Живий звук
Залишивши свою тарілку з салатом та бужениною, Люська примостилася поруч і швиденько наклала собі в чисту посудину такий самий продуктовий набір, який їла кілька хвилин тому. Стрельнувши очками і виловивши хлопчину — офіціанта, вона підмела з підносу відразу дві склянки з червоним вином, спорожнила один до половини і витерла губи серветкою, яку недбало кинула на піднос іншому хлопчині.
— Ну, так яким вітром?
— А ти? — мені треба було щось відповідати.
— Я тут, — Люська обвела приміщення рукою, — працюю.
— А я — відпочиваю. Якщо вже прийшов за шматочком чогось, то ось цієї курки, — пояснюю в тон колезі і беруся за чергове крильце. — Пива не вистачає до них.
— Можеш замовити, тобі принесуть, — досвідчена фуршетниця кивнула в бік бару.
— Не хочу. Це я так, для підтримки розмови. Я, взагалі-то, за кермом…
Ляпнув — і пошкодував.
— Клас! Ось хто мене сьогодні додому довезе! Довезеш, Вараво?
— Не знаю. Як складеться. Може, не ризикувати? Шампанського я все ж таки ковтнув…
— А, хіба це для нормального мужика щось означає? Слухай, а правда — як ти тут?
— А ти?
— Кажу ж тобі — я на роботі! З Сонцевою буду домовлятися про інтерв’ю. Вона зараз повинна тут бути. Дзвонила їй, вона в пробці застрягла на Подолі.
Ковзнувши очима по циферблату свого годинника, я приречено зітхнув. Шоста тридцять вечора, березень місяць, на вулиці — мряка і справді пробки. Це означає, що мінімум годину мені доведеться сидіти тут. Бо до себе додому мені якраз треба їхати через Поділ, а раніше, ніж за годину, ситуація не зміниться. Дай Боже, щоби до восьмої все розсмокталося.
Та-а-к, доведеться пересидіти тут. Затишно, годують, але, коли чесно, нуднувато. Можливо, я помилявся, чекаючи якогось шоу. Більше того — присутність вчорашніх бандитів, а нині — легальних та успішних бізнесменів завдавала моєму професіоналізму, а головне — моїй совісті болючих ран. Адже кожен із цих зразкових громадян — тема навіть не для одного матеріалу, а для цілої серії статей на кримінальну тематику. Їх навіть є кому писати. Чого там — сам не полінуюся поритися в своїх архівах і набити на клавіатурі пару-трійку сенсацій.
Дарма витрачу час. І людей дарма ганятиму.
Не те щоб наша газета когось серйозно боялася. Просто схвалити публікацію статті про Саню Гната повинен наш редакційний юрист. А юрист цілком справедливо запитає: «Чи є у вас, Ігоре Степановичу, документально підтверджені факти?» — «Факти є, — чесно скажу нашій юридично грамотній мадам. — З документами проблема». Тоді мадам юрист піде з моєю писаниною до редактора. Він — нормальний мужик, двадцять років у пресі, десь навіть розуміє мою правоту і погоджується зі мною. Тільки все одно руками розведе: куди ж без офіційних документів, куди ж на неперевірених фактах… Правда, для очистки совісті теж візьме мою писанину і піде з нею до власника нашого медіа-холдингу. А власник медіа-холдингу поцікавиться прямо, так, як уміють цікавитися власники медіа-холдингів: «Хто замовив Гнатюка мочити? З ким ви мене хочете посварити? Власна ініціатива? І хто з вас більший ідіот?»
Усе, до побачення. Є стаття про проблеми підліткової наркоманії — її, Ігоре Степановичу, і готуйте до друку. Що там на черзі? Порушення правил дорожнього руху народними депутатами України? Не треба поки що. Краще те ж саме, але — про депутатів Київради. Бажано, аби серед порушників фігурували і представники промерської більшості, і діячі опозиції. Тільки прихильники мера? Не годиться, не об’єктивно. Значить, нехай матеріал доопрацюють. А що в тебе там з історії? Убивство Васі Діаманта? Хто такий? Ага-а, один із останніх злодіїв у законі, за чутками, вбитий російськими спецслужбами? Коли це було? П’ятнадцять років тому? Оце якраз, це без проблем…
— Заснув, Вараво?
Ні, я не заснув. Просто коли в мене з’являється вільний час, я починаю накручувати себе подібними роздумами, намагаючись домовитися про щось сам із собою, ні про що не домовляюся і добре, коли обходжуся кількома пляшками темного пива… Бо останній раз, коли мене почали гризти подібні думки, я оклигав на третій день від телефонного дзвінка. Дружина дзвонила від мами і сказала, що не повернеться, хіба я сам покличу.
Ще чого. Сама прибіжиш… або не прибіжиш. Свобода краще. Свободу не спинити.
Було це півроку тому. З того часу особливих змін не помічалося. Але затягувати себе в болото подібних думок якось не хотілося. Тому я повернувся на нудну вечірку, навіть труснув головою:
— Ні, не сплю. Хто, кажеш, зараз приїде?
— Анжела Сонцева! — З вуст Люськи це прозвучало так, наче сюди повинна зайти щонайменше воскресла Мерилін Монро.
— Вибач за низький рівень особистої культури, але що воно таке?
— Ти музику слухаєш, Вараво? Щось, крім шансону по радіо?
— Чому — по радіо? У мене вдома велика колекція російського шансону, і я вмикаю цю музику самотніми вечорами.
— Ясно, що самотніми! — пирхнула Люська. — Я тобі про музику кажу!
— Знаєш, я ще іноді слухаю «Роллінг стоунз», «Пінк Флойд»… Ну, яку ще тобі музику назвати? Чи це для тебе не музика?
— Ти такий дрімучий, Вараво, що я навіть іноді дивуюся! Анжела Сонцева — відкриття року, наймодніша тепер співачка! Її хотіли на «Євробачення» висувати, і вона б таки поїхала, аби не різні там інтриги! «Поцілуй мене завтра» — хіт сезону!
— Чому завтра, а не сьогодні?
— Що — не сьогодні?
— Ну, поцілувати. Сьогодні ж краще, ніж завтра або, наприклад, учора…
— З тобою, Вараво, культурній людині нема про що поговорити! — Люська зробила ще один ковток вина вже з другої склянки — першу вона вже спорожнила, поки я думав про наболіле.
— Тут довкола — культурні люди. І говорять вони виключно про творчість Анжели Сонцевої, правильно?
— Аби ти не сумнівався! Її, Вараво, у це кіно взяли спеціально для додаткового піару! Думаєш, раз ти в нас усе це придумав, значить, прибутки гарантовано? Це на такому рівні вирішувалося, що тобі краще не знати, злякаєшся!
Цікаво, яким рівнем хоче налякати мене наша всезнаюча Люська Корбут?
Я хотів негайно спитати її про це, та в цей час у залі щось сталося.
Бджолине гудіння неголосних, неквапних та необов’язкових розмов раптом стихло. Більшість голів повернулася до мене, а коли бути зовсім точним — у мій бік. Як відомо, сидів я біля виходу. Отже, гості подивилися на людину, що заходила до залу. А Коля Кінг-Конг, з дивною як для людини його статури грацією та спритністю, легко виплив зі свого місця і, лавіруючи в фарватері між столиками, зустрів чергових гостей просто при вході.
— Сонце, Анжелочко, ну де ж ви оце їздите?
Коли Комарницький почав наближатися до мене, я машинально підвівся. Грішним ділом мені здалося — це Люська своїми криками про моє невігластво привернула увагу гостей. І тепер Коля Кінг-Конг поспішає мене врятувати. Тому я ввічливо зробив крок йому назустріч, та одночасно з цим господар вечірки вже гарбав у своїх кінг-конгівських обіймах молоду білявку, вдягнуту в щось напівпрозоре, темне та блискуче одночасно.
Привітання були бурхливими, та короткими. Потиснувши руку супутнику білявки, суворому, наче відчеканеному на блясі чоловікові років сорока з срібно-сивими скронями, Комарницький відсторонився, нарешті помітив мене, ляснув із усієї сили по плечу і прогудів:
— Класно, що прийшов, старий! Гайда, познайомлю! Ти знайома з Ігорем, Сонечко?
Білявка заперечливо хитнула головою. Глянула на мене. Наші погляди зустрілися.
Я пропав.
— Значить, знайомтеся, любі друзі…
— Сам такий, — беззлобно огризнувся на Колю Кінг-Конга товстун із елегантною хусткою на шиї.
Президент Ющенко вже давно не звертається так до людей — «любі друзі». Але невинне словосполучення, котре поєднує в собі дружбу та любов, уже пішло в народ як один із символів тупості, кумівства і заодно — корупції: трьох джерел та трьох складових частин діючої влади. Чого це я так — будь-якої влади це стосується…