Бхомбол-ватажок

Несподівано його хтось схопив за руку:
— Бхомболе! Бхомболе!
Бхомбол, здригнувшись, підвів очі і… побачив свого дядька. Той обняв небожа обома руками. Тепер Бхомболу не втекти. Замість Татанагара він потрапив у чормадаріпурську контору…
Новина одразу облетіла все село: знайшовся небіж пана управителя.
— Бийте дужче в барабани — матимете частування! — сказали розсильні барабанщикам.
Барабанщики оточили небожа й дядька і завзято гупали в барабани.
У Бхомбола по щоках текли сльози, йому здалося, що барабани вимовляють: «Татанагар пропав, Татанагар пропав!» А цимбали потихеньку підтакують: «Томбол-дада, Томбол-дада, Томбол-дада!»
  
ЧАСТИНА ДРУГА
   
1. СПІЙМАЛИ!
 
Дядько не відшмагав Бхомбола, він навіть не посварив його і поводився так, ніби не знав і знати не хотів, що Бхомбол втік із дому й дістався до самого Чормадаріпура. Не кажучи й слова, він узяв небожа за руку і вивів його з натовпу.
Вони йшли вузькою, зарослою стежкою. Попереду з ліхтарем у руці, стукаючи об землю палицею, ступав розсильний. Обабіч стежки росли будяки й чагарник. Там, у заростях, могли причаїтися гадюки. Вони бояться шуму, ось чому слуга ретельно стукав своєю палицею. Несподівано з кущів праворуч вискочила жаба і пострибала попереду Бхомбола. Зненацька вона зупинилася і заклякла на місці. В світлі ліхтаря Бхомбол бачив, як у жаби роздувалася шия, як блищали її маленькі очиці. Коли Бхомбол хотів обминути її, жаба раптом стрибнула вбік і потрапила на голу ногу Бхомбола; перш ніж він устиг з огидою скинути її, вона високо підскочила і зникла в кущах. Її слизотний дотик залишив у Бхомбола неприємне почуття.
— Дивись під ноги! — торкнув його за плече дядько.
Але ж Бхомбол і так дивився під ноги. Хіба він винен, що жаба сама плигнула йому на ногу? Серце його стислося від образи…
Тьмяно світив молодик, було темно, хоч в око стрель, і Бхомбол раз по раз спотикався. Велетенські, непорушні дерева, усіяні світ: лячками, ледь бовваніли попереду. Здалеку, звідти, де люди відзначали свято, долинали звуки барабана і канші. [34] Бхомболу здавалося, що канші дражнить його, примовляючи: «Тримай його! Тримай його!» А барабани вторують: «Будуть бити! Будуть бити!» Та сльози в нього вже висохли.
Наблизившись до будинку, слуга відчинив хвіртку і зайшов у двір. Дядько, тримаючи Бхомбола за руку, подався слідом за ним.
Бхомбол відчув запах квітів шіуля, [35] розлитий по всьому подвір'ю. В маленькому будиночку, що стояв праворуч, світилося. Дядько і Бхомбол піднялися на веранду. Навіть сюди долинав галас. Та не встиг Бхомбол як слід прислухатись, як вони опинилися у великому критому дворику. Двері в будинку були замкнені. Дядько вийняв в'язку ключів і відімкнув двері.
Ввійшовши вслід за дядьком до кімнати, Бхомбол звернув увагу на стару лампу, що стояла в припасованому до стіни кошику.
— Шорупе, — звернувся дядько до слуги, — принеси води з колодязя.
Взявши лампу, Шоруп пішов виконувати наказ.
— Бхомболе, — мовив нарешті дядько, — піди до колодязя, вмийся. Сандалі візьми на полиці, а рушник висить он там, на жердці.
Взявши рушник і сандалі, Бхомбол побіг надвір.
Шоруп, повісивши лампу на велике дерево, зачерпнув цебром води з колодязя. Лампа висіла криво. Вузький язик полум'я видовжився і лизнув скло, лишивши на ньому чорний слід. Бхомбол зняв лампу і прилаштував її рівно. Та вона не втрималася на галузці, перекинулась і впала в грязюку біля колодязя. Вогник блимнув востаннє і потух.
— Ти що, п'яний? — пролунав голос дядька з хати. Мабуть, він почув, що лампа впала. — Накурився конопель, і тепер у тебе в очах усе двоїться?
— От бачите, що ви накоїли! — з докором мовив Шоруп Бхомболові. — Що я тепер скажу хазяїнові?
— Треба було повісити лампу рівно — тоді я не став би її чіпати, — відказав Бхомбол.
У відповідь Шоруп пробубонів щось нерозбірливе. Бхомбол поглянув навкруги. Все було залите блідим світлом місяця.
Бхомбол умився і, взувши сандалі, повернувся до кімнати. Дядько був уже в постелі й димив своєю люлькою. Поруч, на лаві, лежало чисте дхоті з чорною облямівкою і старанно складений чадор.
Побачивши Бхомбола, дядько сказав:
— Зніми своє лахміття й одягни чисте дхоті, і чадор — теж. Завтра вранці ми сходимо на базар і купимо тобі все, що треба… Це ти, Харане?
— Я, пане, — обізвався високий, худий чоловік.
Волосся на голові в нього стирчало, як на малярському квачі, вуса й борода стовбурчились, мов щетина, на ногах у нього були неоковирні, старі черевики, а в руках він тримав пакунок, загорнутий у листя банана.
— Візьміть, пане, — сказав він, подаючи пакунок Бхомболу, — я зараз принесу води.
Пакунок був важкий і гарячий. Розгорнувши листя, Бхомбол побачив смажену рибу і свіжі коржики. Приємні пахощі гарячого горошку, соусу і ніжного листя банана нагадали Бхомболу, що він голодний.
— Сядь он там, — сказав дядько, показуючи на крісло. — Не закапай дхоті соусом!
Вмостившись зручно в кріслі, Бхомбол напхав собі повен рот їжі. Гарячі коржики були дуже добрі. Вони так смачно хрумтіли на зубах!
Тим часом Харан приніс у бронзовім кухлі воду. Бхомбол їв швидко, листя банана прилипало до рук і заважало йому.
— Викинь листя у вікно, — порадив дядько.
Прямо над Бхомболом було велике заґратоване вікно, запнуте знадвору матою. Бхомбол відхилив мату, викинув листя, потім, узявши в Харана кухоль з водою, сполоскав обличчя й руки. Решту води він вилив і віддав кухоль служникові. Бхомбол хотів був витертись краєчком дхоті, та згадавши, що на ньому дядьків одяг, витерся мокрим рушником, який висів на спинці крісла, і знову сів.
Дядько кашлянув, наче бажаючи почати розмову. Серце у Бхомбола тенькнуло Дядько був дуже розгніваний, його гнів, здавалося, висів у повітрі разом з хмарами тютюнового диму. Він так завжди одкашлювався, коли хотів сказати Бхомболу щось важливе або вилаяти його за щось. Дядько помічав тільки всілякі провини й помилки свого небожа. Бхомбол очікувально закляк. Звуки музики, що долинали із свята, раптом замовкли, стало зовсім тихо. Тільки чути було, як цвірчали цикади: одна десь у кутку, інша під дахом, ще кілька в кущах, надворі. На чорному ящичку, що стояв на бамбуковій полиці, цокав годинник: «Тік-так, тік-так, тік-так». Здавалося, ніби хвилі прокочувались по річці часу.
Десь неподалік мав бути став, інакше квакання жаб не лунало б так голосно. Від глинобитної стіни тхнуло вологою. Запах вологої глини змішувався з пахощами лісу і квітів. Бхомбол задерев'янівши сидів у кріслі. Дядько мовчки курив. Та мовчанка тривала недовго. Дядько покликав Харана і, віддавши йому люльку, сказав Бхомболові:
— Уже пізно… Ти б заснув, а я трохи пройдусь.
І, чалапаючи сандаліями, пан управитель зійшов з веранди.
— До речі, Шорупе, — несподівано пролунав із пітьми його голос, — це ти розбив лампу? Яким чином?
— Та так, пане, — несміливо відповів Шоруп. — Лампа висіла на дереві й перекинулась. Все було б гаразд, коли б олія в ній не була така погана. От скло й закоптіло. Олія з крамниці Бошонто. Цей негідник завжди обдурює, а коли йому кажеш, він і вухом не веде…
— Ну гаразд, — перебив його пан управитель.
На цьому розмова про лампу кінчилася.
Бхомбол почув, як хтось голосно позіхнув у нього за спиною. Він оглянувся. Позіхав Харан, котрий, простеливши на долівці мату, ліг спати біля дверей. Бхомбол встав і виглянув у вікно. Місяць зайшов. Стало зовсім темно. Навіть світлячки кудись зникли. І в цій пітьмі з'явився якийсь мандрівний вогник. Десь поруч загавкав собака.