Острів Тамбукту

— Невже признаєшся, що втік з батьківщини? — запитав Мехмед-ага.
— Признаюсь, бо воно так і є. Мехмед-ага добродушно посміхнувся:
– Іноді правда буває гірша за брехню, а брехня — краща за правду… Та ось і сам Сміт. Він прийшов раніше, ніж ми домовлялись, а це значить, що ти йому потрібен. Ти посидь у своїй кімнаті, я тебе покличу. І не забувай моїх порад.
Справді, кроки містера Сміта лунали вже зовсім близько за перегородкою. Я непомітно зайшов у свою кімнатку і сів біля вікна. Надворі стояла спека. Нерухомо висіло важке пальмове листя. Крізь кущі троянди виблискувало море. В тіні смоковниць походжали пави. Ні, не такою уявляв я собі вогненну Африку, що хвилювала мої юнацькі сни. Та Африка була оманою, створеною чарівниками пера.
До вікна тихо, навшпиньках підійшов офіціант Ібрагім.
— Тобі пощастило, друже, — сказав він. — Іди, Мехмед-ага кличе.
Коли я зайшов, старий турок з англійцем сиділи на тапчані. Перед ними на маленькому столику стояла холодна закуска і дві пляшки: з вином — для англійця і з коньяком — для Мехмеда-ага (коран не дозволяє мусульманам вживати вино).
Містер Сміт був високий і худий, як жердина. Його довгасте обличчя не виражало нічого, крім непорушного спокою. Сталево-сірі очі дивились гостро й пронизливо. Погляд був неприємний і підозріливий. Здавалося, що Сміт оглядає мене так, як цигани на ярмарку оглядають коней.
Мехмед-ага вказав на вільний стілець, і я сів напроти нього, як ми й домовились.
— Ось і мій хекім, — добродушно сказав турок, наливаючи в мою склянку вина. — Розмовляйте, хекім говорить по-англійському.
Я ще раз глянув на гостя. Обличчя Сміта здавалося таким, як у людини, що хронічно недоїдає, але шкіра була майже без зморщок. Старість ще не встигла залишити на ній своїх сумних слідів. І хоч волосся у Сміта було зовсім сиве, віку англійця я ніяк не міг визначити. На мене посипалась ціла злива запитань, ніколи було навіть глянути на Мехмеда-ага. Щоб ненароком не дати маху, мені доводилось бурмотіти щось невиразне, як-от: «О сер…», «Ні, сер…»
— Стривай, стривай, друже, — спинив старик надто цікавого англійця. — Мій хекім не так добре володіє англійською мовою і може розгубитися. Часу в нас доволі, куди поспішати? Говори повільніше. Дозволь йому, перш ніж відповісти, запитати у свого серця. Бо найщиріші ті слова, що виходять з серця.
Плантатор почав усе знову. Тепер уже, перш ніж відповісти, я поглядав на Мехмеда-ага, який то гладив бороду, то лукаво посміхався. Але незабаром містер Сміт знову підвищив темп.
— Чому ви покинули батьківщину? — запитав він, намагаючись з виразу мого обличчя відгадати справжню причину. — Певно, якась авантюра, помилка молодості?
— Ні, сер.
— Розумію. О молодість, молодість! — обернувся англієць до Мехмеда-ага. — Старі осуджують твої витівки і все-таки шкодують, що не можуть їх повторити. Що ви полюбляєте? Вино?
— Ні, сер…
— Карти?
— О сер…
— Жінок?
— Ні, сер…
— На Кокосових островах нічого цього немає. Попереджаю.
— Розумію, сер…
— Там тільки тубільці… Чорні, тонконогі, брудні…
— Любий друже, ти перебираєш міру, — втрутився. Мехмед-ага. — Не забувай, що маєш справу з хекімом.
— Звичайно, звичайно! — штучно посміхнувся англієць. — Пан напівлікар, хоч це треба ще перевірити. Ви вмієте лікувати малярію?
— Так, сер.
— Назвіть її ознаки.
— Підвищена температура через день, від 38 до 41 градуса. Її супроводить біль у всьому тілі, особливо в хребті; інколи кінчається паралічем.
— Досить. Ліки?
— Тридцять таблеток хіни, по шість щодня, через кожні дві години, або вісім хінних ін'єкцій; після цього п'ятнадцять таблеток атебрину, по три щодня…
— Досить! — вигукнув Мехмед-ага, і його обличчя аж порожевіло від задоволення. Досі він, мабуть, побоювався за мої знання в галузі медицини і тепер радів, що я з честю витримав іспит. Переможно глянувши на англійця, дідусь вів далі. — А тепер поговоримо про умови. Так, так, старий друже, про умови… Хекім укладе договір тільки на рік — і жодного дня більше. Це буде першим пунктом договору. А в другому — визначимо платню. Скільки даєш? Кажи, тільки по совісті. Ти ж бачиш, якого я тобі лікаря знайшов!
Містер Сміт, кашлянувши без потреби, промимрив:
— Так, так, по совісті… Я укладаю договори щонайменше на три роки, але для нього зроблю виняток. Заради тебе, друже Мехмед… І плататиму йому по дванадцять фунтів стерлінгів щомісяця — знову-таки заради тебе. Я за друга в вогонь і в воду полізу. Чого ти хитаєш головою, Мехмед-ага? Може, скажеш, мало? Я своєму найвірнішому хавілдареві плачу по п'ятнадцять фунтів! А що являє собою цей юнак? Задача з багатьма невідомими. Я не знаю його здібностей. Але заради тебе, старий друже, я погоджусь і на п'ятнадцять фунтів.
Містер Сміт подав мені договір, і я підписав його. Одержаного авансу вистачило, щоб заплатити борг доброму Мехмедові-ага і запастись для далекої подорожі найнеобхіднішими речами. З принизливим становищем покінчено, попереду — безвість…
Разом з містером Смітом ми накупили хіни, хінних ампул, атебріну, риванолу та інших медикаментів. Потім я зайшов до книгарні, купив карту й поспішив до своєї комірчини. Серце в мене завмирало, коли я шукав далекі, невідомі мені Кокосові острови. На карті вони були позначені кількома ледве помітними крапочками серед Індійського океану, на південний захід від острова Ява, на 94°33? східної довготи і 20°5? південної широти. Я виміряв відстань від Александрії до Кокосових островів: треба було пройти кілька тисяч кілометрів Суецьким каналом і Червоним морем, а потім ще стільки ж Індійським океаном. Подорож на маленьких пароплавах нудна і одноманітна.
Та не нудьга лякала мене. Інший біль ятрив моє серце. Жорстокі обставини штовхали мене все далі й далі від рідної землі. Коли ж цьому настане край?
  
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
 
Відплиття. Суецький канал і Червоне море. Індійський океан. На екваторі. Що розповідає іспанський географ про острів Тамбукту. Ураган. Катастрофа.
I
Мотор, наче живе серце, стукотів на дні яхти, легенький попутний вітер надував паруси, і місто, де живуть люди п'ятдесяти національностей, повільно зникало за густими пальмами, що височіли вздовж берега.
Що можна сказати про це місто? Я ночував там на брудних вулицях, копирсався в покидьках, шукаючи скоринку хліба. Я зазнав у ньому стільки горя! І все-таки, коли його будинки зникали, потопаючи в зелені пальм, я підняв руку й махнув хустиною. Там залишалася. щира людина, яка допомогла мені в найтяжчу хвилину мого життя. А саме місто було мені чужим. Для багатих там усі двері були відчинені, особливо для багатих англійців, які в той час почували себе справжніми хазяями Єгипту. А що вже говорити про американців! Вони завжди приходять з «хорошими» намірами, все розглядають, вивчають, пропонують свою «безкорисливу допомогу», планують різні таємні і явні союзи. А коли їм не пощастить — не впадають у розпач і починають все спочатку. В цьому янкі неперевершені.
Я попрощався з повноводним Нілом, із стародавніми пірамідами й таємничим сфінксом, з легендами про Цезаря й Клеопатру, з усім, чим пишається ця країна; попрощався мовчки, без сліз і прокльонів, тільки зітхнув, та й годі.
Вітер із суші спочатку надував паруси, але як тільки ми ввійшли в Суецький канал, враз ущух. Порт-Саїд, Суец… Низенькі голі береги, жовті піски, пекуче сонце і лише де-не-де поодинокі пальми… А де ж незаймані джунглі? Де леопарди, слони й крокодили, прудкі газелі й красуні зебри, довгошиї жирафи і люті леви? Де ж ті мавпи, що стрибають на кожній сторінці екзотичних романів про Африку? Щоб побачити якусь із цих тварин, треба пройти сотні кілометрів у глиб країни, а деяких і взагалі не зустрінеш, бо людина вже давно їх винищила. Багато страхіть читав я колись про Африку, і захоплюючі описи окриляли мою фантазію. Тепер же, побачивши цей материк зблизька — хоч не весь, а лише його куточок, — я розчарувався. Ні, не в Африці, а в тих, що пишуть екзотичні романи про Чорний континент, не маючи про нього ніякого уявлення. Земля разючих контрастів, де чергуються убогість і багатство природи, де серед пекучих пустель зеленіють прохолодні оазиси, скелясті гори переходять у непролазні джунглі, а жовті одноманітні хвилі дюн — у квітучі долини, де спеку дня змінюють нічні холоди, [3] земля незліченних багатств і неймовірної бідності — ось яка Африка!