Бхомбол-ватажок

— До станції? Хіба там станція?
— А куди ж мені йти?
— До Шалукданги. Сюди не ходять поїзди.
— А вчора один чоловік сказав мені, що до залізниці треба йти в цей бік.
— У цей бік? — повторив селянин. — Хоча так… Кантінагар там, за ставом. А ти куди прямуєш?
— До залізниці.
— А що тобі там потрібно? Ти що, поспішаєш на поїзд?
— Еге ж, — відповів Бхомбол.
— Але ж там ходять тільки вантажні поїзди. Ти хочеш сісти на нього? От баламут!
Бхомбол промовчав.
— Ти чий? — розпитував далі селянин. — Мабуть, прийшов до пана Рая? Гайда додому! Приїхав до родича в гості і пустуєш!
Бхомбол зрозумів, що справи його кепські, і знову повернувся в село. На другому кінці села він побачив дорогу, яка йшла греблею в південно-західному напрямку. В далині мрілося друге село. Це, очевидно, був Кантінагар. По дорозі вервечкою рухалися запряжені волами хури з джутом.
На одній хурі сиділо двоє селян. Один із них, затуливши вуха долонями, голосно співав:
 
 
Не кажи мені більше про Крішну…
 
 
Бхомбол пішов услід за возами. Ех, вилізти б на воза! Але хури через милю звернули на схід. Хтозна, яке там село…
Бхомбол ішов старою дорогою. Милі через три знову показався канал, за каналом неподалік видно було село.
Біля самої води цвіла трава каш. За каналом розкинулись неозорі рисові поля. Три буйволи залізли по шию у воду, заплющили очі і блаженно сопіли. На цьому березі каналу купалися й плавали пастушата. Деякі, скинувши одяг, ловили ним рибу. Трохи далі здіймався вузенький бамбуковий місток. Під містком було зовсім мілко. Селянки, зайшовши в воду, мили голови. Інші, сидячи на березі, прали брудну подерту білизну і балакали про хатні справи. На перилах містка сидів зимородок. Він мав надзвичайно серйозний вигляд, ні на що не звертав уваги, неначе розв'язував про себе якусь складну задачу. Несподівано він пірнув у воду і вилетів на верхівку бамбукового дерева з рибинкою в дзьобі; проковтнувши здобич, птах знову замислився.
Бхомбол ступив на місток. Канал був довгий і вигинався із сходу на захід. Обабіч каналу простяглися поля. В одному місці був великий шлюз. Через ворота шлюзу текла вода, далі видно було рибальську сіть. Коли сіть піднімали, в ній тріпотіли сріблясті рибинки.
Від села швидко наближалася якась людина. В такт її бігу теленькав дзвінок. Коли чоловік підбіг трохи ближче, Бхомбол зрозумів, що це листоноша. За спиною в нього висів ранець з листами, а в руках була палиця з тупим наконечником. До палиці було прив'язано два дзвіночки… Він ніс урядову пошту, і всі мали звертати йому з дороги. Кажуть, листоноша, як носоріг, з дороги не звертає. Якщо не зійдеш з дороги, прохромить живота своєю палицею.
Бхомбол зійшов з містка. Коли листоноша порівнявся з ним, Бхомбол вирішив забалакати до нього. Він хотів показати, що листоноші для нього не дивина і він їх анітрохи не боїться.
— Яке це село?.. Кантінагар? — спитав Бхомбол.
У листоноші були широкі груди, його тіло вилискувало од поту. Набравши в легені ще більше повітря, він ступив на місток і басом промовив:
— Чітеджурі.
— Чітеджурі? Як же це так? А де ж Кантінагар? Скільки до нього?
Не перестаючи бігти, листоноша кинув:
— Наступне село, — і затупотів по містку.
Перейшовши місток, він знову побіг шляхом. Потроху дзеленькання дзвіночків завмерло серед рисових полів.
Підходячи до села, Бхомбол оглянувся назад. Листоношу вже було ледь видно.
Край села під манговим деревом стояв будиночок. На ньому висіла табличка: «Поштове відділення Чітеджурі». Так, листоноша сказав правду. Бхомболові здалося, що назва ця йому знайома. Але звідки? Він так і не міг пригадати. І все-таки він десь чув її. Від ходьби під палючим сонцем в хлопця пересохло в горлі. От би випити склянку холодної води!
Бхомбол вийшов на веранду поштового відділення й заглянув у віконечко. Всередині нікого не було. Запах паперу, клею й тютюну вдарив йому в ніс. Хлопець поблукав по веранді і знову вийшов на дорогу. Поминувши кілька будиночків, він побачив ліворуч за будинком став, з усіх боків оточений кокосовими пальмами. До нього вела вузенька стежина, по якій, очевидно, селянки ходили по воду. Бхомбол пішов стежкою до ставу, щоб напитись води.
Трохи пройшовши густо зарослим травою берегом, він побачив жінку, яка спускалася кам'яними сходами до ставу. Бхомбол зупинився біля сходів.
Жінка була одягнена в сарі [33] з червоною облямівкою, з плеча у неї звисав червоний рушник, а край сарі вона закинула на голову. Перш ніж ступити у воду, вона зняла з плеча рушник і озирнулася. Бхомбол здригнувся: невже це Падма? Жінка теж була вражена. Вона витріщила очі:
— Бхомбол? Ти тут? У такому вигляді?
Падма була старшою донькою добродія Нідху Чокроборті, близькою приятелькою старшої сестри Бхомбола — Рані. Її свекор жив у Чітеджурі. Тепер Бхомбол пригадав, де він чув цю назву.
— Я піду, — сказав він.
— Куди? — Падма квапливо піднялася по сходах. — Без сорочки, в самому дхоті, босоніж, незачесаний! — сказала вона. — Куди це ти чимчикуєш? Ти, либонь, утік із дому? Бхомбол мовчав.
— Ходімо зі мною, — сказала Падма, схопивши його за руку.
Бхомбол не рушив з місця.
— Ну, любий братику, ходімо додому! — повторила Падма.
Сльози забриніли на очах у Бхомбола, але він одразу ж опанував себе і відповів:
— Я все одно не повернуся додому.
— А куди ж ти підеш?
— В Татанагар.
— Ну гаразд. Сьогодні побудь у нас, а завтра підеш.
І вона повела хлопчика за собою. Бхомбол чвалав за нею дуже неохоче.
Коли вони ввійшли у внутрішній дворик, якась бабуся спитала Падму:
— Невістко, кого це ти привела?
— Ви знаєте Харана-бабу?
— Ще б пак!
— Це син його старшого брата.
— Двоюрідний брат Рані?
— Атож.
— Он як!
«Це, мабуть, свекруха Падми», — подумав Бхомбол.
Глянувши на Падму, стара одразу перестала розпитувати.
— От і чудово! Рис уже готовий. Умийтеся й сідайте їсти, — мовила вона і швидко пішла в хижку під солом'яною стріхою, де, очевидно, містилася кухня.
Цього дня Бхомбол наївся досхочу. Опівдні Падма розпитала його геть усе про сім'ю Чокроборті.
— А як ти думаєш дістатися до Татанагара? — спитала вона наприкінці.
— Пішки.
— А зможеш?
— Звичайно.
— Молодець! — Падма одвернулася. Бхомболу здалося, що вона посміхається.
Та коли Падма знову глянула на нього, на її лиці не було й сліду посмішки — лице як лице.
— Я йду, — заявив Бхомбол, коли настав вечір.
— Отак проти ночі? — здивувалася Падма. — Післязавтра Пуджа. Побудь на святі, а потім іди собі.
— Ні.
— Ну то лишися хоч до ранку. Увечері повернувся чоловік Падми. Бхомбол бачив його на весіллі. Тоді він був худорлявий, а тепер став огрядний, наче борець.
— Та-ак! — сказав він спроквола, дізнавшись, хто такий Бхомбол. — Виходить, дома не сподобалось, вирішив іти в Татанагар?
— Еге.
— То в чому ж справа? Завтра я їду в Калькутту. Нам по дорозі.
Очі в нього сміялися, його погляд не сподобався Бхомболу, та й розмова здалася підозрілою.
Під час вечері чоловік Падми посадив Бхомбола поруч із собою.
— Їж рибу, — припрошував він. — В Татанагарі робота не легка. Треба бути дужим.
— Їж, — підтакувала Падма. Під накинутим на голову краєм сарі голос її лунав приглушено.
Спати Бхомболу довелося в кімнаті свекрухи, йому постелили на великій дерев'яній скрині. Скриня була старезна, не скриня, а ціле ліжко. Та Бхомбол довго не засинав. Він ніяк не міг забути погляду чоловіка Падми і його слів. Перед світанком Бхомбол трохи задрімав, та кашель старої збудив його.