Катріона

— У цьому я можу підтримати вас, — перебив я його.
— Заворушення у гірській Шотландії на руку нашому давньому пильному ворогові, — вів далі лорд, ходячи по кімнаті, — і, даю вам слово, сорок п'ятий рік може повернутися з тою тільки різницею, що Кемпбелли будуть на супротивній стороні. Невже заради врятування Стюарта, котрий і до цього вже був кілька разів засуджений за різні справи, ви пропонуєте втягти всю нашу батьківщину в міжусобну війну, наражати на небезпеку віру своїх батьків, рискувати життям і майном багатьох тисяч ні в чому неповинних людей?.. Ці мої міркування беруть гору над усіма іншими, сподіваюсь, вони переважать і над вашими, містер Бальфор, якщо ви любите свою батьківщину, уряд і правду в питаннях релігії.
— Ви говорите зі мною відверто, і я вам за це вдячний, — мовив я. — Я, з свого боку, постараюсь бути таким же чесним. Я вірю, що ваша політика цілком правильна. Вірю також, що ви взяли на себе важкі обов'язки, коли вступали на цю високу посаду. Що ж до мене, то я простий смертний, майже хлопчисько, і з мене досить простих обов'язків. Я можу думати лише про дві речі: про нещасного чоловіка, несправедливо засудженого на ганебну смерть, і про ридання його дружини, які не виходять у мене з голови. Я не можу не звертати на це уваги. Таким уже я вродився. Якщо країні судилося загинути, хай гине. Коли я засліплений, то молю бога, щоб він просвітив мене, поки ще не дуже пізно.
Слухаючи мене, Престонгрейндж стояв нерухомо і, коли я скінчив, усе ще не рушав з місця.
— Це непередбачена перепона, — промовив він голосно сам до себе.
— Які ваші наміри відносно мене, мілорде? — спитав я.
— Чи знаєте ви, — відповів він, — що, коли б я захотів, ви могли б спати у в'язниці?
— Я спав і в гірших місцях, мілорде, — кинув я.
— Ось що, юначе, — сказав прокурор, — з нашої розмови ясно видно, що я можу покластися на ваше чесне слово. Обіцяйте мені, що збережете у таємниці не тільки те, що відбулося між нами сьогодні, а й усю аппінську справу, і я відпущу вас.
— Я можу обіцяти зберігати це у таємниці до завтра або до іншого найближчого дня, призначеного вами, — заперечив я. — Мені не хотілося б, щоб ви були про мене надто поганої думки. Однак коли б я дав слово без обмеження, то ви, мілорде, досягли б своєї мети.
— Я не хотів піймати вас у пастку, — відказав він.
— Вірю вам… — буркнув я.
— Хвилинку, — спинив він мене, — завтра неділя. Приходьте в понеділок, о восьмій ранку, а до того обіцяйте мовчати.
— Охоче обіцяю, мілорде, — відповів я. — Що ж до ваших слів, сказаних сьогодні, то обіцяю зберегти їх у таємниці до кінця моїх днів.
— Зверніть увагу, — додав прокурор, — я не вдаюся до погроз.
— Це повністю відповідає вашому благородству, мілорде, — зауважив я. — Проте я не настільки тупий, щоб не відчути їх, хоч вони й не були висловлені.
— Ну що ж, — промовив він. — На добраніч. Бажаю вам добре виспатись; я ж на це не розраховую.
Він зітхнув, узяв свічку і провів мене до виходу.
  
Розділ п'ятий
 
У ГЕНЕРАЛЬНОГО ПРОКУРОРА ВДОМА
 
Другого дня, в неділю 27 серпня, мені нарешті випала нагода послухати кількох уславлених едінбурзьких проповідників, про яких я багато чув від містера Кемпбелла. Та що це! Таке саме я міг почути в Ессендіні, слухаючи містера Кемпбелла. Безладні думки, що невідступно крутилися навколо побачення з Престонгрейнджем, відвертали мою увагу, і я ніяк не міг зосередитись. Я майже зовсім не заглиблювався в зміст проповідей церковних служителів, мене більше цікавило само видовище, велике скупчення прочан. Все нагадувало театр або — як на мій настрій — зал суду. Особливо це стосувалося Вест Кірки з трьома ярусами галерей, куди я потрапив, сподіваючись побачити міс Драммонд.
У понеділок я вперше в житті завітав до перукаря і вийшов звідти вельми задоволений його роботою. З перукарні попрямував до будинку прокурора; біля дверей знову вешталися червоні мундири, утворюючи єдину яскраву пляму в похмурому провулку.
Очима я весь час шукав молоду леді та її супутників. Однак їх не було й сліду. Коли ж мене завели в кабінет чи то в передпокій, де мені довелося провести кілька страшних годин у суботу, то в кутку я помітив високу постать Джеймса Мора. Він, здавалося, був чимось страшенно занепокоєний, бо сидів, випроставши руки й ноги, і збентежено бігав поглядом вздовж стін маленької кімнати. На мить я подумав про одчайдушність його становища. І мені стало шкода чоловіка. Почасти через співчуття, а може, через посилений інтерес до його дочки, я привітався до нього.
— З добрим ранком, сер, — промовив я.
— Вас теж, юначе, — озвався чоловік.
— Ви чекаєте побачення з Престонгрейнджем? — спитав я.
— Так, сер, і дай боже, щоб ваша справа до нього була приємнішою, ніж моя, — відповів Джеймс Мор.
— Я принаймні сподіваюся, що ваша справа не буде загайною, бо вас приймуть раніше, — зауважив я.
— Тут усіх приймають раніше за мене, — кинув він, знизавши плечима. — А колись було інакше. Усе міняється. Не так було, юначе, коли меч не залежувався у піхвах і солдат міг постояти за себе.
Говорив чоловік якось у ніс, як говорили горяни, і це дратувало мене.
— Містер Макгрегор, — зауважив я, — мені здається, що найголовніша якість солдата — тримати язик за зубами і ніколи не нарікати на свою долю.
— Бачу, ви знаєте моє ім'я, — і він, схрестивши руки, вклонився, — хоч я сам не повинен називати його. Я надто часто бував серед ворогів, ніколи не маскувався і не приховував свого імені, а тому мені нічого дивуватися, коли моє обличчя та ім'я відомі людям, яких я не знаю.
— Не знаєте, сер, як не знають мене й інші, — зауважив я. — Якщо ж ви зволите вислухати, то мене звуть Бальфор.
— Добре ім'я, — чемно відповів Мор. — його мають чимало гідних пошани людей. Як я пригадую, ім'я Бальфор мав один юнак, що в сорок п'ятому році служив лікарем у моєму батальйоні.
— Думаю, що то брат Бальфора з Беса, — відповів я, бо вже дещо чув про лікаря.
— Він самий, сер, — сказав Джеймс Мор. — Оскільки ваш родич був моїм товаришем по зброї, дозвольте потиснути вашу руку.
Чоловік гаряче і довго тис мені руку, дивлячись на мене таким ніжним поглядом, наче він розшукав рідного брата.
— О! — вигукнув Мор. — Багато дечого змінилося відтоді, як біля мене і вашого родича свистіли кулі.
— То, мабуть, був мій далекий родич, — стримано промовив я, — і мушу визнати, що я його ніколи не бачив.
— Можливо, — сказав чоловік, — та це байдуже. А от вас, я думаю, тоді не було при ділі. Щось не пригадую вашого обличчя, хоч його й не так легко забути.
— І не дивно, сер. Того року я вперше пішов до школи, — відповів я.
— Ви ще такий молодий! — вигукнув Джеймс Мор. — Тоді вам не зрозуміти, що означає для мене ця зустріч. Зустрітися в час нещастя, та ще в будинку свого ворога з людиною, близькою по крові до мого колишнього товариша по зброї! Від усього цього завмирає серце, як завмирає воно при звуках флейти горян! Так, сер, багатьом нам з сумом доводиться згадувати про своє минуле, так, із сумом, а то і з слізьми на очах. У себе вдома, в рідному краї, я жив наче той король: мені було досить меча, гір і вірності друзів. А тепер кинули в смердючу тюрму. Чи знаєте ви, містер Бальфор, — вів він далі, тримаючи мене під руку і походжаючи по кімнаті, — що я не маю тепер найнеобхіднішого?! Немилосердні вороги позбавили мене всіх засобів до існування. Мене схопили, як вам відомо, сер. на підставі сфабрикованих матеріалів і звинувачують у злочині, в якому я винен не більше, ніж ви. Мене не наважуються судити, а тим часом обдерли, як липку, і тримають у тюрмі. Як мені хотілося б, щоб оце замість вас я зустрів вашого родича або його брата з Беса! І той і другий, я певен, були б раді допомогти мені, а що ви — чужа людина…
Я заслуговував би на зневагу, коли б переказав усе, що відбулося між нами, розповів про те, що він наговорив мені, скаржачись та благаючи, а також про мої уривчасті, непривітні відповіді. Часом я поривався спинити його, повернути мову на якусь дрібницю. Однак це було понад мої сили, і сам не знаю чому. Можливо, з сорому або з гордощів, може, заради себе самого чи Катріони, бо я вважав такого батька не гідним своєї дочки, а можливо, мене просто обурювала безсоромність і нещирість цієї людини. Сам не знаю чому.