Бхомбол-ватажок

— Лишайся в мене, — запропонувала старенька. — Ця хата і став мої. Є в мене і рисове поле. Все це перейде до тебе.
Та нащо хата і став Бхомболу? Він іде в Татанагар. Там він багато що взнає, побачить… А тут? Чого він не бачив у цьому селі серед полів!
Нічого не відповівши бабусі, Бхомбол став посеред двору і спробував визначити, в якому напрямку лежить Калькутта. Там, де сідає сонце? Він уявив собі географічну карту. Еге ж, так воно й є! Головне, дістатися до Калькутти, а звідти потрапити в Татанагар уже не важко. До Калькутти звідси можна доїхати й поїздом, та коли б не потрапити до рук тих, кого послав дядько… Він же певно наказав скрізь шукати його! Скільки ж миль [18] до Калькутти? Від їхнього містечка було приблизно сто десять миль; виходить, звідси близько ста тридцяти. Бхомбол підрахував, що коли щодня йти по десять миль, то можна дістатись до міста за тринадцять днів. Не страшно!
Тим часом небо вкрилося хмарами, здійнявся великий вітер.
— Нікуди не ходи, — сказала йому старенька. — Насувається буря.
Голосно мукаючи, прибігла додому Шойробхі. Бабуся одвела корову з телям до хліва, дала їм сіна, налила води. Вона не стала замикати хлів, бо за великого вітру й грози могла трапитись пожежа.
Бхомбол поблукав трохи по двору і пішов на веранду. Тільки-но посутеніло, як по небі прокотився грім, заблискотіла блискавка, линув дощ. Почалася гроза.
Увечері старенька влаштувала для Бхомбола справжній банкет, почастувавши його смаженим рисом, молоком, бананами і патокою.
Коли Бхомбол ліг спати, бабуся почала розповідати йому казку:
— Жив собі один раджа. І було в нього сім жінок…
Та казка тривала недовго. Дійшовши до слів «поїхали за тридев'ять земель», старенька захропіла. А Бхомболові не спалося.
Було темно. По стрісі лопотів дощ. У ставу квакали жаби. До їхнього хору приєдналися птахи з очеретів. Цей перегук не припинявся до ранку. Всі наче змовилися не давати Бхомболові спати. В думках він полинув. туди, де на березі річки стояло їхнє містечко. А по той бік річки тяглася неозора піщана мілина. І Бхомбол згадував: якось періщив такий самий великий дощ, а він сидів біля вікна і співав…
На світанку все стихло, і Бхомбол заснув.
Ранок підкрався непомітно. Старенька, побачивши, що хлопець спить, пішла на став.
Коли вона повернулася, мата була порожня, а Бхомбол наче у воду впав.
«Зараз він прийде», — вирішила старенька.
Та сонце починало припікати, небо очистилося від хмар, а Бхомбол не повертався.
— Томболе! Гей, Томболе, де ти? — вийшовши на дорогу, гукала старенька тремтячим голосом.
Та де там! Бхомбол уже пройшов цілу милю на захід по манікпурському шосе. В руці в нього була бамбукова палиця, а під пахвою — батавський лимон.
  
8. БИТВА
 
Від села Шалукданга до Манікпура було чотири милі з гаком. Дорога пролягала через рисові і джутові поля. То там, то тут високо підстрибували зелені коники, а на одному із стебел джута вмостився тунтуні — птах-кравець. Вершечок молодої стеблини одразу нахилився мало не до самої землі, але птах не злетів, а почав гойдатися. Взявши грудку землі, Бхомбол кинув її на птаха. Тунтуні спурхнув і зник з очей.
Зранку в хлопця був нікудишній настрій. Бабуся так ласкаво поставилась до нього! Особливо сумно ставало Бхомболу, коли він згадував про сметану. Яка густа сметана! Ще й зараз у роті він відчував її смак. Коли б він залишився, бабуся щодня частувала б його сметаною! Та Бхомбол не міг проміняти Татанагар на сметану! От коли він стане майстром, тоді повернеться до бабусі…
Сонце підбивалося дедалі вище, тіло горіло від страшенної спеки. Зате до Манікпура було вже недалеко. Із заростів виглядали хатки. На луках паслися корови й телята. Пастух з гирлигою в руці біг за однією коровою і щось репетував на всю горлянку.
Прискоривши ходу, Бхомбол нарешті ввійшов у село.
Коло дверей першого ж будинку, біля огорожі, обплетеної гарбузовим огудинням, стояв жебрак і співав:
 
 
О Гірірадже, [19] коли ж ти
 
Повернеш коханую Уму? [20]
 
Я жити ні днини не можу
 
Без її осяйного лиця.
 
 
«Бонг-бонга-бонг, — бриніла його ектара. [21] — Бонг-бонг-бонг-бонга, бонг-бонг, бонг!»
Бхомбол добре знав цю пісню. Постукуючи однією рукою в такт ектарі по батавському лимоні, який він і досі тримав під пахвою, Бхомбол почав стиха підтягувати жебракові: «О Гірірадже, коли ж ти повернеш коханую Уму…» Перед святом Пуджа від цієї пісні тремтіло небо над їхнім містечком.
Ідучи по вулиці, Бхомбол побачив в одному місці велетенський баньян. Багато років тому майданчик під деревом залили цементом. Тепер цемент потріскався, і крізь щілини виглядала цегла. З товстих гілок дерева, неначе гадюки, звисало коріння.
За баньяном був став. В одному кінці його росли лілії. Ставові, мабуть, було стільки років, як і баньянові. Цементові сходи, що вели до води, зовсім порозвалювалися. У ставу, весело галасуючи, купалися хлопчаки. Розгойдуючись на висячому корінні баньяна, вони стрибали у воду, підпливали до берега і знову вилазили на дерево.
Бхомболові було дуже жарко, йому теж захотілося скупатися. Та в нього не було чистої одежі. Хлопець вирішив, що він закутається в один край дхоті, поки другий сохнутиме.
Бамбукову палицю й лимон він сховав у дупло дерева, потім, підтикавши дхоті, поліз на баньян. Побачивши Бхомбола, хлопчаки оніміли від подиву. Хто це такий? Проте хлопець удав, що нічого не помічає. Він добрався до кінця товстого сучка, що звисав над водою, і спустився по довгому висячому кореню. Добре розгойдавшись, хлопець шубовснув посеред ставу і безслідно зник під водою.
Хлопчаки, вирішивши, що він утонув, злякано закричали. Та небавом метрів за десять від них із води з'явилася голова Бхомбола. Він випірнув, знову пірнув, знову випірнув, потім поплив голічерева, потім на животі…
Хлопчаки забули про купання, всі — хто з берега, хто з води, а хто, повиснувши на корені баньяна, — не зводили очей з Бхомбола.
Бхомбол у душі надзвичайно пишався такою увагою. Погляди всіх хлопців були прикуті до нього. Ніхто не зважувався поплисти з ним наввипередки. Не сказавши нікому й слова, Бхомбол повагом виліз на берег, витер краєм дхоті тіло й голову, потім викрутив його. В животі бурчало від голоду. Зараз хлопець був би радий тарілці пісного рисового супу, навіть без овочів. Одну б тарілку рису і дрібок солі. Та хто його нагодує? Може, він хоч лимоном затамує голод.
Згадавши про лимон, Бхомбол неквапливо пішов до дерева. Він засунув руку в дупло, але лимона там не знайшов — лишилася сама палиця. Хто ж його взяв? Хлопець знову понишпорив у дуплі. Ні, лимон зник! Дивно…
Бхомбол озирнувся довкола і побачив, що один хлопчак тікає з його лимоном у руці. Бхомбол кинувся слідом за злодієм. Хлопчаки ще не зрозуміли, що трапилось. Вони тільки бачили, що їхній Нело щодуху мчить берегом ставу, притискуючи до грудей стиглий батавський лимон, а за Нело женеться незнайомий їм хлопчина. Проте вони з галасом подалися за ними.
Хлопчаки вервечкою пробігли берегом ставу. Шлях ішов повз храм Лакшмі і Вішну, [22] далі починався ліс. Хлопчаки поминули храм.
Здавалося, Бхомбол от-от схопить злодія… Побачивши, що йому не втекти, злодюжка хотів закинути лимон у гущавину. Тієї ж миті Бхомбол схопив його за руку. Обоє важко дихали.