там! І ще далі! Це, по-вашому, не влучив?
— Справді, крові багато, — зачудовано мовив Картіс. — Але хіба олень побіг не туди, куди подалися собаки?
— Туди, — озвався Гарпер. — Поміж тими двома кипарисами.
— То, виходить, тут є ще чиясь кров, — сказав Картіс. — І веде вона до річки.
— А хіба слідів не можна пізнати?
— Ні… хоч… тут пройшов мисливець, ось відбиток людської ноги, — мовив Картіс і нахилився до землі.
— А он іще один… мисливців, певне, було двоє, і вони ступали по обидва боки кривавого сліду, щоб не затоптати його.
— Диво та й годі, — пробурмотів Робертс. — Грунт тут м'який, а я не бачу ніяких слідів там, де покапала кров.
— А що ж тут дивного, — усміхнувся Гарпер. — То був не звір, що тікав від них, а вже забита здобич. Хіба не бачите, які глибокі сліди? Вони несли здобич до річки, і я не здивуюся, коли сьогодні ввечері Баренс пригостить нас шматком дичини — бо то, певне, був він.
— Баренс носить тільки мокасини, — похитав головою Картіс. — А тут один був у чоботях, а другий у черевиках, таких, як недавно купив собі у Літл-Року Браун. Але, може, вони теж доправляли свою здобич до Баренсової хати?
— Та ходімо, цур їм, тим слідам! — гукнув Робертс. — Он сонце сідає, а нам справді треба швидше вибратися з цього клятого очерету.
— Але ж дивіться, як чудно собака поводиться, — мовив Гарпер. — Попі, і тобі не соромно? Виєш, як скажений!
Та Попі цього разу й справді не зважав на свого господаря. Він збуджено обнюхував криваві плями і знову починав так жалібно вити, що собаки, які вернулися з марної гонитви за оленем, теж позадирали морди й заходилися йому вторувати.
Робертс нараз зупинився й пильно глянув на собаку.
— Тут щось не те! Попі розумний пес і не стане марно зчиняти такий гвалт. З тими слідами не все гаразд. То не звіряча кров, а людська!
— Отуди к бісу! — мовив Картіс і злякано обвів поглядом своїх супутників.
— Ходімо по сліду аж до річки, — вів далі Робертс. — Там усе з'ясується. Якби вони несли дичину, то йшли б один за одним, а не ступали по боках.
— Мені аж мороз іде поза шкірою, коли я бачу кров, — сказав, здригаючись, крамар і відвернувся.
— Це тому, що ви недавно в Арканзасі, — озвався Картіс. — Поживіть тут десять років, як я, то до всього звикнете. А ось і річка. Зараз, мабуть, знайдемо те, що нам треба.
— Ось тут вони поклали свою ношу, — сказав Робертс, показуючи на втоптану місцину.
— Чи то був олень, чи людина, а звідси вони його мали вкинути у воду.
Картіс став навколішки і пильно додивлявся до кожного знаку на м'якій землі. Враз він зірвався на рівні ноги й крикнув:
— То була людина! О… он на піску лишився відбиток гудзя… його можна добре розгледіти… отам., біля тієї кривавої смуги… перед жовтим листком…
— Справді, — мовив Робертс, уважно оглядаючи місцину. — То була людина… Ось тут лежала її рука, гляньте, як чітко відбився ніготь. Сталося вбивство, сумніватись більше не доводиться. Завтра нам треба вернутися сюди і обстежити все докладніше. Сьогодні вже надто пізно. Коли ми залишимось в очереті бодай хвилин на десять, то муситимемо й ночувати тут, бо в темряві годі вибратися з такої гущавини. Але вранці, як розвидниться, може й довідаємось, хто була жертва або хто вбивця. А тепер гайда, мені аж моторошно на цьому місці.
Всі були й самі раді якнайшвидше піти звідти. Вони мовчки заходилися прокладати ножами стежку в очереті і, як почало смеркати, вже добулися до своїх коней. До броду через річку, де на другому березі стояла невеличка Баренсова хатина, мисливці приїхали не дуже ще й пізно.
  
БАРЕНС І ГАРПЕР
 
Старий стояв у дверях, певне, чекаючи мисливців, і дивився в той бік, звідки вони мали над'їхати. Біля нього сидів Асоваум і натягав свої мокасини, що їх він був скинув і прив'язав разом з рушницею на ведмедеві, коли правився водою.
— Агов! — гукнув Робертс. — Тут брід не глибокий?