Таємниця янтарної кімнати

Джонсон витер долонею піт. Стало жарко. Стало дуже порожньо на душі.
 
«Командирові авіаційного корпусу серу Мітчелу Стенбоку від командира Н-ської авіаційної дивізії. Рапорт. Бойове завдання по бомбардуванню Кенігсберга виконано успішно. Втрати — три машини. Екіпажі загинули».
 
«З веління її Королівської Величності за успішне виконання бойового наказу 30 серпня цього року нагороджуються орденом Бані льотчики Френсіс У. Арвід, Валлентайн С. Андерсен, Генрі Б. Джонсон…»
 
«Як стало відомо кореспондентові, близькому до добре поінформованих кіл, учора наша авіація повторила крупний наліт на Кенігсберг, за масштабами значно більший, ніж наліт 30 серпня. Внаслідок бомбардувань 30 серпня і 2 вересня повністю зруйнована центральна частина міста. За агентурними даними, втрати серед населення становлять 25 тисяч чоловік».
 
4
30 серпня 1944 року Роде, як звичайно, приїхав на роботу вранці. Він пройшов у янтарний кабінет і присів на стілець, щоб помилуватися грою чудового каменю у перших променях літнього сонця.
У двері квапливо постукали.
— Пане докторе, пане докторе, літаки! Швидше у сховище!
Роде розчинив двері.
— Я залишуся тут. На всякий випадок.
— Я теж, — відгукнувся незмінний супутник доктора Хенкензіфкен, — я теж залишусь.
Оглушливий свист перервав розмову. Земля здригнулася і, здавалося, перекинулась. З вікон, дзенькнувши, полетіли шибки. Відразу запахло задушливим гаром.
— Пожежа! — несамовито вигукнув хтось.
— Пожежа! — повторило ще кілька голосів. І знову вибух. За ним ще і ще…
У замок почав просочуватися густий сизий дим. Через вікно в кінці коридора видно було, як полум'я, немов величезний, сполоханий червоний птах, б'ється у протилежних вікнах замка. Хенкензіфкен метався по кімнаті.
— Докторе, бічні сходи… ми ще встигнемо!
— Я нікуди не піду, — вперто, з якимсь незрозумілим йому самому спокоєм повторював Роде.
Наспіла команда ППО. Доктора вдалося вивести бічними сходами вниз, а солдати взялися за роботу.
Коли через деякий час Роде знову піднявся нагору, пожежу вже ліквідували. Але стіни були так спотворені, що доктор жахнувся.
— Майн гот! [9] — вигукнув він. — Ще два таких нальоти, і від усього цього залишиться купа цегли!
Але янтарна кімната майже не потерпіла, і це дуже втішило Роде. Він провів безсонну ніч, старанно вивчаючи сліди пошкоджень. Вранці, навіть не побувавши вдома і не переодягнувшись, Роде почав складати повідомлення у Берлін таємному радникові Ціммерману: «Незважаючи на значні руйнування, завдяки посиленим заходам протиповітряної оборони, художні зібрання в основному уціліли. Янтарна кімната лишилася неушкодженою, крім шести цокольних пластинок…»
Цього дня докторові Альфреду Роде так і не довелося побувати вдома і привести себе до порядку. Надійшло розпорядження міської управи: негайно демонтувати янтарний кабінет.
Худий, сутулий, міцно стиснувши тонкі губи, з червоними від безсоння і напруження очима, Роде майже три доби не відходив од ящиків, у які знову пакували знамениті янтарні панно. Ящики Роде наказав лишити на подвір'ї замка, просто неба — так, вважав він, буде безпечніше при бомбардуваннях.
Обережність виявилася не зайвою. Наліт англійської авіації повторився з новою силою. Від Південного вокзалу до Північного квартали були повністю зруйновані. Згорів будинок університету, оперний театр. Серйозних пошкоджень зазнав кафедральний собор. Знову перепало і замку. Прямі влучання бомб великого калібру дуже зруйнували його. Деякі приміщення були спалені зовсім.
Мабуть, кожному доводилося спостерігати, як метушиться кішка з кошенятами, намагаючись сховати їх від небезпеки. Вона то покладе їх на одне місце, то починає перетягати на інше, потім знову бере кожного за загривок і тягне ще кудись.
Роде діяв так само — майже інстинктивно, майже не думаючи. Він втратив голову від страху за «свої» скарби.
Новим місцем для схорони янтарних панно доктор вибрав приміщення у підвалі північного крила замка, під рестораном «Блютгеріхт». Але й воно здалося Роде ненадійним. Він почав гарячково шукати вихід із становища.
 
«Князеві Олександру цу Дона, замок Шлобіттен, — писав доктор. — Уклінно прошу дозволу розмістити у Вашому замку деякі найцінніші експонати янтарного музею і художніх зібрань Кенігсберга».
 
Протягом п'яти днів Роде нетерпляче ждав відповіді. Одинадцятого вересня його відвідав особистий секретар князя.
— Князь цу Дона просить у доктора вибачення, — підкреслено чемно сказав вимуштруваний секретар. — На жаль, його скромний маєток ніяк не може служити для такої відповідальної мети.
— Прошу передати князеві моє глибоке вибачення за клопіт, — у тому ж тоні відповів Роде. І, тільки-но зачинилися двері, вдарив кулаком по столу — Тремтить, підла душа, тремтить! Ще б пак — росіяни ось-ось будуть тут!
Через місяць Роде побував у графа фон Шверін у маєтку Вільденгоф. Граф виявився більш зговірливим, мабуть, тому, що в його замку вже була Руденко з своїми колекціями. Туди ж перекочували деякі картини з Кенігсберзького музею.
— Можливо, і янтарну кімнату слід розмістити у Вільденгофі? — вголос міркував доктор, міряючи кроками кабінет. — Ні, дуже багато цінностей зосереджувати там не можна. Треба подумати ще.
Тим часом янтарні панно вже були запаковані і готові до перевезення. Про це Роде доповідав 21 жовтня якомусь Лау. А потім невтомний доктор зник з міста.
Тільки після його повернення співробітники довідалися: директор музею встиг побувати в Саксонії.
В середині грудня він надіслав чергове донесення: «його Превосходительству докторові Віль, обер-бургомістрові Кенігсберга. Маю честь доповісти, що я оглянув замки Вексельбург та Бург-Кріпштайн у Саксонії, які вважаю придатними для розміщення в них музейних цінностей і в першу чергу унікального скарбу — янтарного кабінету».
Обер-бургомістр не відповів. Йому було не до янтарної кімнати.
5
Фронт невблаганно наближався до Кенігсберга.
— Добре, що наша Ельза вчасно вийшла заміж і виїхала! Можливо, туди ці росіяни не доберуться, — сказав якось Альфред Роде дружині. — Мені здається, Гертрудо… зачини, будь ласка, двері і сядь ближче… Мені здається, що настав кінець. Справді, справді. Не дивись так на мене, люба, треба тверезо оцінювати обстановку.
Роде прислухався. За вікном стояла тиша.
— Ось що говорить Геббельс. Його промова на мітингу націонал-соціалістичної партії у Берліні.
Доктор розгорнув «Кенігсбергер цайтунг» і неголосно прочитав:
 
— «Брати, друзі! Більшовики, зібравши свої сили на окремих ділянках, зуміли прорвати нашу стійку оборону і подекуди вступили на священну землю фатерлянду! Це не повинно тривожити нас. Кожний німець розуміє, що війна неможлива без тимчасових невдач, які рано чи пізно ліквідуються дужчим. Дужчими є ми — це безперечно…» — Так, тут йде звичайна пропагандистська істерія. Гм, подивимось далі. Ось: «Щоб учинити руським найдійовіший опір, фюрер закликає нас створити нову, ще не бачену раніше організацію для боротьби з ворогом на тимчасово окупованій ним території. Це буде «вервольф». Вовк-перевертень, персонаж з улюбленої нашому серцю дитячої казки оживає, щоб показати більшовикам свої сталеві зуби!
 
Віддамо свої заощадження і сили для створення таємних складів зброї і продовольства. Вовк-перевертень має бути ситий, дужий і озброєний до зубів!
 
Друзі! «Фольксштурм», «вервольф», нова зброя і фюрер — ось що врятує вітчизну!
 
Ми неодмінно переможемо!»
 
За вікном тихо прошаруділа машина. Анна-Гертруда обережно підняла край штори. Навпроти, біля будинку таємного радника Шульмайстера, метушилися люди.