Живий звук
— Як тобі наш фірмовий слоник? — запитав Тхір, не забираючи свою ногу з моєї кисті. — Будемо писати чи ще одного гукнути?
— Пі… кха…ш-ш-шов-ф-ф… у… кха-а-а… жо…пу….
— Уперед!
Протигаз знову опинився в мене на голові. Повітря знову забракло. В очах потемніло і без запітнілих скелець. Не маючи змоги і бажання далі стримуватися, я почав блювати в надії, що кати припинять екзекуцію. Але вони не поспішали, і тепер я не просто задихався, а й захлинався власною блювотою. Ще трохи — і я зомлію.
Невже вони вирішили все ж таки знищити мене в такий спосіб…
Темніє в очах. Спазми. Сморід. Стукіт у скронях. Гуп! Гуп! Гуп!
Це не скроні. Вірніше — вже не тільки в голові. Гуп-гуп-гуп — хтось грюкає у двері, вимагає негайно відчинити. Боги спустилися з небес, аби врятувати недостойного раба Свого Вараву Ігоря.
— Відчиніть негайно, вашу мать!
З мене зривають протигаз. Блювотиння виливається на підлогу, я падаю обличчям у смердючу калюжу. Здається, знову від тиску пішла носом кров. Але мене вже не займають. Я не бачу, що відбувається, просто лежу і хапаю ротом повітря.
— Що тут відбувається? Відстебніть його зараз же, придурки!
Придурки не заперечують. Лаваш вовтузиться із замком, моя закута рука звільняється від сталевого браслета. Тепер я можу сісти, допомагаючи собі руками, і нарешті підняти голову, аби подивитися на свого рятівника.
— Живий? Живий.
Переді мною, широко розставивши ноги, стоїть майор Вовка Хмара на прізвисько Грузин, власною персоною. А кажуть, чудес не буває…
11. Контрольна закупка
Моє визволення пройшло ще швидше, ніж затримання.
Хмара просто заявив: «Я його забираю», а людина-тхір з людиною-лавашем не особливо заперечували, навіть самі повернули посвідчення, порожній гаман та мобілку. Зустрівшись поглядом із людиною-лавашем, я вирішив не вимагати назад забраних грошей. Хоча б тому, що це б затримало мене тут ще на якихось п’ять хвилин, а сил не лишилося зовсім.
По дорозі Хмара завів мене в сортир, і я швиденько змив з обличчя кров та блювоту. Тутешня вода сильно відгонила хлоркою. Чистішим себе від цього не відчув, хоча легше справді стало.
Виходячи, я навіть не озирнувся. Мені, чесне слово, не хотілося знати, куди мене привозили і що це за місце. Хмара приїхав своєю машиною. Від’їхавши на пару кварталів, він запитав, не повертаючи голови:
— Куди ти вліз?
— Поки не знаю.
— Кістки хоч цілі? У нашому департаменті їх добре вміють ламати.
— Ніби цілі, — я обережно торкнувся рукою носа. Його роздуло, здавалось, на півобличчя, та все ж таки перелому наче не було. — У вас усі такі?
— У нас, браток, усякі є. Не знаю, хто нашому черговому подзвонив і що наговорив, але мене знайшли на мобільному і сказали приблизно таке: в сто третьому твого Вараву вбивають.
— Я здогадуюсь. Тільки не знаю, чому він це зробив. Я свого рятівника тільки зі спини бачив, і то — пару секунд.
Чудес справді не буває.
Зате бувають нормальні люди. Такі, наприклад, як водій тих «Жигулів», у яких мене везли. Більше ніхто не міг за цей час розшукати майора Хмару з міського управління боротьби з незаконним обігом наркотиків і попередити: такого собі Ігоря Вараву зараз обробляють у такому-то районному відділенні. Бо більше ніхто і не чув, як я називав прізвище, звання і місце служби Грузина.
Від часу мого полону до моменту звільнення минуло майже півтори години. Або «всього лише півтори», або — «цілих півтори», це вже хто як оцінює. Мені, наприклад, здалося, що за ці півтори години час узагалі спинився.
— Слухай, мені тепер правда ніколи. Куди тебе везти? Коротко розказуй усе зараз, докладніше — коли будеш мені пляшку ставити.
Я пояснив, де залишив машину, і по дорозі переповів Хмарі все, що вважав за потрібне. Тобто досить непевно пояснив, за яким бісом приперся в «Слон». Історія Анжели Сонцевої і Наталі Зими не входила в сферу його інтересів. Ну і, звичайно, нічого не сказав про попередження, китайські та українські.
Він, у свою чергу, пропустив це пояснення, вірніше — цю відсутність пояснення повз вуха.
— Якщо тебе підставили, ти повинен або знати, або здогадуватися, хто і за що, — відрубав він. — Оці твої мекання про те, що випадково проходив мимо, не канають. Чесно скажи: або якусь статейку про наркобізнес готуєш, або — ще гірше.
— Гірше?
— Справу Боброва копаєш. Якої, між іншим, поки що нема.
— Чого нема?
— Справи нема. А смерть від передозу є. Ось ти і вирішив перевірити на собі, хто, де і як може роздобути сьогодні наркоту в столиці. Хе, можна подумати, ти цього не знаєш… Тебе таки сильно по жбану стукнули. Давай, Вараво, без «бе». Куди ти свого носяру пхав?
Краще вже не розчаровувати свого рятівника.
— Правильно міркуєш. Якщо вам усім усе ясно в справі Боброва, то мені хочеться дізнатися більше. Як не як, але я знайшов його тіло, тому…
— Тому я не хочу, аби десь і хтось знайшов твоє тіло! — перебив Хмара. — Думаю, висновки ти вже зробив. Наступного разу, коли захочеш щось перевірити, краще кажи мені. А ще краще — просто поділися своїми мудрими припущеннями з більш компетентними людьми. Ти ж стріляний горобчик, Вараво, не пацан давно. Ґулю набити вирішив, нудно жити стало? Бабу собі знайди, відразу нудитися перестанеш.
Тим часом ми підкотили до названого мною місця. Фари освітили мою машину, і Хмарі нарешті забракло слів — лише присвиснув. А я так і залишився сидіти. Увесь завданий ментами фізичний біль раптом притупився, поступившись місцем болю душевному. За мене таки вирішили взятися серйозно.
На перший погляд машина виглядала цілою та неушкодженою. Але варто було придивитися, і можна було побачити побите скло — вікна гамселили старанно, на совість, ніби не лише відробляючи гонорар, а й з усієї сили заробляючи преміальні. Правого переднього колеса не було. Замість нього стояли цеглини, покладені одна на одну. Коли я все ж таки вийшов з Хмариного авта і підійшов ближче, то побачив — інші три колеса не просто пробиті, а проколоті і порізані. На капоті хтось дуже грамотний видряпав слово «хуй», а шкіряну оббивку в салоні розпороли хрест-навхрест. Магнітолу видерли з м’ясом, довкола керма щось обмотали. Пересилюючи відразу, я відчинив дверцята з боку водія і придивився. На «бублика» невідомий мені хохмач намотав і зав’язав вузлом презерватив.
— Уже ніхто нікуди не їде, — промовив Хмара, підійшовши до мене. — Це називається: мамо, він пожартував, а я надулася.
— Не смертельно, — я не впізнав свого голосу.
— Не смертельно, — погодився Грузин. — У машині взагалі міг бути ти. Райончик тут нехороший. Не знаю, чи було тут щось подібне, але оцей ось живопис — цілком у дусі тутешньої шпани.
— Думаєш, шпана?
— А ти як думаєш? Так постаратися біля машини, Вараво, могла тільки шпана. Але при цьому вона повинна знати, що хазяїн не з’явиться біля свого авта якийсь час. Тобто припускаю: цю картинку місцевим вуличним митцям хтось замовив. І цей замовник точно знав дві речі: що тебе справді довго не буде біля машини, і що ти врешті-решт мусиш це побачити. Отже, Вараво, який висновок?
— Не знаю, — хоча я знав, тільки в даному випадку мої знання нічого не вирішували.
— Висновок, братан, дуже простий. Тебе справді попередили, аби ти не ліз не в свої справи. Ти кажеш, що пробував дізнатися щось більше про історію з Бобровим і не знав, із якого боку підійти, так?
— Так точно.
— Раз реакція на твою цікавість стала такою бурхливою, значить, усе, що ми з тобою колись припускали стосовно смерті продюсера, — правда або близько до правди.
— І ці двоє ментів взяли мене в м’ясорубку за наказом наркомафії.
Хмара якось дивно подивився на мене.
— Не був ти ще в справжній м’ясорубці, братику Вараво. Це перше. Слово «наркомафія» пафосно звучить, через те ви, журналюги, дуже його любите. Насправді у «наркомафії» є конкретні імена, прізвища та легальні офіційні посади. Тому не кидайся словами. Це друге. Аби встановити, чия ініціатива була пресувати тебе, мені треба працювати з кожним із парочки, яка займалася тобою, приблизно за такою самою схемою. І то не факт, що хтось із них зізнається. Це третє. Машину тобі хоч так, хоч так — викидати треба. Не факт, що з нутрощами все в порядку. Ці маромої коли щось роблять, так по-великому. Це четверте. Хочеш — пиши заяву, тільки збитників усе одно не знайдуть. Так само, як не допоможе тобі твоя заява на цю шалену парочку моїх молодших колег.