Острів Тамбукту

— А ви певні, що яхта не витримає? — здригнувся я.
— Зовсім не певен. Але все-таки яхта міцна, з залізним драфтом. [4] Містер Сміт любить життя і не пошкодував грошей.
Настала ніч. Слюдяне віконечко почорніло, неначе хтось обляпав його тушшю. Буря не вщухала. Навпаки, хвилі, мов роздратовані хижаки, ще лютіше напирали на яхту. Капітан притулився спиною до стіни й заплющив очі.
— Хочете заснути? — запитав я.
— Спробую. Якщо будемо тонути, розбудіть і мене.
— А як же ваш обов'язок? Адже капітан не має права залишати корабель у небезпеці.
— Не хвилюйтесь, я свій обов'язок виконаю до кінця. Пітер дуже добре справляється з кермом, а мені треба трохи поспати, щоб зібратися з силами. Не ті вже літа, хлопче, дуже швидко стомлююсь. Раджу й вам зробити те саме. Ляжте в кутку й подрімайте. Це дуже корисно.
Я сів на підлогу й сперся об дощану стіну. Палуба під нами здригалася. Заснути я так і не зміг, але відчув, що тіло моє відпочиває. Шкода тільки, що не можна пробратися до їдальні. А в своєму ліжку чи на дивані в кают-компанії я почував би себе набагато краще. Містер Сміт сидить собі десь, попиває віскі і курить сигару, а це все-таки приємніше, ніж захлинатися солоною водою. Чи, може, плантатор зараз думає про свою дружину та дітей? Якщо Сміт загине, вони одержать у спадщину його багатство, над яким він тремтів увесь вік.
Капітан теж не спав. Та й як ти заснеш, коли під тобою справжнє пекло! Він раптом запитав мене, чи я вірю в загробне життя. Сто чортів! Знайшов час для жартів!
— Що таке смерть? — міркував Стерн уголос. — І що залишається від людини після смерті? Згадка про її діла? Припустімо, але ж які діла у мене? Ні хороших, ні поганих. Як на вашу думку, чи є загробне життя?
— Досить! — гаркнув я в нестямі. — Напевно, у деяких людей смерть, перш ніж відібрати життя, відбирає розум.
Капітан не образився.
— Добре вам, — бубнів, він у своєму кутку. — Ви людина невіруюча, тому й не думаєте — є загробне життя чи немає. А от я — зовсім інше. Сумніваюсь і в тому, в що вірю, і в тому, в що не вірю. Але найгірше — це те, що в мене немає тютюну. А без тютюну я завжди починаю філософствувати. Та ще як згадаю, що містер Сміт десь там попихкує сигарою і тягне віскі, — у мене аж жижки починають дрижати. Гад! Аби можна було добратись до палуби, я б двері в кубрику виламав! — капітан аж кипів від обурення. Потім, трохи заспокоївшись, повів далі:— Доки триватиме цей кошмар? Буря розходилась, може, і на всю ніч. А в мене ані грама тютюну! Уявіть собі тільки, що це значить для курця! Мука, страшенна мука! Чому ви мовчите?..
В цю мить пролунав оглушливий тріск. Сильний удар трусонув яхту, вона підстрибнула і впала на щось тверде. Дверцята капітанської каюти, з шумом розчинились, а саму каюту зірвало з палуби і разом з нами кинуло в море… Все сталося так несподівано й швидко, що я опам'ятався тільки глибоко у воді. Тиша і спокій, які панували тут, здалися мені страшнішими за саму катастрофу. «Смерть», — така була перша думка, що блискавкою промайнула в моїй свідомості. Але ж я був живий, і прагнення жити охопило мене з такою несподіваною силою, що я з усіх сил почав вибиратися на поверхню. Руки й ноги в мене були вільні. Я поплив угору, але безодня, здавалося, не мала кінця. Я почав задихатися. Коли б не свідомість, яка так гарячково працювала в цю мить, я б, певно, відкрив рота, щоб «дихнути», — і тоді б настав кінець. Але я подвоїв зусилля і якимось чудом вибрався на поверхню.
То була вперта, відчайдушна боротьба з смертю. Смерть підстерігала мене з усіх боків, виглядала з-за кожної хвилі, завивала над головою страхітливим ураганом і клекотом в морській безодні, але мені навіть на думку не спало здатися. Немає в світі істоти, сильнішої за людину, яка бореться з смертю. Вона протягом довгих тижнів може зносити голод і спеку, страшні фізичні страждання, але зрештою таки переможе. Любов до життя — могутня сила!
Запівніч буря вщухла, злива перестала, небо прояснилося. Почало світати. Я оглянувся навкруги. Вдалині синіла якась смуга. Земля! Земля!.. Я боявся вірити своїм очам, бо добре знав про міраж. Коли мандрівник помирає серед пісків пустелі від спраги, в маренні йому починають ввижатися пальмові оазиси і прозорі холодні струмки. Може, і в мене марення? Але синюватий міраж не тільки не зникав, а ще ніби й наближався до мене. Мені навіть почали вчуватися людські голоси й собачий гавкіт. Ой, що це таке? Скеля! І до того ж зовсім близько: за якихось півсотні метрів од мене! Ось іще одна!' І ще! Поступово погасли всі зорі, і в передранкових сутінках я чітко розглядів обриси високого берега, вкритого буйною рослинністю. «Врятувався!» — подумав я і, зібравшись з останніми силами, поплив до найближчої скелі.
Над океаном засяяли перші промені сонця. Лісистий берег, прорізаний річковими долинами, вимальовувався все чіткіше, неначе сам плив до мене. Скеля була вже зовсім близько. Тут мене чекала нова несподіванка: на хвилях погойдувалась стіна капітанської каюти, і капітан Стерн, тримаючись за неї, махав мені рукою.
— Ви самі? — спитав він. — Шкода, тільки ми й врятувалися. Коли б не ця будка, був би я вже сто разів на дні. Ех, старий я став для такої боротьби… Ну, беріться ось за цю ручку й відпочивайте.
Дощана стіна каюти плавала на воді, мов пліт. Ухопившись за неї, я раптом відчув смертельну втому. Поблизу плавало кілька дощок, зірваних з яхти, але самого судна не було й сліду. Воно потонуло, потягнувши за| собою всіх робітників, замкнених у трюмі, а разом з ними й плантатора.
Сонце підіймалося все вище, починалась тропічна! спека. Вітер порозганяв хмари, небо стало яскраво-голубим, хвилі вгамувалися. Тепер океан уже не здавався таким страшним і скидався на величезне синє дзеркало, на якому виблискували коштовні смарагди.
Відпочивши трохи, я залишив капітана й поплив до скелі. Хотілось якнайшвидше ступити на твердий грунт. Капітан, хоч і не любив суші, але теж поплив за мною.
На скелі ми знайшли Вільяма Грея, повара містера Сміта. Лежачи горілиць, він спав як убитий. Стерн розбудив його.
— О! — вигукнув Грей, побачивши нас, і знову заснув мертвим сном. Я вмостився на теплому камені, підклав руку під голову і теж заснув. Прокинувся від страшенної спеки. Повар ще й досі спав, а капітан, сидячи на сірому гранітному виступі, замислено дивився на зелену смугу берега, що виднілася зовсім недалеко від нашої скелі.
— Страшенно хочеться курити, — сказав він глухим голосом.
— А я б оце краще з'їв кілька бананів, сер, — обізвався, прокинувшись, Грей.
Острів був покритий густою зеленню. Вдалині вимальовувались сині контури гір, срібними смугами виблискували проти сонця численні водоспади.
Капітан перший кинувся у воду й поплив до берега…
  
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
 
На невідомому острові. Зустріч з дикунами. Тана Боамбо. Арешт.
І
Берег, покритий розкішною тропічною рослинністю, здалеку здавався не дуже високим, а насправді виявився скелястим і неприступним. Перед нами майже вертикально здіймалася сива гранітна стіна висотою щонайменше три-чотири метри. Місцями, де порода була м'якша, хвилі повимивали в березі глибокі темні печери. Довго плавали ми попід кручею, марно шукаючи місця, де б можна було вибратись на острів. Нарешті, коли всім уже здавалося, що останні сили вичерпані, ми допливли до вузенької мілкої протоки, яка вивела нас до невеликої, спокійної, мов озеро, затоки. Її пологі береги були вкриті густим лісом. Гілля дерев звисало до самої води. На другому боці біліла вузенька смужка піску, схожа на пляж. На піску стояло багато човнів, видовбаних із товстих стовбурів і схожих на вузькі довгі ночви з загнутими краями. Ми попливли на той бік і вийшли на берег.