Відважні

Батько був високий, з вусами, завжди трохи похмурий. Сусідські хлопчики його побоювались. Іноді він виходив у двір, щоб подивитися, як діти ганяють голубів. Постоїть, постоїть, засуне в рот два пальці, завзято і пронизливо свисне. Сполохані голуби з шумом здіймалися в небо. Як не старався Миколка, але так по-молодецьки свистіти не міг… Батько ні слова не казав синові, коли той стрибав униз з даху сарая. Не помічав також багатьох інших його витівок. Мати була значно суворішою. Вона завжди все забороняла. «Олексо, — говорила вона батькові, — ти зробиш із сина справжнього бусурмана…» — «Всяке буває в житті, — відповідав той. — Може статися, залишиться Миколка один — то нехай нічого не боїться…» — «Дурниці вигадуєш!» — сердилась мати і йшла на кухню. Миколка слухав ці розмови і в душі погоджувався, що батько вигадує дурниці. Чого це раптом він може залишитися один? Всі сусіди кажуть, що в нього молоді батьки. Та й у магазині якось старий продавець зауважив матері: «Що ж це ви — собі шинку купили, а молодшому братикові цукерок купити не хочете». Мати посміхнулася, злегка почервоніла, струснула світлим волоссям і купила Миколці плитку шоколаду. «На й тобі, братику», — мовила вона весело. А Миколка повернувся до продавця і серйозно відповів: «А мама зовсім мені не сестра, а мама». Усі засміялися. «Ти навіщо мене видав?» — сміючись сказала мати.
Повертаючись увечері із школи, куди Миколка ходив у другу зміну, він знав, що батько в цей час вечеряє. Батько любив подовгу сидіти за столом, поклавши на скатерку великі руки, і розповідати матері про свої справи. А мати в цей час шила, або мила посуд і слухала, не перебиваючи. «Ну, що приніс?» — завжди запитував батько, тільки-но Миколка переступав поріг. Це означало — які нові оцінки з'явилися в щоденнику. І якщо там зустрічалася трійка, батько ставав похмурим і заходжувався крутити свій вус, що виказувало його глибоке незадоволення. Миколка починав лепетати про те, що вчителька Марія Павлівна поставила йому оцінку зовсім не за погані знання, а за чорнильну пляму в зошиті…
«Бережи матір, — сказав батько, коли, вже одягнутий у нову військову форму, останній раз обняв і поцілував його в щоку. — Бережи її. Ти ж тепер один в домі чоловік».
Батько сказав це з усмішкою, але Миколка бачив, що в його очах щось здригнулося. Мати довго цілувала батька і щось тихо говорила, а батько гладив її волосся своєю великою долонею.
«То пам'ятай, — якось дуже серйозно сказав батько, — це дуже важко… Треба бути розсудливою… держи себе в руках… — На порозі він обернувся: — Може, все-таки виїдеш?»
«Ні, ні, — швидко відповіла мати, — я залишуся…»
Тоді батько повернувся і знову попрощався з нею і з Миколкою. В його рухах було щось таке поривчасте, таке розпачливе, що Миколка не стримався і заридав.
На батька чекала машина. Вона повезла його надовго…
За тиждень прийшли німці. І відтоді почалося нове, незвичне життя. Голубів наказали знищити. І якби Миколка не підкорився, німці розстріляли б усіх, хто живе в домі. Як розривалося його серце, коли голуби теплими грудочками падали на ґанок! Поліцай одривав їм голови.
Тепер мати стала ще суворішою, не дозволяла йому виходити з двору, боялася, щоб з ним чогось не сталося…
В сусідньому будинку оселився німецький офіцер. Він ходив у сірому мундирі з безліччю нашивок і в кашкеті з чорним блискучим козирком. У офіцера було повне веселе обличчя, і, одягаючись вранці, він любив наспівувати пісеньку. Особливо дивно було слухати, як він співав по-німецьки «Катюшу».
Одного разу офіцер у розстебнутій сорочці, з-під якої виднілися волосаті груди, висунувся з вікна, помітив Миколку, котрий, сидячи на паркані, намагався зняти з дерева перелякане руде кошеня, і поманив сердитим рухом руки:
— Юнге!.. Юнге!..  [2] 
Миколка злякано стрибнув на землю, пішов було до ґанку, але зміркував — не можна не послухатися німецького офіцера — і несміливо підійшов до вікна. Офіцер, прижмурившись, подивився на нього, добродушно похитав головою: «Не треба пустувати», а потім раптом недбало кинув йому велику плитку шоколаду. Миколка спробував відмовитись, але офіцер нахмурився і зачинив вікно.
Миколка прожогом кинувся додому і з хвилюванням почав чекати повернення матері. Вона пішла до міської управи влаштовуватися на роботу…
Хлопчик поглядав на плитку, яка блищала на комоді срібною обгорткою. Ні, не міг же він відмовитися! І так офіцер розсердився…
Адже він, Миколка, відповідає за сім'ю, він повинен бути обережним і обачливим.
А потім сталося те, чого Миколка ніяк не міг зрозуміти. Офіцер почав досить часто заходити до них. Він був веселий і завжди частував Миколку солодощами. Перед тим, як офіцер мав прийти, мати казала Миколці, щоб він сидів у кімнаті і нікуди не виходив. Офіцера звали Карл Вернер. Він трохи вмів говорити по-російськи.
Його мова являла собою чудернацьку суміш німецьких і російських слів. Російські слова він перекручував на свій лад — замість «робити» казав «робитен», курча називав «курки».
Коли Вернер прийшов до них уперше, несучи під пахвою великий згорток з пригощанням, Миколка з цікавістю розглядав його з-за спини матері, яка ніяково і привітно запрошувала гостя зняти шинель і сідати до столу.
Вернер старанно витер ноги об мішок, кинутий біля порога, зняв шинель і, чемно вклонившись матері, сів на те місце, де завжди сидів батько.
Того першого вечора Вернер був уважним і ввічливим. Він привітно частував Миколку, і той їв цукерки, розмовляв мало і зрідка скоса поглядав на матір — вона була одягнута у блискучу шовкову сукню, пошиту до Нового року. Довге світле волосся завитками лежало на її плечах, і вона здавалася молодшою, ніж завжди. Мати пила вино і багато сміялася…
Поступово в Миколчине серце закрадалося почуття болісної тривоги. Чому цей німець сидить на батьковому місці? Чому до його приходу мати так гарно одяглася? Чому вона п'є вино і сміється? Чому вона весь час дивиться на німця? Хлопчик мимоволі глянув на стіну, туди, де завжди у світлій рамці висів портрет батька. І раптом він побачив темний квадрат шпалери й зігнутий цвях — рамка з портретом зникла.
Це було останньою краплею. Він пройнявся такою люттю і до матері, і до гостя, що не міг оволодіти собою, сльози хлинули йому з очей, він вискочив і метнувся в сіни.
— Миколко! — гукнула йому навздогін мати.
Він грюкнув дверима і швидко забрався у спустошений голубник. Усе тут нагадувало про недавнє життя: у дротяній решітці стирчали маленькі пухнасті пір'їнки, а в кутку стояла іржава бляшанка, наполовину наповнена водою, гостро пахло голубами, і здавалося, ще й досі чути їхню тиху воркітню.
Миколка забився в куток, під жердинку, зіщулився. Внизу стукнули двері, мати стиха покликала:
— Миколко!.. Миколко!..
В його душі точилася боротьба. Щось складне і незрозуміле діялося навколо нього. Все перемішалося. Він гостро ненавидів матір… Був би батько! Як посмів цей німець сісти на його стілець! Як сміла мати зняти із стіни портрет! Ніколи вона не одягалася так при батькові. Тільки під Новий рік. А зараз одягла цю сукню для німця. І пила з ним вино, і сміялася… Ні, ні, треба тікати. Перебігти через фронт, знайти батька, все йому розповісти…
Мати не йшла в дім, стояла внизу, на ганку, і кликала сина. Знову стукнули двері; це з кімнати вийшов Вернер і теж почав його кликати.
— Миколко! Миколко! — кричав він низьким басом.
Миколка не озивався. У дворі вже було зовсім темно, і крізь решітку він бачив дві чорні постаті, що стояли на верхніх східцях ґанку. Вернер і мати про щось тихо говорили.
— Думмер кнабе  [3] , — почув Миколка голос німця.
— Дурний, зовсім дурненький, — погодилася мати.
І ця згода, що встановилася між нею і Вернером, ще раз переконала Миколку, що вона зрадила і його, і батька, і всіх.
Миколка до болю вп'явся пальцями в решітку. Ось тільки вони підуть, він побіжить і кинеться в річку. Він помре, якщо мати могла так вчинити. Ні, спершу він уб'є Вернера. Влізе до нього у вікно і вдарить по голові сокирою.