Таємниця янтарної кімнати

Роде відчував себе майже щасливим. Але тільки майже. Заздрість не давала вченому ні хвилини спокою: він ніколи не забував, що є скарб, який перевершує усю кенігсберзьку колекцію — янтарна кімната Катерининського палацу.
І ось цей скарб у його руках! В музей привезли з Росії славнозвісний янтарний кабінет, який ще так недавно прикрашав Катерининський палац у Царському Селі!
Тоді Роде і став, за власним визнанням, найщасливішою людиною на землі.
Здавалося, він втратив розум. Завжди запопадливий служака, доктор Роде тепер немов забув свої обов'язки, як забув про родину і про все інше на світі.
— Де пан доктор? — запитували співробітники музею.
— Тс-с! — відповідав інспектор музею Хенкензіфкен, який повсюди супроводжував Роде, певно, не так з поваги до нього, як за дорученням місцевої організації націонал-соціалістичної партії. — Тс-с! Доктор там! — І інспектор багатозначно показував очима на масивні двері, замкнені зсередини.
  
Розділ другий
 
ЗНИКНЕННЯ МИСТЕЦТВОЗНАВЦЯ СЕРГЄЄВА
 
1
Короткий, немов обрубаний поїзд, обережно намацуючи шлях, пробирався по рейках, погрюкуючи на стиках. Облуплені вагони помітно гойдало. Сутеніло, але провідники не запалювали недогарків свічок — до Кенігсберга лишалося їхати хвилин п'ятнадцять. Обабіч колії тяглися ще не вкриті вечірнім серпанком однакові сіро-червоні будиночки, садки з голими деревами, потім замигтіли руїни більших будинків, і, нарешті, брязнувши на повороті, состав уповільнив хід.
Сергєєв першим стрибнув на перон і зупинився вражений.
Замість звичної метушні вокзалу, переповненого людьми, яскраво освітленого, гомінливого, приїжджих зустрічали тиша і темрява. Тільки осторонь, за коліями, вгадувалися невиразні обриси бараків, та віддалік з розчинених навстіж дверей дерев'яної, схожої на величезний ящик споруди виливалася смуга тьмяного світла.
Холодний листопадовий вітер шугав уздовж колій, немовби намагався зсунути з місця уламки каменю та цегли. Нечисленні пасажири, серед яких майже не було жінок і дітей, швидко переходили через рейки і зникали в імлі.
Сергєєв закурив і почав міркувати, попроситися йому переночувати у чергового, чи податися до міста, щоб там знайти притулок. «Краще, очевидно, перебути ніч тут», — вирішив він після недовгих роздумів.
Піднявши легкий дорожній чемодан, Сергєєв рушив до одного з бараків, наперед готуючись до довгої розмови і щулячись від почуття ніяковості. Але в цю мить його покликали:
— Пробачте, можна вас на хвилинку?
Приїжджий зупинився.
— Пробачте, — повторив голос з темряви, — ви Сергєєв? Олег Миколайович?
Інтонація була запитальною і одночасно ствердною. Чоловік став поруч, недбало граючись ліхтариком. Вигляд він мав дещо незвичайний: сірий макінтош з короткими наплічниками, сірий літній капелюх з обвислими полями, забруднені цегляним пилом черевики. Але обличчя — молоде, худорляве, з горбуватим носом, світлими і наче трохи наївними очима, довірливими і добродушними, — заспокоїло Сергєєва. Він привітно спитав:
— Я вас слухаю. Чим можу служити?
— Служити повинен я, — ввічливо посміхаючись, відгукнувся юнак. — Мені доручено зустріти вас і влаштувати на ніч. Я з тимчасового управління у цивільних справах.
Сергєєв був дуже довірливий. Ця риса не раз завдавала йому прикростей. Правда, він завжди втішав себе тим, що «наскочив» на негідника, на виняток із загального правила, і заспокоювався. Звичайно, на фронті, стикаючись з ворогом, він думав інакше. Але війна минула, і після демобілізації Олег Миколайович, як він сам визнавав, знову дещо «відтанув», вирішивши, що тепер настала пора спокою і благоденства, що можна трохи «відпустити» нерви, натягнені до краю. Чого б і не повірити хорошому хлопцеві!
Зробивши декілька кроків, супутник попросив вибачення:
— Машину взяти не зміг. А втім, може, це й на краще: в об'їзд далеко. Пішки простіше. Та й надійніше. Швидше дістанемося. Прошу вас, Олегу Миколайовичу.
Новий знайомий виявився балакучим, але не настирливим. З обов'язків гіда, а можливо, просто бажаючи розважити попутника, він почав розповідати Сергєєву історію міста, називав його визначні місця. Почувши, що мистецтвознавцеві довелося бувати тут перед війною і штурмувати цю фортецю, провідник став балакучішим.
— Отже, місто вам знайоме… Але, сподіваюсь, ви зробите мені честь, дозволивши супроводжувати вас завтра у першій прогулянці по місту? Вам важко буде його впізнати, дорогий Олегу Миколайовичу…
Так, впізнати місто було важкувато. Сергєєв ішов і пригадував…
2
Він зупинився тоді в одному з найкращих готелів міста — «Парк-готелі», недалеко від замка.
Портьє наділив іноземця рекламним путівником. У ньому Сергєєв вичитав, що Кенігсберг — це самостійна адміністративна одиниця, має свій статут, свого обер-бургомістра, своє самоврядування, навіть нижчі органи якого призначаються німецьким міністерством внутрішніх справ, «Зрозуміло, — подумав Олег Миколайович, — фортеця є фортеця, треба як слід тримати її в руках, от і налагодили цю адміністративну машину».
У путівнику було сказано, що територія «прусської столиці» складала тоді, в 1940 році, 193 квадратних кілометри, а це, як підкреслено повідомлялось у довідці, дорівнювало площі всієї Москви. Населення — 372 тисячі чоловік…
Всюди Сергєєв бачив пихатий герб міста. Одноглавий чорний орел, увінчаний масивною короною, віялом розкинув крила. Над ним вигадливий вензель, а ще нижче — три щити. На центральному щиті — знову корона і хрест. Праворуч — теж корона з двома зірками. Ліворуч — та сама корона і два чабанські ріжки. Величезні пазури стерв'ятника загрозливо стирчать вниз.
Сергєєв щодня оглядав кілька вулиць і з жалем думав, що строк відрядження короткий і ознайомитися з усіма кварталами йому не пощастить.
Він блукав у центрі — по вузьких, старих вуличках і завулках, забудованих багатоповерховими кам'яницями; ходив по околицях, де невеликі вілли і стандартні будиночки ховалися в зелені, побував у робітничих селищах — там похмурі довгі триповерхові будинки тяглися на цілий квартал, від рогу до рогу.
Всюди панувало пожвавлення: безперервні ряди автомашин, натовпи людей на тротуарах. Відразу ж впадало в очі, що, незважаючи на буденний день, мешканці були святково вдягнені. З вікон будинків звисали червоні прапори з чорною свастикою посеред білого кола. І, немов пояснюючи те, що відбувається, з вуличних гучномовців летів гавкучий голос диктора: «Німецькі війська марширують по вулицях поваленого Парижа. Геній фюрера підніс славу німецької нації на недосяжну висоту. Але це тільки початок великого шляху, на який ми стали і який приведе Німеччину до остаточної перемоги. Про ці дні перемоги і торжества нації історики говоритимуть вічно».
Сергєєв на хвилину зупинився перед одним з численних плакатів на стіні будинку. На Олега Миколайовича дивилося нахабне усміхнене обличчя німецького солдата у сталевій касці, сфотографованого на фоні Ейфелевої башти. А внизу великими літерами було написано: «йому належить світ».
Цей плакат Олег Миколайович згадував через півтора року під Ленінградом, поглядаючи на обледенілі трупи німецьких солдатів, згадував його і у 1943 році, проводжаючи поглядом незліченні ряди полонених гітлерівців, яких вели у тил наші автоматники, згадував, поглядаючи на Кенігсберг у незабутні квітневі дні 1945 року.
А тоді він не поспішаючи йшов серед виряджених людей, особливо гостро відчуваючи себе самотнім і чужим у цьому гомінливому, багатолюдному і… дивному місті, де стояли поруч середньовічні будинки й будівлі у стилі «модерн», а в чарівну красу казок Гофмана вривалися промови імперського міністра пропаганди Геббельса.