ЯСА

Воно трохи й страшно швендяти навiть мислiю по божiм обiйстю: ще шелехне з?за куща дрюком якийсь архангел, але ж вельми хочеться козаковi бодай краєм ока зазирнути в господнiй дiм, — либонь, не дiм, а палац, ще й з колонами, як у пана Казановського, — бо той дiм, на велике Сироватчине переконання, стоїть посеред раю, куди попаде й сам Мокiй. Попаде безпремiнно, бо вiн же боронить божу правду щирою молитвою i шаблею, не їсть у пости (частенько не тiльки в пости) скоромного, не оскверняє бiлого свiту поганими словами i оковиту п'є лише на свята та, як трапляється, на дармiвщину. А хто тепер пригостить на дармiвщину! Таке, либонь, буває на небi, та й то не скрiзь. Нi, там зовсiм не вiльно пити. Не вiльно чи, може, й не кортить?.. Мабуть, не кортить, дадуть чоловiковi якоїсь нуди, i вже його верне од самого духу горiлчаного. У бога з цим дiлом строго!
I знову крiпко задумався козак. i справи небеснi заступили Сироватцi справи земнi. I Сироватка на ту мить забув, що вiн — очi Слiпої. Що минулого тижня кудись подiвся бекет у Червоних Лозах. Увесь бекет, всi троє козакiв. Отак — щезли, немов i не було їх. I забув про засторогу козакiв з Тавинської залоги, якi казали, що в ногайських кошах помiчено якусь товчiю. Правда, вони теж не сподiвалися ногайського набiгу. О цiй порi ординцi походом не ходили майже нiколи — безкорм'я для коней i важкi переправи через рiки стояли їм на завадi.
Сироватка тiльки тодi стрепенувся, як по його грудях iзнагла прокотився якийсь згук, а на гострому зламi каменя почулося тонке гудiння. Здавалося, над могилою ширяє важкий свистокрил. Сироватка рвонувся, але якась владна сила зупинила його, не дала схопитися на ноги. Вiн тiльки зiп'явся на руках i виглянув з?за каменя. Сiрий, столочений снiгами, але вже пiдмальований зеленим i червоним степ на обрiї мовби ворушився, мовби напливав на могилу, тремтiв i гойдався, мов перетягнена басова струна на кобзi. Це був той згук, що пролетiв крильми свистокрила.
А той, що зачепився за гранiтний гостряк, уже тремтiв, як стонадцять тулумбасiв, гудiв i дзвенiв, аж стогнала могила. Вiн бив Сироватцi просто в груди, душив i втоптував у землю. Татарський чамбул, котрий обтiкав Слiпу злiворуч, був так близько, що Сироватка навiть бачив витягненi вперед запiненi горбоносi морди коней, i ощиренi й нiби закам'янiлi обличчя ординцiв, i навiть довгий малахай у руцi ватага.
В одну мить Сироватка з жахом зрозумiв: уже не подати знаку. Вiн просто не встигне запалити порубану й складену на купу по той бiк каменя степову грушку, облиту смолою. Татари добудуться сюди швидше, нiж вiн висiче iскру на трут. Либонь, вони знали, що на могилi сторожа, й ця їхня передова залога мчала просто сюди.
Страх холодним списом встромився козаковi в живiт. I одразу там запекло, гарячий вогняний клубок поповз угору. Все тiло налилося тим страшним вогнем. Тисячi шабель розтинали козаковi серце, тисячi куль пронизували голову, i все то шаблi та кулi побратимiв, яких наразив на смертельну небезпеку. Коли б то знав ранiше, сам би попросив їх покарати його.
Вiн жорстоко ошукав товариство, котре поклалося на нього, довiрило йому свiй спокiй, своє життя, свою честь. I не буде йому прощення нi на цiм, нi на тiм свiтi.
Не пам'ятав, як сталося, — жива душа хотiла жити, — що не чекав смертi чи полону на макiвцi Слiпої, а покотився вниз. Геть з лисого горба, в бур'ян, куди ще не сягнули очi татар. Котився по крутому козачому схилу, хоч вiдав, що там теж нема порятунку.
Вiн уже майже долiтав низу, як руки раптом занурилися в щось м'яке. Ще сам до кiнця не осягнув, що це таке, думка про рятунок забiгла наперед, кудись вела, кудись штовхала. I враз Сироватка пригадав: це — лисяча нора. Стара — старезна й широка, як татарський мiх. Козаки казали, що в нiй живе старий лис. Скiльки дозорцiв з нудьги полювало за ним, а жодному не вдалося влучити.
Сироватка нiколи за лисом не полював. Та хай би це зараз була нора не лиса — перевертня, а самого дiдька, вiн би, мабуть, спробував шукати в нiй порятунку. Бо в цю мить у його головi, нехай i кволо, нiби iскорка в затухлiм жаревi, спалахнула надiя на покуту перед товариством, вернула до життя. Вiн посунувся в нору, руками, головою, плечима розривав, розгрiбав її, втискувався, мов бурав у дерево. Добре, що був не широкої костi й схуд за зиму, як байбак. I все ж шкодував, що не скинув лихеньку кожушину; застiбки на нiй обiрвалися й вона збилася на спинi, не пускала. Вiн ще раз крутнувся, й кожушаний горб опинився десь збоку, а сам Сироватка просунувся ще на пiваршина вперед. Сорочка розiрвалася, i вiн вiдчув голим животом холод землi. Пiсок рипiв йому на зубах, а горлянку стисло, немов туди запхали добрий вiхоть сiна. Густий сморiд бив у нiздрi, спирав подих. Сироватцi здалося, буцiм вiн заповз не в лисячу нору, а в смердючу геєну.
А зверху вже стояла гупотнява, по його спинi, по головi товклися копита й на мить вибили всi думки, лишився тiльки страх смертi, страх полону. Сироватка пiдтягував ноги, йому здавалося, що вони стирчать iз нори, що вiн сховався, як пiдстрелена дрохва, котра пхає голову в кущ, а сама — на виднотi.
Могила гула, могила стогнала, здавалося, що озивається хтось на сподi, й долинав згори приглушений земляною товщею джеркiтливий гомiн. Раптом затупотiло зовсiм близько, й Сироватка несамохiть ввiп'явся розчепiреними руками в землю, йому здавалося, що його ось — ось схоплять за ноги, поцуплять нагору. Але того не сталося. Зненацька зверху щось ляснуло чи стрельнуло, й задвигтiла могила, мабуть, той тупiт було чути аж у пiдземеллi, й гомiн стрiмко покотився прiч. Але не встиг вiн оддаленiти, а Сироватка спам'ятатись, як знову задвигтiла земля, тепер уже дрiбно — дрiбно, немов її струшували десь скраю й воднораз розгойдували з боку на бiк, посипався на Сироватку пiсок, а в смердючiй глибокiй темрявi почулося хрипке гарчання. Степ двигтiв, i двигтiла могила, й тремтiв у її чорних нетрях козак. Але тепер вiн гаразд тямив усе, що коїлося там, нагорi. То йшла орда. Вiн, Сироватка, впустив її зi свого дозорського ока й за те має каратися, гинути в оцiй смердючiй норi. Мо', вже й не вилiзе звiдси! Бо ж он як убуравився! А мусить видряпатися й спробувати обернути бiду бодай на пiвбiди. Ось тiльки притихне тупiт, ординська хвиля перехлюпне через могилу… Сироватка напружено вслухався, а земля вiддавала йому всi луни од копит, що сунули над ним, бо на ту мить був її полоном, її часткою. Та ось стала влягатися хитавиця, й гуркiтнява злилася в один гул, що вiддалявся, — так гудуть зоддалiк днiпровi пороги. Сироватка вперся руками в землю й спробував вилiзти нагору. Натискав щосили, чеберяв ногами, рвав плечима — нi руш. Здавалося, що його тримала чиясь мiцна, нещадна рука. Холодний пiт пойняв Сироватку. На мить вiн подумав, що не треба було отак запанiбрата розмовляти з тим, на сподi, спогадувати нечистого…
Але Сироватка таки зборов холодний тремтливий дрiж, не дав вiдчаю заволодiти ним. По хвилi, по короткому розмислу вiн повернувся трохи набiк, витягнув уперед руки й, впираючись у горiшнiй бiк нори, посунув назад. Вилазив з кожуха, вилазив з кунтуша, лишаючи їх на загнiздок лисовi. Закоржавiла од смоли сорочка задерлася на голову, й вiн, коли вилiз, у першу мить не побачив свiту. А тодi проклiпався, стягнув з очей заволоку й притьма, ледве оглянувшись на татар, що саме оминали далеку балку, подерся нагору. Вiн гарячкове стягував розкиданий по всiй могилi хмиз, згрiбав очерет, стопкував усе на купу.
Страх ще раз гострою шаблею брийонув козака: Сироватка шукав у кишенi штанiв кресало й не знаходив. Тодi спохопився, помацав — кресало крiзь дiрку в кишенi посунулося аж у чобiт, роззувся i знайшов його.
Трут загорiвся не вiдразу: в оцiй шарпанинi, в оцiй крутнi у норi обтерся надгорiлий крайок вивареної в селiтрi губки, й iскрi нi за що було зачепитися. Врештi губка задимiла, зачадiла. Сироватка пхнув її у клоччя й замахав руками, як вiтряк крильми. Тiльки тепер знову подивився вдалечiнь. Татари ледве бовванiли на обрiї. Здавалося, то комашиться мурашня.