Феміністка

— Хорошо, — сказав я, — тогда жди! Договорились?
— Канэшно, дарагой! Только сматры, увидишь — ваще седой будешь… понял, да?
Я розгублено глянув на Мурата з Уриловим.
— Хріновина якась виходить! Але треба їхати, нічого не вдієш… Значить, так: ви вже щось вирішили з Мацюцькою?
—Її повезли на конспіративну квартиру! — коротко звістив шеф.
— Дуже добре! Значить, я погнав… Будуть новини — зателефоную! — Я вийшов у приймальню й стусонув ногою Барабаша, котрий дрімав у кріслі. — Ти, обревку… тривога!
— Когось треба вбити? — з готовністю поспитав Барабаш.
— Може, й убити… — сказав я, знімаючи з вішалки свою куртку. — Поки що — гаття за мною!..
Шкляна споруда спорткомплексу насилу проглядала в густій пелені хурделиці.
— Сидиш у машині. Якщо за півгодини я не повернуся, працюєш за схемою. Що не ясно?
— Та все ясно! — буркнув Барабаш, відкидаючись на спинку сидіння й закладаючи руки за голову.
Я виліз надвір і попростував бетоновою доріжкою, котра була обсаджена якимись хвойними кущами. Ломідзе чекав мене під козирком, який нависав над входом у спорткомплекс.
— Гамарджоба, дарагой! — сказав він, стискаючи мені руку. — Рэшил все-таки пасматреть, да?
— А че, — дико посміхнувсь я, — интересно! Лом покрутив головою.
— Этот девушк — савсем плохой девушк! — печально сказав він. — Он платит балшой аренда, чтобы творить черные дела! Мне все равно, дэнги не пахнут, однако… Может, по рюмочке?
— Да какие по рюмочке! Давай посмотрим, а потом уже…
— Мой серце балит — твой будэт балеть тожы! Лучше выпить, затем сматреть. Хароший коньяк, «Эгрисы»… выпьешь, да?
— Да ладно! — здавсь я нарешті. — Если ты уж так говоришь… пошли!
Ми зайшли в кабінет, і Лом налляв два келишки чудового грузинського коньяку.
— Аллаверды, дарагой! — сказав він, цокаючись зі мною.
— Твое здоровье, брат! — сказав я й собі. Ми випили, і я допитливо глянув на нього.
— Ну, — сказав Лом, — теперь мало-мало будим пасма-треть… Пошли, да!
Ми піднялися на другий поверх, і Лом запровадив мене до якогось підсобного приміщення. Там панував півморок і валялися лахи.
— Этот окошко! — показав Лом на маленьке віконце в стіні. — Здесь можно сматреть… спартзал выходит!
— А ты?
Лом приклав руку до серця.
— Не магу, дарагой! Как сматру, — сразу балной делаюсь! Этот девушк убивать нада… нет, сначала насиловать — только патом убивать, да! Собак, а не девушк. веришь, э?
Я припав до віконця, й переді мною як на долоні постало здоровенне поле спортивної зали з її тренажерами, боксерськими грушами й маківарами. Посередині стояла щільно зімкнута шеренга молодих вродливих дівчат у чорних кімоно. Всі вони були з короткими зачісками, босі й підперезані зеленими поясами. Перед цим строєм завмерла струнка підтягнута постать — теж у кімоно, але з чорним поясом, і це була, звичайно ж, Леся.
— Дівчата! — врочисто виголосила вона, й її дзвінкий упевнений голос грімко задудонів під склепінням. — Сьогодні наступив той день, якого ви чекали три роки. Позаду сотні годин виснажливих тренувань, спарингів і медитацій, в яких ви нарешті осягнули своє справжнє призначення на цій землі й стали готовими до вступу в організацію. Дехто з вас чув про неї. Інші тільки здогадувалися… Отож, — її голос зріс і врочисто загримів у порожнечі зали, — сьогодні — день посвяти в таємний орден, котрий називається «Чорні вовчиці»!
— У-у-у! — зателесувалися дівчата, тупаючи ногами.
— Наш орден, — провадила Леся, — виник три роки тому. Його мета — згуртувати всіх жінок земної кулі, захистити їх від насильства й повернути їм рівні права з чоловіками. Його святиня — Діва-Мати, котрою стане кожна з вас. Його знаряддя — карате. Всі ви колись прийшли в товариство, як жертви, нині ж ви стали — вовчицями, які зуміють вбити будь-якого насильника, захистити свою честь і відстояти потоптану справедливість.
— У-у-у! — знову зателесувалися дівчата.
— Вступивши в орден «Чорні вовчиці», ви складаєте священну присягу, відступництво від якої буде каратися смертю! — Леся помовчала. — А тому перш ніж оголосити її, я запитую вас: чи всі ви готові стати бойовими вовчицями, котрі рватимуть на шматки ворогів Діви-Матері й понесуть світло її образу в широкі маси жіноцтва?
Та вона ж хвора, вражено подумав я… ця дурепа забиває голови дівчатам отакими нісенітницями, а їй треба просто лікуватися!
— Ми — вовчиці! — хором крикнули дівчата. Леся підняла руку.
— Я, бойова чорна вовчиця… — врочисто почала вона скандувати.
— Я, бойова чорна вовчиця… — повторила за нею шеренга.
— …вступаючи до лав священного ордену… — провадила Леся.
— …вступаючи до лав священного ордену… — грімкою луною відгукнулася шеренга.
— …клянуся: не пов'язувати своє життя з чоловіками, не віддавати їм ні душу свою, ані тіло, — врочисто провадила Леся, — не замислюючись, виконувати всі накази Великої Магістри ордену…
Ні, подумав я, цього не можна так полишити! В кутку приміщення були якісь залізні східці. Я почарапкався ними й уперся головою в квадратну ляду. Вона розчахнулася, і я побачив склепіння тренувальної зали. Це був блок роздягалень і душових, я опинився на даху, й унизу видно було щільно зімкнуту шеренгу.
— Якщо ж я відступлюся від присяги, то нехай мене скарає на горло помста моїх сестер по ордену й наймення моє буде прокляте на віки віків!
Я плигнув униз і, описавши в повітрі дугу метрів у десять, зі страшенним гуком приземлився просто перед шеренгою.
— …на віки віків! — потужним відлунням прогриміло під стелею тренувальної зали.
— Дівчата! — гаряче сказав я, випроставшись на всенький зріст. — Не слухайте цю дурепу — в неї не всі вдома! На однісінький лише мент задумайтеся над тим, що вона хоче відібрати у вас майбутнє — шлюб, родину, радощі кохання, котрих не замінять жодні вправи з карате. Забивши ваші голови нісенітницями, ця психічно хвора жінка прагне, щоб ви були у її руках знаряддями вбивства і ненависти, насильства й аскетизму. Ви — юні вродливі створіння, які прийшли у цей жорстокий світ пом'якшувати черстві серця, нести добро і ласку, прилучати чоловіків до містичного світу любови, котра відкриває людині шлях до Бога…
Вони зареготали. Я так і заціп із роззявленим ротом, — вони реготали всі, як одна, вони буквально падали від реготу, вони хапалися одна за одну й тицяли в мене пальцями, наче в якогось блазня чи дешевого мартопляса; я чекав будь-якої реакції, лише не цього зневажливого реготу, од котрого в мене аж у вухах вібрувало; я стояв і лупав очима, наче якийсь котяра, аж врешті Леся підняла руку, й у залі вмент запала тиша.
— Тварюко! — врочисто проголосила вона. — Тобі все зрозуміло?
— Ні! — вигукнув я, обертаючись до неї. — Ти подумала, що ти пропонуєш цим юним створінням?
Леся посміхнулася.
— А що їм пропонуєш ти? Що вони можуть виграти, вступивши у шлюб з чоловіком?
— Кохання! — гордо сказав я.
Леся подала знак одній з дівчат, і та виступила з шеренги й подала їй якусь коробку.
— Ось, тварюко! — сказала Леся, знімаючи кришку. — Дивися!
Я зазирнув у коробку й побачив там щось подібне до електричної гірлянди.
— А це що за хріновина? Її очі потемніли.
— Це не хріновина, вбивце! — сказала вона погрозливо. — Це — спеціяльний пристрій, котрий здатен приносити жінці до п'ятнадцяти оргазмів на хвилину! Він кріпиться на спині, й користуватися ним зможуть навіть незайманиці. Винайшов його, до речі, чоловік… — П'ятнадцять?! — не повірив я.
— За хвилину, тварюко!
Скількись часу я й слова не міг промовити
— Чекай, чекай… — озвавсь я, хапаючись іще за один аргумент, мов потопаючий за соломину. — А діти? Ви що ж, хочете, аби людство вимерло, як мамонти?
— А штучні технології? — раптом озвалася в шерензі якась дівчина.
Я обернувся й зміряв її очима. Це було гоже створіння з темними очима й такою фігурою, що навіть думка про застосування цих технологій видалася мені блюзнірською.