Бхомбол-ватажок

Бхомбол не зрозумів, що хотів сказати стерновий. Однак він згадав одного візника з Дургапура. «Ну що мені дасть урожай? — завжди говорив той. — Трохи більше, як нічого. От коли є бричка й коняка — тоді ще можна сяк-так прожити».
Бхомбол обережно підійшов до стернового, та тільки-но він поклав руку на велике стернове весло, той суворо глянув на хлопчика і відсторонив його.
— Я теж умію кермувати човном, — зауважив Бхомбол, анітрохи не образившись.
Та, взявши в руки велике весло, хлопець зрозумів, що для такої роботи треба мати не тільки досвід, а й силу. У стернового були широкі плечі, і, коли він правив стерном, працювали тільки його руки. Сам він не рухався, а човен, наче качка, стрибав по хвилях.
Бхомбол кинув погляд на далекий берег. Там біліли місцини, схожі на крейдяні обмілини. Та Бхомбол знав: то були не обмілини, а корови, що паслися на зелених луках. Біля самого берега видно було рибальські човни, стояли будинки під соломою і бляхою.
На другому, крутому березі росло велике мангове дерево. Воно схилилося до самої води. Вздовж берега в'юнилася стежка; її було протоптано ногами тих, хто тяг берегом човни на кодолі. Ось Бхомбол побачив самітню хатку; перед нею під деревом бавилися майже зовсім голі малюки, тільки на стегнах у них висіли брудні пов'язки. У дітвори були тоненькі рученята й ноженята і великі надуті животи. Незабаром хата й дітвора зникли за зворотом, і Бхомбол помітив вузеньку стежечку, що збігала прямо до води. На луці пасся буланий кінь; вряди-годи він помахував хвостом, відганяючи мух. Біля чийогось городу стояла коза і намагалася просунути голову в дірку в огорожі, але їй заважала прив'язана до шиї рогатка.
На дереві біля самої води Бхомбол побачив бамбукову жердину з брудною ганчіркою на кінці. Поруч лежав розбитий глек і купа попелу — видко, що там було велике багаття; Бхомбол зрозумів, що тут палять покійників. Він одвернувся в інший бік.
На обох берегах почалися джунглі; вони спусалися до самої води і тяглися аж д завороту ріки.
— Здається, тут пограбували когось минулого року? — спитав один із веслярів стернового.
— Трохи далі, там, де починається дорога, — спокійно відповів стерновий.
— А бандити вбили того, кого вони пограбували? — не витримавши, встряв у розмову Бхомбол.
— Так.
— А ви все бачили?
— Не варто говорити про це, — неохоче озвався стерновий. — Якось ці самі бандити напали й на нас, але так і пішли, спіймавши облизня.
— І ви з ними билися?
— Ех, пане! — стерновий засміявся. — Колись у цій місцевості тремтіли при самій тільки згадці про моє ім'я, хоч сам я був далеко, на Андаманських островах. [52] — Він витер з лоба піт і сказав: — Пішли б ви краще вниз, пане, тут така спека.
Бхомбол вражено дивився на обличчя стернового: великий ніс, широкий лоб, глибокі зморшки, борода й вуса з сивиною, погляд уважний і гострий, наче в яструба.
— Я не боюся сонця, — мовив він.
— О аллах, діти багатих людей ще гірші за селянських… — Стерновий сказав це, ні до кого не звертаючись.
Бхомбол лишився на палубі. Невже стерновий убивав людей? Інакше за що б його заслали на Андаманські острови? Бхомболові дуже хотілося докладно розпитати його про все, але в стернового був такий неприступний вигляд, що хлопець не наважився заговорити з ним.
Сонце заходило, останні його промені освітлювали верхів'я дерев. Тінь від дерев, що росли на березі, подовшала і злегка тремтіла на воді. Подув прохолодний вітер.
На березі, кумедно задерши хвоста, стрибало біле теля. Ось воно підстрибнуло надто високо, одна нога в нього підвернулася, і теля впало. Хлопчик, який стругав поблизу бамбукову палицю, хотів допомогти йому підвестись. Але тільки-но він наблизився до теляти, як корова, опустивши роги до землі, погналася за ним. Хлопчик ледве втік. «Оце то корова!» — захоплено подумав Бхомбол.
— Пане Мухурі! — вигукнув стерновий. — Зараз ми саме під'їдемо до місця, де дуже зручно заночувати. Зупинитися тут чи плисти далі? Все одно вітрило не тягне — вітер малий.
— Заночуємо тут, — вирішив добродій Мухурі.
— Веслуйте до берега! — наказав стерновий.
Три веслярі дружно вдарили веслами по воді. Бхомбол знову вийшов з-під навісу й наблизився до одного з веслярів.
— Дайте мені весло, — попрохав він.
— Це ж не ваша справа, пане. Вам буде важко.
— Я вмію веслувати. — І, відсторонивши весляра, Бхомбол сів на його місце й заходився веслувати разом з іншими. Поранена рука ще не загоїлась, і Бхомболові було боляче.
— То ви справді вмієте, пане! — здивувався весляр.
Бхомбол, нічого не відповідаючи, став веслувати ще ретельніше.
Коли човен наблизився до завороту, сонце вже сіло. Хмари на небі зарожевіли, прямо над головою пролетіли зграєю чаплі. Бхомболового човна, стрибаючи по хвилях, обігнав маленький човник. У ньому хтось грав на гармонії й співав.
Випірнув дельфін і знову сховався під водою. Сутеніло. На березі де-не-де засвітилися вогники.
— Агов! — лунав чийсь голос.
Весляр, котрого змінив Бхомбол, сказав:
— Ну досить, пане, тепер дайте мені.
Бхомбол стомився і радий був віддати весло, але удав, що хоче веслувати ще. Тоді весляр підняв Бхомбола і сам сів на його місце.
Показався базар.
— Ти трохи відпочинь, Бхомболе, — сказав добродій Мухурі.
Тримаючись рукою за навіс, Бхомбол стояв і важко дихав. Прохолодний вітрець приємно освіжав його.
Човен підплив до пристані й зупинився рядом з іншим човном, який уже стояв там. Тільки-но вони причалили, як чийсь голос із сусіднього човна запитав:
— Куди пливете?
— В Дургапур, — відповів стерновий.
— Пасажири є?
— Є, з Чормадаріпура. Їх везе стерновий… — Він назвав себе.
Більше запитань не було.
— Пане Мухурі, — сказав стерновий, — якщо хочете вечеряти, ми розкладемо багаття.
— Не варто, у нас є дещо готове. Крім того, зараз ми сходимо на базар і щось прикупимо в кондитера Лоті.
Добродій Мухурі зійшов на берег. Слідом за ним з ліхтарем у руці вийшов із човна Шучі. В другій руці він тримав, як завжди, палицю. Нащо йому ліхтар? Ніч була така місячна… Вода тьмяно виблискувала. Десь далеко-далеко кигикала чайка.
Веслярі й стерновий зійшли на берег і трохи осторонь заходилися розводити багаття. Бхомбол зазирнув під навіс. Дружина добродія Мухурі сиділа перед ліхтарем і діставали з мішка смажений рис, коржики і ще щось.
— Іди, синку, попоїси, — покликала вона Бхомбола. — Сьогодні обійдемося цим.
Бхомболові дуже хотілося їсти.
— У нас тут немає посуду! — скаржилась жінка. — Нема навіть бананового листя. Простели край свого дхоті.
Вона насипала йому смаженого рису в ріжок дхоті, поклала солодощів з кокосового горіха і кілька тягучок.
— І ти підстав край свого сарі, — обернулась дружина добродія Мухурі до дочки.
Бхомбол і Молоті посідали поруч і заходилися їсти хрумкітливий смажений рис. Попоївши, Бхомбол напився з глечика води, сполоснув лице і вийшов на палубу. Ніхто не помітив, як він зійшов на берег.
  
12. У ДОБРОДІЯ МУХУРІ
 
День був базарний. Та коли Бхомбол зійшов на берег, базар уже кінчався. Тільки в двох-трьох рундуках ще світилося: там пакували товар, рахували гроші, зачиняли ставні. Кілька пізніх покупців ще ходили поміж рундуками. Решта з купленим крамом на голові йшла до виходу.
Бхомболові дуже хотілося подивитися базар. Хлопець цілий день сидів у човні і страшенно знудився. Ноги його з задоволенням ступали по твердій землі. Спочатку він не помітив, що базар увесь запльований бетелем, всюди валялося сухе листя, недоїдки, сміття. Бхомбол чвалав прямо по грязюці, не дивлячись собі під ноги. Скрізь стояли вози. Збоку від них ліниво пощипували траву прив'язані до огорожі воли. Візники сиділи під манговим деревом і варили на багатті вечерю. Один із них щось наспівував.