Аферистка

Це весна, це просто весна, — казав собі Грицько, притлумлюючи якесь незрозуміле нетерпіння в душі, наче він ждав чогось страшенно намріяного.
 Розділ 3 
 1 
Люля проснулася від яскравого сонячного проміння, що падало на неї з вікна, і за звичкою, котра встигла за останні роки всотатися в її кров, спочатку прислухалася. Навкруги, якщо відкинути стукіт коліс і все, пов’язане з рухом потяга, стояла тиша. Навіть Тетяна рівномірно сопіла, ніскільки не хвилюючись від того, що сьогодні має вперше показати знайомим своє нове обличчя, ще не зовсім готове до розглядин. Це була не тривожна тиша очікування щастя чи горя, не могильна тиша втрачених надій і безвір’я і не напружена тиша небезпеки, яка чатує на когось. Ні, це була тиша спокійного, безбуремного життя, де є всього потроху, вірніше, де немає будь-яких пристрастей, надлишку чого б то не було. Люля всміхнулася: зрештою, це просто тло, на якому розігруються події. Бо подія — це щось таке, що вирізняється з монотонності й рутини. По всьому, наразі це тло сприятливе. І це добре. А ось які події на ньому проявляться, хтозна.
Невже справді відірвалася? — вкотре промайнуло в думках. Невже вдалося вціліти та ще й з повністю збереженими грішми? Ніби вторуючи тому сумніву, який ховався в бринінні отих «невже», найчастіше вживаних за оптимістичних обставин, під грудьми виник сисний холодок. Рано запитувати про те, ой рано! Люля відігнала від себе бажання вдатися до поетапних висновків. Треба спочатку вийти з потяга, загубитися в натовпі. А потім… За цим вона зрозуміла, що відтепер отак буде постійно: зараз треба подбати про оце, а потім…
Зовсім не зайве припустити, що Дидик вирахує цей маршрут, неочікуваний навіть для неї самої, і з’явиться на пероні в Дніпропетровську прямо перед вагоном з квітами в руках: «Дорога, я завинив перед тобою. Пробач». Розіграє на людях спектакль, постарається вкотре розвіяти її недовіру, приспати пильність, а потім придушить в темному кутку, як і планував раніше. Це ймовірно відсотків на двадцять, і може пояснюватися його диявольською кмітливістю або тим, що хтось із спільних знайомих бачив її біля цього потяга. Для реалізації такого «щемливого побачення» йому тільки те й треба, що доїхати сюди раніше за неї, що легко влаштувати швидким потягом прямого маршруту сюди зі столиці, літаком чи автом. Зате на інші вісімдесят відсотків можна припустити, що вчора після леривону, якого вона йому підсипала в чай від душі, він спав би навіть при гарматній стрілянині. Ні, от бридота: планував її вбити найближчими днями — під час поїздки до Москви чи десь у Москві, а сам напередодні залишив без догляду склянку з чаєм, куди додав порошкового засобу від простуди, ніби навмисне, щоб ті ліки відбили запах її снодійного. Як вона могла не скористатися такою чудовою нагодою і не спекатися його і смертельної небезпеки, що нависла над нею? І якої ж неутішної думки він про неї був, коли тримався настільки безтурботно! А якщо так, то він і зараз про неї такої ж думки. Ага-га, дурнику, мені саме цього й треба! Тоді вважай, угощання снодійним, котре застосовують для приборкання скажених жеребців, корисним наочним уроком від мене, а втрачену тобою жовту валізку з грошима — платою за цей урок. Не глушити ж такого бугая гліцином — засобом для розніжених дівиць.
Отже, розглядаючи її побоювання в остаточному підсумку, переконуєшся, що вони практично даремні. Проте нехтувати бодай мізерною часткою ризику неприпустимо, і треба щось вигадати, щоб убезпечитися й у цьому маневрі Ї при висадці з потяга. Що вона має придумати, враховуючи неможливість стати невидимою і пройти непоміченою повз свого ворога, неможливість сховатися від його очей під землею чи пролетіти високо в небі? Що?
Люля подивилася на сплячу подругу, на її закрите розсипаним волоссям обличчя і раптом зрозуміла, що ту послано не просто на її негадане щастя, щоб загукати в глуху шпарину, яким є Дніпропетровськ, а на остаточне й безповоротне спасіння, бо вона постійно подає Люлі приклад для наслідування. Адже ще вчора Тетяна маскувалася! І доволі талановито, винахідливо — результативно. Люля роззирнулася, вправно підібрала своє волосся, заколола приколками і запнулася Тетяниною хусткою, вив’язавши її на манер кубанських козачок, тобто, як була запнута вчора Тетяна. Очі закрила темними окулярами. Залишалося змінити одяг. Як добре, що у вигаданій нею історії так багато від правди і так вдало обґрунтована ця втеча! Тепер можна не критися, а спокійно попросити у Тетяни якісь шмотки, а свої викинути. Люля задивилася в дзеркало, відпрацьовуючи пластику відповідно своєї до нової зовнішності.
— А тобі личить, — раптом почула вона з того боку, де спала подруга.
— Гадаєш?
— Чиста селяночка, — Тетяна вже проснулася й, опершись на лікоть, напівлежала на боці.
— Гаразд, тоді я забираю в тебе цю хустку, — Люля ще раз оглянула себе в дзеркало і повернулася до Тетяни. — Доброго ранку, подруго. Як спалося? У тебе є зайвий одяг для мене? У тимчасове користування. Я розрахуюся, — заторохтіла вона.
— Спалося, як давно вже не було. Ти знаєш, якось вляглися мої тривоги, відчай…
— Відчай? — перепитала Люля автоматично, все ще зайнята своєю внутрішньою підготовкою до виходу з поїзда. — Гаразд, не забудь про одяг для мене.
— Так, — Тетяна схопилася на ноги й кинула Люлі до ніг свою валізу з одягом. — Бери, що підійде, — і продовжила далі: — Розумієш, якби не алергія і оці шрами… Але ти впливаєш на мене позитивно. Мені навіть схотілося ще щось змінити в своїй зовнішності, причепуритися. Допоможеш?
— Ще б ні! А що для цього треба? — Люля взялася до переодягання.
— Ой, не скажу. Я вагаюсь… Але так кортить! Я навіть вчора перед сном про це мріяла.
— Що ти надумала? Кажи!
— Що? — пошепки запитала Тетяна і лукаво повела очима, входячи в гру, затіяну зненацька, і відчуваючи впевненість, яка струменіла від Люлі. — Що? Здогадайся сама.
— Я знаю одне: треба, щоб твій обранець не бачив тебе в оцій косинці, — сказала Люля. — Розумію, ти закриваєш обличчя, але ліпше закрити його іншим чином, природнішим. Наприклад, зачіскою. Зваж, тобі ж не три дні і не три тижні доведеться лікуватися, може, й не три місяці. Не ходитимеш же ти весь цей час в косинці, як бабуся? Тим більше що наступає літо, спека.
— Тоді я мушу зачесатися так, щоб пасма падали на чоло і щоки, але ж вони задовгі для цього. Хіба що…
— Хіба що? Які можуть бути сумніви? Ні — однозначно…
— …треба підстригтися! — захоплено продовжила Тетяна. — Мені так давно цього хотілося, а приводу не було. Адже такі шикарні коси не обтинають ні з того ні з сього. Хто б мене тоді розумною назвав? То як, схвалюєш?
— А то! Поки відновиться обличчя, твої шикарні коси відростуть. Навіть стануть ще довшими.
Вони продовжували обговорювати зміни, які зробить в собі Тетяна, і впродовж умивання, й за сніданком, і коли вже готувалися до прибуття в Дніпропетровськ. І Тетяна не помічала внутрішньої відчуженості, вірніше, заклопотаності своєї подруги, навіть здавалося, що вона зовсім забула про проблеми, через які та насправді не просто кудись їде, а втікає. Люля теж готувалася до виходу з поїзда і теж була зайнята своєю зовнішністю, більше того — і настрій у неї був так само, як у Тетяни, тремтливо тривожний, але в основі того лежали інші чинники. Що тут порівнювати? Вона намагалася стати непомітною і забутою, а Тетяна — помітною і коханою; Люлю долав страх, а Тетяну — живила надія; Люля намагалася не думати про майбутнє, а Тетяна до нього стреміла і линула всією душею; Люля почувалася старою битою бабою, а Тетяна — юним дівчиськом, яке щойно вступає у великий світ. То хто кого мав більше розуміти і хто кому мав допомагати?
Іншого виходу Люля не мала, як у подальшому покладатися тільки на себе, бо Тетяна остаточно вийшла з гри — вона взялася сповнювати свої давні зачаєні мрії і бути будь-кому в пригоді не могла. Без перебільшення, дівчина оглухла й осліпла, як співуча пташка соловей під час виконання рулад у травні.