Остання роль

— Що ще розповідав Кравець?
— А-а, молов дурниці. Він любить підхоплювати всякі плітки і роздувати їх. Але ми з Мариною остудили його. Тоді він розказав, як було насправді.
… Дивно, дуже дивно повівся Микола Кравець. Що примусило його збрехати? Обурення людей, які не повірили офіційній версії? З погляду логіки, він мав би захищати цю версію, бо тим захищав би і правоту своїх слів. А Кравець сказав те, що від нього хотіли почути, що узгоджувалося з уявленням подружжя Павляків про Валерія Назарова. Чому ж він спасував? Незрозуміло…
— Микола забрав Світланині речі?
— Забрав усе, до носовичків. У нього список був. Такий дріб'язковий чоловік, далі нікуди. Відверто кажучи, ми хотіли, щоб по речі приїхала Надя. Але вона лежала в лікарні, і Віолета Максимівна — Марина розмовляла з нею по телефону — попросила, щоб усе віддали Миколі.
— У Світлани були гарні речі?
— Поганих вона не купувала. Дублянка, шкіряне пальто і ще одне — мохерове, з півдюжини чобіт, ну, і різні сукні, черевички…
— Це чималі гроші, а зарплата початкуючої актриси…
— Ну, щодо цього, то Світлана вміла крутитися. Допомагала — не задарма, звісно, — нашим художникам, декораторам, щось іще десь малювала. Мала справи з антикварами.
— Що за справи?
Павляк помовчав, мовби шкодував, що сказав це, а потім відповів:
— Здавала на комісію статуетки на давньоримські сюжети. По-моєму, їх доставляв Микола. Він же скульптор. Але чи його роботи, чи ні — не знаю, незручно було допитуватись.
— Микола часто приїздив у Київ?
— Частенько.
— А як ставилась до нього Світлана?
— Трудне питання.
— І все-таки?
— Коли вони сварилися, то Світлана казала, що він тютя, а Микола — що вона зрадниця. Та це тільки у сварці.
— А чого вони сварилися?
— З будь-яких причин.
— Що ж тоді, на вашу думку, зв'язувало їх?
— У минулому, очевидно, інтим, а останнім часом — статуетки. Так мені здається.
— Ви знаєте французького кінорежисера Руже?
— Клода? Аякже, знаю. Непоганий документаліст, цікавиться переважно темами народного мистецтва — вокалу, хореографії. Товариський, простий. І жінка у нього симпатична — Сюзанна. Вони з Світланою навіть подружилися. Сюзанна ні по-російському, ні по-українському нічого не тямить, а Світлана знала французьку мову. Вони разом бігали по магазинах, музеях — Світлана була не дуже зайнята на студії. Зближувало їх і те, що Сюзанна — художниця. Правда, я не бачив жодної її роботи, але на живопису вона розумілася. Захоплювалась малюнками Світлани, казала, що на Заході вони мали б великий успіх. Обіцяла познайомити її зі своїм другом, теж французом, добре обізнаним у цих питаннях, — він мав приїхати в Київ.
— І вони познайомились?
— Познайомились. Але я не бачив його. А Світлана казала, що познайомилась із французьким мистецтвознавцем, який цікавиться староукраїнськими іконами, питав, де можна придбати їх.
— Як звати цього любителя ікон, Світлана казала?
— Гарсон чи щось таке.
— Може, Гастон?
— Так, так, Гастон! — потвердив Павляк. — А що, може, й ви знаєте його?
— Та ні, я з ним не знайомий, — усміхнувся Білякевич.
Зніяковівши від свого запитання, Павляк трохи помовчав, а тоді додав, ніби виправдуючись:
— Я знаю, що просто так ви про нього не питали б. Згадалася мені одна історія, до якої він міг мати відношення.
Підполковник глянув на нього:
— Що за історія?
— У Мелещуків була папка з малюнками покійного Андрія Семеновича, берегли як пам'ять. Він був художник і нібито не без таланту. Так от, минулої весни ці малюнки десь пропали. Надя чомусь одразу запідозрила сестру, подзвонила нам. Я підняв трубку, Світлани якраз не було вдома, і Надя, хвилюючись, розповіла мені все. Веліла передати Світлані, що коли вона не поверне малюнків, то матиме великі неприємності. Я сказав Світлані, а вона відмахнулася — не лізь, мовляв, не в своє діло…
— Ви подумали, що Світлана передала малюнки французові?
— Признатися — подумав. Передала чи продала. Бо сама Світлана казала, що Гастон за все розплачується зовнішньоторговими чеками, а вона просто марила тими чеками. Але Світлана запевняла, що не продавала малюнків.
— Так вони й не знайшлися?
— Не маю уявлення.
— Світлана з Надею помирилися?
— Помирились і знову посварилися. Надто різні вони були і вдачею, і своїм світоглядом, чи що…
— Світоглядом? Що ви маєте на увазі?
— Підхід до життя. При всій різноманітності життєвих позицій, люди поділяються, по суті, на дві категорії: одні вважають, що вони зобов'язані перед суспільством, а другі — що суспільство зобов'язане перед ними.
— Світлана, ви думаєте, належала до другої категорії?
Павляк мовчки розвів руками. Що ж, його можна зрозуміти: про мертвих або говорити добре, або не говорити нічого.
Вони вже були біля прохідної, коли Білякевич, одірвавшись від своїх думок, зненацька запитав:
— А ви не знаєте, Світлана вживала наркотики?
— Наркотики?! — здивовано перепитав Павляк. — Ні, такого я за нею не помічав. Чарку випити могла, а щодо наркотиків… Не знаю.
— А Микола Кравець?
— Кравець? Чорт його знає! Він останнім часом майже завжди був наче п'яний, а від горілки чи від чогось іншого — не скажу.
Робочий день уже закінчився, проте полковник Тупчій ждав Білякевича. Вислухав його, сказав з полегкістю:
— Ну й добре, що обійшлись без Любарського! Павляк знав Світлану не гірше, ніж він. А втім, усього про людину взнати не можна. Тим більше про таку людину, яка ще сама себе не пізнала.
З кабінету Тупчія Білякевич подзвонив у Сосновське, розшукав Ляшенка.
— Валентине Георгійовичу, з'ясуйте, будь ласка, до мого приїзду, яким видом спорту захоплювався Назаров і чи виготовляє скульптор Микола Кравець статуетки під античність. Буду завтра.
Дощ ішов уже другу добу, то монотонно сіючись по тротуарах, тарабанячи по автомобілях, трамваях, по розкритих парасольках, а то переходячи в справжню зливу. Десь від Новорусанівки по небу пливли без кінця-краю низькі хмари. Дув рвучкий холодний вітер. Але в кабінеті старшого слідчого Онопрієнка було тепло: подвійні рами вікон щільно закрито, в кутку горів електрокамін.
Білякевич застав господаря кабінету за незвичним заняттям: той розмальовував кольоровими олівцями якусь схему.
— Бачили Любарського? — щойно привітавшись, запитав Онопрієнко.
Підполковник розповів, з ким зустрічався в Києві, про що говорили.
— Я не певен, що відносини Світлани і Любарського були суто ділові, як твердить Павляк, — зауважив Онопрієнко. — Та це, зрештою, їхнє особисте діло. Мене як слідчого більше цікавить другий київський знайомий Світлани.
— Гастон Лагран?
— Угу. Цікава постать. Солідна ділова людина — саме так охарактеризувала його туристська фірма, — постачає всім знайомим контрабандні наркотики. Навіть з погляду моралі капіталістичного світу це брудний бізнес.
— Можливо, бізнес тут не головне?
— Можливо. Але запитати про це Лаграна, ми не можемо — його виставили з Радянського Союзу. А Мелещук загинула. От і спробуй докопатися!
— Якщо вірити Латинській, Світлана брала сигарети у Миколи Кравця.
— А як, по-вашому, вони попали до Кравця?
— Чи не Світлана була посередником?
— Не тільки посередником, а, видно, й споживачем. Ось полюбуйтесь.
Онопрієнко висунув шухляду столу, поклав перед Білякевичем почату пачку сигарет «БТ»
— Ці сигарети були у Світланиній сумці. Добре, що Вигула зберіг їх. Коли виникло припущення, що Світлана курила наркотики, я велів зробити експертизу.
— Маріхуана?
— Не всі. Тільки дві крайні. Оці, без фільтру. Але ж невідомо, скільки їх було спочатку. Зараз тут, як бачите, сигарет нема й півпачки.
— А якщо допитати Кравця?
— Пробував. Марна трата часу. Обурюється, кричить, погрожує, що скаржитиметься генеральному прокуророві. Видатний скульптор, якого заздрісники, використовуючи нещастя в його сім'ї, намагаються скомпрометувати, а я допомагаю їм.