Остання роль

Він не докінчив. Хтось відштовхнув Білякевича, якась жінка швидко промчала повз нього, підбігла до Назарова, вчепилася за комір його плаща, повисла на ньому, і всі раптом здригнулися від пронизливого крику.
Ні Білякевич, ні Онопрієнко, ні Женя Глушицький у першу мить не зрозуміли, що сталося… Стояли ошелешені. Тільки Ляшенко, крикнувши: «Галя, божевільна!» — кинувся на допомогу Назарову. Але не встиг: простим рухом спортсмена-борця Назаров відтис підборіддя Юрко і різко штовхнув її корпусом. То був рефлекторний рух, реакція м'язів випередила свідомість, і… Галина полетіла в озеро. Назаров зразу схаменувся, рвонув із себе плащ. Та Ляшенко встиг раніше: як був — у плащі й капелюсі — стрибнув у воду.
Білякевич нарешті зрозумів, що сталося, почервонів, процідив гнівно, відійшовши вбік, так щоб чули тільки Онопрієнко та Глушицький:
— Дівчисько! Вижену к чортовій матері!
— Вона хотіла як краще, — Женя заступився за Галину.
Підполковник сердито зиркнув на нього.
— Ум-гу!.. — співчутливо протяг Онопрієнко. — Буває.
— Авжеж, буває, але не повинно бути! — кинув Білякевич. — Це недозволений, низькопробний спосіб.
— Що недозволений — не заперечую, — блиснув окулярами Онопрієнко. — А щодо низькопробного — не згоден. Певен: вашою співробітницею керували зовсім не низькі мотиви.
— Захопилася, — знову озвався Женя. — Ввійшла, так би мовити, в образ.
— Нічого, я допоможу їй вийти з цього образу! — пригрозив підполковник.
Він не збирався зараз же вживати заходів у зв'язку з обурливим вчинком молодшого лейтенанта Юрко і, як тільки її та Ляшенка витягнули з води, велів негайно ж везти обох додому — чого доброго ще запалення легенів схоплять. Проте Галина наполягала на негайному поясненні. Намагалася доповісти по всій формі, та Білякевич обірвав її:
— Своїм вчинком ви дискредитували себе як працівник міліції.
Галина зблідла і вперто стисла губи.
— Я зовсім не шкодую, що так зробила! — мовила вона.
— Он як?! — зловісно примружився Білякевич.
— Саме так! — дивлячись йому прямо в очі, мовила Галина. — Інакше хто б повірив, що то була рефлекторна, не контрольована свідомістю реакція на несподіваний напад? — Юрко перевела подих, відкинула з лоба мокрі пасма волосся і вже спокійніше додала: — Навряд чи він душив її. Так легко відкинув мене, ви ж бачили. Якби вони не стояли над урвищем, Мелещук не впала б у воду, не втопилася б.
Білякевич мовчав. Якось раптом відчув, що був надмірно суворим до неї. Не безвідповідальність, легковажність, а прагнення за всяку ціну дійти істини, не допустити несправедливості, керувала молодшим лейтенантом Юрко. Галина не думала про себе, про те, що цей здоровий, сильний чоловік, якого звинувачували в убивстві, який легко збивав з ніг супротивників куди дужчих, аніж вона, — що він, од несподіванки злякавшись, міг покалічити її — худеньку, слабку дівчину, не кажучи вже про малоприємне купання в холодній воді. Юрко розуміла, що переходить межі дозволеного, але наважилась на це, бо іншого виходу не бачила.
І він озвався вже іншим тоном:
— Ну що з вами робити, молодший лейтенант?
— Покарайте як завгодно, тільки не виганяйте, — несподівано мало не крізь сльози сказала Галина. — Я… я хотіла, щоб він згадав, як насправді все сталося, повірив, що було не так…
— Тільки щоб Назаров повірив? — усміхнувся Білякевич, — А нас ви вже не берете до уваги?
— Та ви ж і так уже знаєте, що він не вбивав її.
— Не вбивав? — швидко перепитав підполковник. — Ви певні?
— Певна, товаришу підполковник!..
Білякевич, так само, як і Онопрієнко та Ляшенко, вважав, що початкова версія умисного вбивства Світлани Мелещук помилкова. Якби у Назарова був такий намір, то здійснити його він міг би набагато простіше. 19 серпня вони зустрілися на прохання Світлани, поїздка на базу відпочинку теж була наслідком її прохання про нічліг — Назаров нічого цього не збирався робити. А коли Мелещук загинула, він навіть не спробував тікати, хоча «Москвич» стояв поряд. Що більше всі його наступні дії — Назаров наполегливо шукав утоплену, спочатку сам стрибнувши у воду, потім з човна, а тоді покірно згодився, щоб повідомили міліцію — свідчили щонайменше про його розкаяння. Були й інші факти, які наводили на думку, що злочин Назаров учинив, будучи в стані сильного збудження. Світлана була неврівноважена й експансивна — про це говорили навіть близькі їй люди; її відносини з Назаровим на той час були такі, що конфлікт міг виникнути через найменшу дрібницю; аж ніяк не сприяли її стриманості й сигарети з домішкою маріхуани, які вона курила.
Одначе й після того, як провели слідчий експеримент, Білякевичу не давала спокою думка, що Назаров і тепер згадав не все і що того нещасливого вечора щось було не так…
— Ми юристи і повинні виходити з фактів, — сказав Онопрієнко. — Різні відчуття, почуття, тим більше такі, що виникають під впливом якихось суб'єктивних факторів, не можна використовувати для доказу чи спростування певної версії.
Він зняв окуляри, довго протирав їх хустинкою, потім відклав убік, запитливо глянув на Білякевича:
— А що, власне, треба ще доводити? Підстав для того, щоб кваліфікувати не за дев'яносто третьою статтею, а за дев'яносто п'ятою, [2] цілком достатньо. Думаю, з цим погодяться і прокурор, і судді. Та й Назаров не заперечуватиме: зважаючи на все, йому можуть дати навіть умовне покарання. — І після короткої паузи запитав: — То як, Вікторе Михайловичу?
— Ви слідчий, вам і вирішувати, — ухилився од відповіді Білякевич.
— І ви погодитеся з будь-яким моїм вирішенням? — недовірливо усміхнувся Онопрієнко.
— Не з будь-яким, ясна річ. Але ж будь-якого вирішення тут і не може бути. Адже ви, Юхиме Євгеновичу, так само, як і я, не вважаєте, що справу цю вже закінчено.
— Не вважаю, це правда, — зітхнув Онопрієнко, — Треба заново допитати Ігоря Кузему, Надію Мелещук-Кравець, лікаря Зенкевич.
— Я не про те! — скривився Білякевич. — Чому, зрештою, ми не скажемо прямо про головне, що бентежить нас, про що сказала молодший лейтенант Юрко?
— Сказати можна, а де взяти докази? Дуже трудно довести те, що ми, Вікторе Михайловичу, інтуїтивно відчували останнім часом, про що думаємо й зараз: Назаров не вбивав. Ніяк не вбивав! Юрко теж відчула це. А докази?
Білякевич пильно глянув на Онопрієнка.
— Можна знайти і докази, — впевнено мовив після паузи. — Можна, якщо ми відповімо на інше питання: хто ж тоді вбив Світлану Мелещук?..
 
ЧАСТИНА ДРУГА
МЕТА, ЯКА НЕ ВИПРАВДАЛА ЗАСОБІВ
Хто без посланого Музами натхнення
підходить до порога творчості, будучи певен,
що тільки завдяки спритності стане путнім
поетом, той немічний.
Платон
Душа і поведінка людини, котра вдається до будь-яких засобів, — потворні.
Огюст Роден
Щоб припущення могло стати версією, тим більше версією, відмінною від іншої, вже прийнятої, усталеної, треба мати хоча б один беззаперечний факт.
Нову версію вбивства Світлани Мелещук можна було б прийняти, якби вдалося встановити, що ввечері 19 серпня після 22-ї години на березі Лісового озера був іще хтось, окрім Назарова та Світлани. Одначе в матеріалах слідчої справи не було й натяку на якогось третього учасника подій.
Деякі надії Білякевич та Онопрієнко покладали на повторний допит дванадцятилітнього онука сторожа Куземи — Ігоря. Із запису в протоколі можна зробити висновок, що перед тим, як пролунали крики, Ігор помітив на протилежному березі світло автомобільних фар. Хлопець саме дивився по телевізору пригодницький фільм, і досить яскраве світло, що впало через розчинене вікно, перешкоджало йому. Слідчий Вигула відзначив тільки, що це було під час демонстрування пригодницького фільму. Згодом, певно, зрозумівши свою похибку, він додав до протоколу довідку телестудії про те, що фільм «Подвиг розвідника» демонструвався 19 серпня по другій програмі від 21-ї години 35 хвилин до 23-ї години. Але ця довідка нічого не давала, тим більше тепер, коли час появи на території бази назаровського «Москвича» встановлено досить точно: за 10–20 хвилин до 23-ї години. Тепер усе залежало від того, чи зможе Ігор пригадати, який саме епізод фільму показували на екрані в той час, коли крізь вікно блимнуло світло.