Відважні

— Іди за мною…
Стукнули двері, і Микита Кузьмич зник за ними. Миколка боязко піднявся на ґанок і довго, перше ніж зайти, стояв з завмерлим серцем.
— Ввійди ж нарешті, — почувся приглушений голос Микити Кузьмича.
Банщик у пальті і в шапці стояв посеред кімнати. Гостре обличчя його було зле, а руки нервово крутили палицю.
— Як ти сюди потрапив? — запитав він, намагаючись говорити спокійно. — Адже я казав тобі, щоб ти переліз через паркан.
— Я й переліз через паркан, — відповів Миколка.
— Подивись мені в очі… Брешеш! Тебе б розірвав собака. Як ти сюди забрався, відповідай!..
— Я переліз через паркан… — стараючись дивитися просто в колючі очі Борзова, промовив Миколка.
— Ну й ну! — посміхнувся Борзов. — Ти, я бачу, мастак брехати. А чому ти мене не почекав? Ти ж бачив, що я додому не пішов!..
— Бачив!..
— А я тобі що сказав? Щоб ти переліз через паркан, коли я буду вдома. Тебе ж міг покусати собака!
— А у вас собака на цепу.
— Он як. Значить, ти лазив на сарай!..
— Лазив.
— Так, так… Виходить, ти не через сарай сюди потрапив… А я подумав, було, що собака тебе пожалів. Он які справи… Десь у паркані є щілина… Іди, покажеш…
— Ні, ні! — вигукнув Миколка. — Не треба ходити.
— Чому не треба? — прищурився Борзов. — Це ж не в твоєму паркані щілина, а в моєму. Показуй!..
— Ні, ні, я не піду…
Борзов раптом якось подобрішав:
— Що з тобою, Миколко?.. Ну не ходи. Я й без тебе її знайду. На ось, пиріг тут у мене є. Поїж.
Він поставив тарілку з пирогом на стіл і вийшов у двір. Миколка підбіг до вікна і з завмираючим серцем стежив за Борзовим. Той повільно йшов уздовж огорожі і уважно розглядав її. Раптом він нагнувся і щось підняв з землі. Миколка з жахом побачив, що в руках у нього сорочка втікача, в яку було загорнуто камінь.
А далі події розвивалися з неймовірною швидкістю. Борзов кинувся до собаки і спустив його з цепу, собака, голосно гавкаючи, помчав до сарая. Борзов розчинив двері і тут же зачинив їх на засув.
— Стережи! — крикнув він собаці і побіг з двору.
Миколка вискочив у двір — він віддав би життя, щоб допомогти втікачеві. Пес одразу ж накинувся на Миколку, повалив його. Величезна ощирена паща уткнулася йому в обличчя.
Зачинений у сараї втікач щосили гупав у двері, намагаючись висадити їх.
— Дік, назад!.. Лягай!.. — Борзов з двома солдатами вже вбіг у двір. — Він тут, у сараї!.. Беріть його…
Пес, підкорившись господареві, влігся поруч з Миколкою і тільки поводив налитими кров'ю очима.
Солдати витягли з сарая втікача. Він упирався, голосно лаявся. Солдати били його по руках і ногах.
— Іди, іди, негіднику! — кричав на нього Борзов. — На тебе давно вже зашморг чекає!
Втікач відповідав лайкою.
— Зрадник! Банщик нещасний!.. Ще не відомо, хто з нас раніше здохне!..
Нарешті його повели. Борзов причинив сарай і витер піт з лоба.
— Ну, ходімо, — примирливо сказав він Миколці.
Але Миколка весь зіщулився від ненависті. Очі у Борзова стали страшними. Він міцно схопив Миколку за руку і потягнув у дім.
— Рано ще тобі, щеня, розмірковувати!..
Миколка укусив його за руку:
— Пустіть, пустіть!..
— Я тебе пущу! — Борзов штовхнув його в кімнату і зачинив на ключ. — Посидь тут. Потім поговоримо!..
  
Розділ четвертий
 
В БУДИНКУ МИКИТИ БОРЗОВА
 
Пізніше Борзов приніс Миколці їжу — великий шматок вареного м'яса, хліба з маслом, гарячого чаю, — хазяйновито поставив тарілки на стіл і сів поруч з виглядом привітного господаря.
— Племінничку! — покликав він. — Іди до столу…
Але Миколка забився в куток і дивився звідти на дядька поглядом, сповненим ненависті. Чому це мати наказала йти до нього? Він, мабуть, і її зрадив, тільки вона про це так і не дізналася.
—Їж, Миколко! — наполягав дядько і присунув тарілки ближче до хлопчика. — Їж, кажу тобі. Лізеш не в свої справи…
Миколка не рухався. Він так багато пережив за останні дні, що зразу став дорослішим. Ще недавно його маленьке довірливе серце ладне було повірити Микиті, але тепер він боявся і ненавидів його. «Швидше, швидше тікати звідси!» — тільки й думав він, притаївшись у своєму кутку.
Микита Кузьмич сидів, поклавши руки на стіл, і, наїжившись, дивився на Миколку.
— Ти довго гратимеш на моїх нервах? — пробурчав він. — Ось виведеш з терпіння, то я тебе ременем провчу.
— А мене й батько ніколи не бив, — вороже відповів Миколка.
— Шкода! Старших не слухаєш. Все характер, характер свій показуєш… Скільки тобі років? Уже, мабуть, тринадцять?
— Скоро буде…
— От бачиш — тринадцять!.. Не маленький! Повинен розуміти…
Миколка підвів злі очі:
— А що розуміти?
— А от що. Тебе до мене мати послала?..
— Мати, — тихо відповів Миколка.
— На смерть ішла, а до мене послала! Виходить, добра тобі хотіла! Кажи, чого мовчиш?..
— Не знала вона, яка ви зла людина, дядьку Микито.
Микита Кузьмич схопився на ноги і ударив кулаком об стіл так, що забряжчали тарілки.
— Малий ти ще, малий, шмаркач, щоб дорослих судити! Не знаєш життя. І як воно дається, якою кров'ю обходиться!.. — Борзов схопився рукою за серце, важко ступаючи, вийшов у сусідню кімнату, де стояло ліжко, і майже повалився на нього.
— Дай води, — сказав він.
Видно, йому було дуже погано. Він лежав на ліжку такий маленький, старенький і беззахисний, що у Миколки мимоволі защеміло серце.
Він швидко приніс із сіней кухоль холодної води, дістав з буфета, куди показав дядько Микита, якісь порошки. Прийнявши ліки, Микита Кузьмич кілька хвилин лежав мовчки, з заплющеними очима. Миколка сидів біля нього на краю ліжка і пильно дивився в дядькове бліде, зморщене обличчя. Він думав про те, що йому далі робити. У табір до батька його ніхто не пустить. Туди навіть іти небезпечно: гітлерівці можуть дізнатися, що в цього полоненого на площі повішено дружину. Адже тоді вони уб'ють і батька. Розповісти про це дядькові Микиті? Але чи можна йому довіритися? Чи допоможе він батькові?..
Хвилин через десять Микита Кузьмич розплющив очі і мутним поглядом подивився на Миколку.
— Відпустило! — з полегшенням зітхнув він. — А то мало богові душу не віддав… Добре, що ти був поблизу.
Борзов ще трохи полежав, а потім сів на ліжку і почав застібати на грудях сорочку.
— Куди ви, дядьку Микито?
— А нікуди, вдома побуду. Лежати ж довго не можна: серце зупиняється. Ну добре, іди поїж.
Миколка покірно підійшов до стола і одрізав шматок м'яса.
— Більше їж, — сказав дядько Микита, підсівши до стола з іншого боку, — намазуй хліб маслом…
Миколка їв швидко, а дядько Микита мовчки дивився на нього. Раптом він помітив, що в Миколчиних очах з'явилася якась допитлива думка. Хлопчик пильно глянув дядькові в обличчя, а потім одвів погляд і потупився.
— Дядьку, а навіщо ви того чоловіка поліцаям видали?.. — раптом запитав він тихо.
Микита Кузьмич спалахнув.
— Слухай! — крикнув він, втрачаючи самовладання. — Ти що — мені допит учиняєш? Скажи краще, як він до мене у двір потрапив.
— Я його заховав.
— Ти?! Та коли б дізналося гестапо, то за це і мене, і тебе розстріляли б!..
— А ніхто про це й не дізнався б.
Микита Кузьмич тільки розвів руками.
— Ну що з тобою, дурнем, говорити! Велике щастя, що я його в сараї знайшов… Прийшли б увечері з обшуком, як би я виправдався? Сказали б: навмисне переховував.
— А його можна було б випустити.
— «Випустити!» — передражнив Микита Кузьмич. — Це легко сказати, але важко зробити.
Миколка відсунув тарілку.
— Чого ти? — стривожився Микита Кузьмич.
— Погана ви людина, дядьку Микито. Краще я від вас піду.
— Підеш?
Миколка уперто нахилив голову:
— Я краще в табір піду, з батьком житиму.
— В табір? — здивувався Микита Кузьмич. — В який табір?