Феміністка

— Короля?! — вибалушивсь я на неї. — Якого короля?
— Ну якого ж… африканського! Ти що, кіска-сосіска, геть уже мізки пропив? Зовсім тупий зробився, еге? Я тобі торочу, торочу вже биту годину, а ти не доганяєш!
Я відчув, що терпець мені зраз урветься.
— Кицю, — сказав я лагідно, — білочко… давай про все спочатку, добре?
Кіска-Сосіска склала руки на колінах і мрійливо посміхнулася.
— Цей хлопчина, син їхнього короля, був із Африки. Й ходив до наших дівчаток, бо приїхав сюди вчитися на інженера. Вони його сильно любили. А він любив тільки Лесю, котра не любила його, і носив їй квіти. А також подарунки, ну й усе, що полагаїцця. Але вона продовжувала його не любити, бо чорний. Хоч і син короля. Але чорний, розумієш?
— Але ж син короля! — буркнув я замислено. — А звали… звали його як?
— А звали цього хлопчину М'Кола Нгвамбе. Але ми його називали Микола. Ото як прийде, бувало, то дівчатка між собою: «Микола, Микола прийшов!». Й до Лесі: «Ну готуйся… зараз будуть тебе порати по повній програмі!» А вона носа відвертала. Але куди ж було подітися — мусила трусики скидати… робота ж! Найнявся — продався… сам знаєш. А потім вона раптом вийшла за нього заміж. Не знаю, як він її убалтував, але цей Микола якось приходить та каже: «Ну, теперь ваш Леса мой Африка забирай. Мой папа белый мерседес покупай, большой кай-кай делать, ваш Леса ждать». І поїхали… Ага, я забула, — він таку фігурку на шиї носив!
— Оцю? — поспитав я, показуючи їй малюнок.
— О, — сказала Кіска-Сосіска, — диви! Точнісінько таку він і носив. І ніколи не знімав — ото догола роздягнеться, прутень як пам'ятник Леніна стоїть, а ця фігурка на шиї… ну краса та й годі!
— Оце він? — поспитавсь я, показуючи фоторобот. Кіска-Сосіска взяла його до рук.
— Та що ти мені оце підсовуєш! — закричала вона обурено. — Це ж не Микола, ти що! Микола — не такий.
— А який же?
— Ну який… красівий! На гамадрила смахуває, як і ти оце. Ви взагалі з ним, як два брати… от тільки фейса тобі ваксою начистити, й копія будеш!
— Це, — сказав я, забираючи в неї фоторобот, — вже вдруге за останні кілька днів мене порівнюють із цією шляхетною твариною… гамадрилом! Дуже, дуже дякую… Значить, Леся вийшла заміж і поїхала в Африку?
— Авжеж! — замріяно сказала Кіска-Сосіска. — Сидить, напевне, у джунглях та банани прямо з дерева їсть…
— Дурна вона там сидіти! — Я підвівся з фотеля. — Ця Леся вже три роки, як повернулася…
— Три роки?! — Кіска-Сосіска й рота роззявила. — А чого ж я не знаю?
Я стенув плечима.
— З цього приводу нічого не можу тобі сказати… Гаразд, пошкандибав я. За інформацію спасибі!
— Зачекай-но, — похопилася Кіска-Сосіска, — а хто ж буде нас охороняти?
— Хто, хто… — буркнув я, підходячи до дверей, — Ти як маленька, справді! Будуть наїжджати — дзвони мені, й проблем не буде! Второпала?
Коли я ввійшов до приймальні, там були Мацюцька, Барабаш і Цуцичок. Вони сиділи за столиком для гостей і пили каву.
— О, — сказав я задоволено, — братва вся на місцях… Агенте Мацюцько!
— Я! — зірвалася вона з місця й навіть спробувала було виструнчитися.
Цуцичок перепинила мене коротким жестом.
— Сядь! — звеліла вона Мацюцьці. Та нерозуміюче подивилася на неї, й Цуцичок потягла її за руку й змусила опуститися в фотель. — Сиди спокійно, втямила? Й ніколи ні перед ким не вставай. — Тоді поманила мене пальчиком. — Ану йди сюди, обревку!
Я неохоче підійшов до столика.
— Ти чого це?
Цуцичок показала на чималий порцеляновий кавник.
— Оце бачиш?
— Ну!
— Якщо я бодай ще хоч один раз почую, що ти знущаєшся з цієї бідолашної беззахисної дівчинки, — Цуцичок промовляла кожне слово спокійно, але очі її аж палали від обурення, а голос тремтів, — то візьму оцей кавник, замахнуся й щосили торохну ним по твоїй дурній стриженій голові, обревку! Ти втямив, що я сказала?
— Авжеж! — буркнув я, відводячи погляд.
— Ото й добре! Й не сумнівайся: я завжди виконую свої обіцянки, й рука моя не здригнеться. Барабаш торік мав нагоду переконатися в цьому особисто! Правда ж?
Барабаш дико посміхнувся й помацав один із числених шрамів на своїй бритій гирі.
— Було діло! — скромно сказав він.
— Вісім швів довелося накласти! — доповнила його показання Цуцичок. — І тобі те ж саме буде, не сумнівайся! А тепер проси вибачення в цієї дівчинки, ну?
Я потупцював на місці, не знаючи, що б його сказати.
— Агенте Мацюцько…
— Я! — схопилася вона з місця.
Цуцичок знову смикнула її за руку й посадовила в фотель.
— Бачиш, до чого ти довів сердешну дівчинку, бовдуре? До речі, зовуть її не Мацюцька, а Слава! Ти не думай, що тобі це так обійдеться: я про все розпитала, — і як її зовуть, і як ви утрьох план курили, і як на джипі ганяли обкурені… Один раз — не підарас, еге? — Цуцичок подивилася на Барабаша, й той утягнув голову в плечі. — Шкода, що я не чоловік, обревку! А ти, — перевела вона погляд на мене, — проси вибачення, проси!
— Славцю, — винувато сказав я, — ви вже вибачте мені, що я з вами так жартував… У всьому винна домінанта моєї психіки, котра змушує дивитися на цей світ, як на вертеп, де розігрується комедія. Не знаю, чи ви мене зрозумієте, але дуже сподіваюся, що зможу колись заслужити на вибачення.
Мацюцька понуро мовчала.
— Кгм… — сказав Барабаш. І більше не сказав нічого.
— Ну… вибачився! — сказав я Цуцичкові. — Кави тепер наллєш?
Вона безнадійно махнула рукою.
— Горбатого сокира виправить! — сказала вона, ставляючи на стіл ще одну філіжанку. — Все це тільки початок. Тут зі Славою говорили ще й Мурат із Уриловим — і просто за голови бралися, дізнавшись, у яку халепу ти її втяг…
Я дістав свою баклажку.
— Давай, — сказав я, розливаючи коньяк по філіжанках, — по п'ять грамів… Ну, за гуманність і лібералізм!
Ми випили, й Цуцичок поналивала всім кави.
— Я оце хтіла спитати… — несміливо почала Мацюцька.
— Так? — зробив я ввічливе обличчя.
— Я тепер що… не буду більше таємним агентом? І псевдоніма оперативного не матиму більше, нічого-нічого? Це вже кінець моїй кар'єрі?
Я відпив зі своєї філіжанки.
— Ви… — почав було я.
— А ми, — тихо, але вперто сказала Мацюцька, — наче ж на «ти» були! Га?
— А…ага! Значить, так, Славцю: пару днів тобі доведеться провести на конспіративній квартирі. Справа ця зайшла надто далеко, й у таких випадках ми виводимо людей з-під удару. Це дуже серйозно, розумієш?
— А зброю мені теж не дадуть?
— Ні, — винувато покрутив я головою, — не дадуть! Зброю в «Тартарі» носять лише окремі співробітники… ті, що наражають своє життя на небезпеку! Та й взагалі, зброя — це така штука, що можна якось ненавмисне й поранитися нею. Ми з Барабашем ось давно вже зі зброєю маємо справу, але, відверто зізнаюся, не любимо її…
— Значить, я не буду вашою бойовою подругою? Цуцичок слухала цю балачку, широко розплющивши очі.
— Боже, боже, — вигукнула вона, — то це ви, обревки, так голову заморочили бідній дитині! Знала я, що ви бевзні обоє, — але щоб до такої міри!..
— Славцю, — лагідно сказав я, не звертаючи уваги на Цуцичкові ламентації, — твоя робота — не в тому, щоб кидати гранати чи з автомата смалить! Твоя зброя — інтелект. І глибина його неосяжна, сама знаєш! Стріляти кожен дурень зможе, а от… — я озирнувся і вхопив якусь книжку, котра лежала біля комп'ютера, — … таку-от книжку, приміром, написати — це неабищо! Глянь, яка назва — «Сексуальні дослідження в полях України»!
— Ну й що, як назва? — озвався Барабаш. — А про секс якраз там і немає!
— А ти ніби її читав!
— А я її навіть купив! — одрубав Барабаш. — Ну, думаю, про секс та ще й у полі… а там нема! Я думав, це про пастухів… а воно не те! Балакають, балакають…
— Про яких це пастухів?
— А, — сказав Барабаш, запалюючи сигарету, — як був я школярем, то ми влітку худобу пасли з хлопцями. Й із дівчат, котрі теж пасли, силоміць скидали труси. Ну, то я думав це про такі дослідження…