Мисливці за орхідеями
Хур-р-р… хур-р-р… Три… чотири… п'ять птахів, схожих на фазанів, летять просто на Єніка. Він швидко зводить рушницю й стріляє, не цілячись: «Бабах!» Але птахи летять собі далі й спокійнісінько ховаються в густому гіллі.
Тремтячи від збудження, Єнік викидає порожні гільзи й знову заряджає рушницю. Раптом повз нього знову щось промчало, але дуже швидко, а позаду здійнялося вгору щось велике, більше за півня: велетенський казковий птах. Але птах той звертає праворуч і зникає Єнікові з очей. Знову лунає Вацлавів постріл, гавкають собаки.
Єнікові страшенно хочеться перейти на інше місце, але він боїться дядечкового гніву. Його хвилювання дедалі зростає. Раз по раз повз нього шугає якась звірина й, перш ніж Єнік устигає прицілитися, зникає в кущах, у траві, в лісових хащах. Єнік зводить рушницю й заприсягається, що цього разу неодмінно вистрелить, хай тільки що-небудь ворухнеться. За хвилину він двічі пальнув, але так і не наважився піти подивитися, влучив чи ні.
— Єніку, обережніше! Ми з Вацлавом ідемо до тебе, не стріляй! — гукнув з видолинка дядечко, й тієї ж миті один за одним гримнули два постріли.
Єнік зрадів, що Вацлав і Франтішек повернулися, але, почувши пересторогу «не стріляй», сердито закинув рушницю за плече й, насупившись, прислухався до тупоту черевиків, хрускоту хмизу, сапання мисливців і гучного подиху Лготки, яка бігла попереду.
Дядечко й Вацлав поверталися веселі й збуджені. Дядечко Франтішек ішов, високо піднявши вгору рушницю, а Вацлав ніс здобич. Єнік зацікавлено й трохи заздро почав роздивлятися, що той несе. У лівій руці Вацлав тримав двох зайців, а в правій — свого «страуса». Виявилося, що то не страус, а просто дикий індик. Та той індик був дуже великий, тож не дивно, що Вацлав помилково вважав його за страуса. Найдивніше було те, що Вацлав Веверка, який брав рушницю в руки лише вряди-годи, взагалі зважився вистрелити. Вацлав нетерпляче ждав тієї миті, коли зможе розповісти Єнікові про свою хоробрість та мисливське мистецтво, але дядечко Франтішек звелів йому негайно вирушати по решту дичини, бо залишати її в джунглях не можна ані на хвилину — одразу ж пропаде: або мурахи її знищать, або поцупить хижак.
Невдовзі Вацлав повернувся, несучи ще одного зайця та двох птахів, схожих на тетеруків, тільки без ліроподібного хвоста. Підходячи до Франтішка та Єніка, він почув, як Єнік скаржиться, що його поставили на дуже кепське місце.
— Ні! Дичина сюди теж ішла, це безсумнівно, — заперечив Франтішек, — тільки очі в тебе ще не призвичаєні, й ти не помічаєш її вчасно. Нічого не вдієш, скрізь потрібен досвід. Заспокойся, з часом ти цього навчишся. Моє перше полювання закінчилося так само безславно, та ще й до того ж я мало не прострелив собі ногу. — Дядечко задоволено озирнувся навкруги. — Дичини тут більш, ніж треба, колись ми ще навідаємося сюди.
Охочій до ласки Лготці давно кортіло почути похвалу, й вона терлася об Єнікові черевики, немов запитувала, чи задоволений він, чи що-небудь устрелив? Які не схожі були ці собаки! Плутон лежав під дубом, поклавши передні лапи одну на одну, й важко дихав, хоч зовсім не стомився на полюванні. Очі його немов промовляли: полювання штука гарна, але полежати таки краще!
Нараз Лготка підхопилася, понюхала повітря й стрілою майнула в кущі.
— Певно, на узліссі причаївся якийсь звір, — зауважив дядечко Франтішек. — Ану, Єніку, спробуй свого щастя!
Та Єнік так поволі скинув з плеча рушницю, що, зрозуміло, знову забарився: не встиг він націлитися, як із кущів вилетів птах, такий великий та блискучий, що хлопцеві аж подих перехопило. Крила в птаха були смарагдово-зелені, черевце вогненно-червоне, а довгий хвіст маяв у повітрі, неначе прапор. Всі зачаровано дивилися, як цей казковий птах безшумно й плавно, немов барвиста повітряна куля, почав здійматися вгору. Птах уже ось-ось мав досягти верхівки дуба, як раптом Єнік узяв його на мушку й натиснув курок.
— Чудово, Єніку, влучив! — зраділо вигукнув Вацлав, аж луна покотилася лісом, і побіг слідом за Лготкою, щоб підібрати дивовижного птаха раніше, ніж собака схопить його своїми гострими зубами.
— Це куруку! Справді рідкісна здобич! — щиро похвалив дядечко Єніка. — Ну, вітаю тебе, хлопче, з першим влучним пострілом!
— Єніку, таж ти збив літаючий скарб! — здалеку гукнув Вацлав. — Зроду-віку не бачив такого птаха!
— Це правда, — підтвердив дядечко Франтішек. — Куруку — найгарніший серед усіх верхолазів тропічного лісу. Цього красеня з чудовим кольоровим пір'ям тут називають ще кетцал. До речі, він зображений на державному гербі Гватемали.
— Поглянь, Єніку, з ним не зрівняється ні папуга, ні який інший птах — де там! Це ж справжній скарб!
Нарешті Єнік трохи отямився. Серце в нього в грудях радісно закалатало.
— Куруку, кажете? Значить, це куруку… Справжнє диво!.. А можна зробити з нього опудало? Я подарую його нашим. Ох, дядечку, ви собі навіть не уявляєте, як зрадіють тато й мама! А Терезка! Вона поставить його дома на шафу, і кожен, хто до нас прийде, буде дивуватися! Ото хлопці заздритимуть мені!..
Якусь хвилину Єнік стояв, немов приголомшений. Дядечко Франтішек обережно взяв од нього рушницю й промовив якось особливо лагідно:
— Ну, біжи по свою здобич.
Цієї миті з кущів вийшов Вацлав, несучи в руці куруку й відбиваючись від Лготки, яка високо підстрибувала навколо нього.
Не тямлячи себе від щастя, Єнік схопив красеня-птаха: ні, він нікому його не довірить! Далебі, він певен, що полювати сьогодні більше не варто, вистачить з них і цієї здобичі.
Дядечко всміхнувся. О, йому добре знайомий цей мисливський запал. Франтішек полює вже не один рік, але й він зараз почуває себе так, немов оце вперше вполював дичину.
Так, мабуть, на сьогодні вже справді досить і треба повертатися додому.
Залишилося ще тільки похвалити Лготку. Всі троє лагідно поплескали її по спині. Які гам двадцять песо! Навіть за двадцять дукатів не продав би тепер Лготку дядечко Франтішек! Лготка, немов розуміючи це, невтомно гасала навколо них і ретельно шукала дичину, як і на початку полювання. Коли мисливці переходили вбрід потік, вона, тихо завищавши, попередила їх про те, що десь близько здобич.
Дядечко Франтішек підійшов до Лготки й, простеживши за її поглядом, побачив на низькому березі темну, нерухому, як камінь, купу. Він хотів краще роздивитися, що то таке, але темна купа, зачувши небезпеку, раптом глухо зарохкала і ту ж мить щезла.
— Та це ж тапір! Ну гаразд! Ми з ним іще зустрінемося, коли нам закортить печені, — пожартував дядечко й знову вдячно погладив Лготку. Лготка рвонула вслід за звіром, але Франтішек тут же гукнув на неї, і вона слухняно підбігла до нього.
Надвечір маленький караван повернувся до табору.
В таборі все було гаразд, хіба що тільки бракувало вечері. Хосе досі нічого не зварив, хоч і не порушив своєї обіцянки. Сьогодні він справді не заснув. Ні, боронь боже! Він тільки трохи задрімав.
Індіанці відпочивали, а в'ючаки паслися неподалік.
Побачивши знайому хатину, лінивий Плутон зайшовся радісним гавкотом, миттю добіг до повітки й ліг, чекаючи заслуженої вечері.
Дядечко Франтішек покликав індіанців — усі вони змалечку чудові мисливці — й попросив оцінити здобич. Побачивши зайців, індіанці зневажливо закрутили носами, відсунули ногою схожих на курей птахів, і тільки індик привернув їхню увагу. Куруку вони поки що не бачили: Єнік тримав його за плечима. Але, вгледівши блискуче пір'я, індіанці схвально закивали головами й не могли приховати свого захоплення, особливо коли дізналися, що птаха підстрелив наймолодший із білих мисливців. Вони пожвавішали, ще дужче закивали головами й почали плескати долонями по стегнах, висловлюючи в такий спосіб своє захоплення й здивування. Що ж до зайців, то якийсь червоношкірий сказав, що не варто марнувати на них заряди: зайців можна ловити просто сильцями. Наостанку індіанці ще раз копнули ногами підстрелених жирних птахів, пояснивши, що вони неїстівні.
