Втрачений скарб. Інший світ

І саме в цю хвилину перед Клавдією Антипівною виріс Фенімор Купрін…
Треба сказати, що перед жінками всього світу Фенімор Купрін віддавав перевагу таким бабусям, у кошиках яких інколи можна було відкопати старовинні романчики, за котрі навіть букіністи малюють у накладних тризначні цифри…
Фенімора Купріна трохи збентежило, що книжники відринули од старенької хоч поблизу не було жодного міліціонера.
— Ой, які цікаві книжки! Продайте їх мені, бабусю! — почув він вигук дівчини і зрозумів, що пікірувати слід негайно.
Скинувши темні окуляри, він суворо запитав:
— Це ж на якій законній підставі ви, громадяночко, купуєте книжки в недозволеному місці?
Дівчина оторопіла і поклала книжки назад.
— Я тільки хотіла спитати, — злякано пробелькотіла вона. — Тут французькі книжки, а я…
Брови у Фенімора Купріна полізли вгору, а вуса опустилися вниз.
— Французькі? — розчаровано спитав він. — Ну, тоді звичайно. Цей товар нікому не потрібен.
— Та ні ж! — рішуче заявила Клавдія Антипівна, закриваючи кошик. — Я в магазин піду, як мені веліли. А оцю старовинну книгу в бібліотеку віднесу. Мені за неї багато грошей дадуть.
Фенімор Купрін весь перетворився на слух.
— Це що ж за книга така? Про кохання чи, навпаки, пригоди?..
— Та вже й не знаю, чоловіче добрий, яка вона, — діловито і не без хвастощів відповіла Клавдія Антипівна, — а тільки ось мені записку дали і сказали: “Несіть мовляв, Клавдіє Антипівно, цю книгу хутчіше в бібліотеку, тому як вона дуже цінна і в нас грошей не вистачить, щоб її купити”.
— От тобі й на! — радісно вигукнув Фенімор Купрін. — Та це ж до мене записка! Я і є головний начальник над усіма бібліотеками.
Бабуся й дівчина — одна розгублено, друга з подивом — витріщилися на “головного начальника над усіма бібліотеками”.
— Ну, вам просто пощастило, матінко, що ви мене зустріли! — з задоволеним виглядом говорив Фенімор Купрін. — Адже сьогодні неділя, а по неділях не торгуємо, тобто взагалі відпочиваємо… А що у вас за книга така, дозвольте поглянути?
Бабуся квапливо покопалась у кошику і витягла товсту старовинну книгу без верхньої палітурки. Фенімор Купрін недовірливо повертів її в руках:
— Теж не російська? Гм! І в поганому стані…
Дівчина стояла тут же. Підійшов і Волошин. Через плече Фенімора Купріна він старався розгледіти книгу, але ще цікавіше було йому подивитися, що робитиме шахрай далі.
— Це моєї колишньої барині книга, Євгенії Феліксівни. Вона казала, що цій книзі більше тисячі років, — багатозначно мовила Клавдія Антипівна.
— Це звісно, — глибокодумно прорік Фенімор Купрін, який уже збагнув, що старовинну книгу будь-що треба відібрати у бабусі. — Та-ак… У давні часи люди були дуже некультурні. Не вміли поводитися з книгами. І ось — будь ласка… — показуючи дівчині книгу, зневажливо базікав Фенімор Купрін. — Оправу геть відчикрижили, а в титульну сторінку, мабуть, оселедець загорнули. Епоха древня, народ несвідомий. А тепер куди вона годиться?.. Скільки за неї, приміром, узяти можна? Сльози! Правильно я кажу, дівчино?
Дівчина вже помітила юнака в голубій тенісці, який стежив за Фенімором Купріним. його насмішкуватий погляд був спрямований на шахрая-базіку. Дівчині стало смішно, і вона пирснула в кулак. Але юнак суворо подивився на неї і притулив палець до губів.
— Книга без оправи — це все одно, що наречена, стрижена під бокс, — резюмував Фенімор Купрін. — Та оскільки вас, матінко, до мене послав з запискою мій друг і товариш, то, будь ласка, я можу купити її у вас, тільки по номіналу, тобто по державній ціні…
Він перевернув книгу, але, на великий подив, не побачив на цупкій шкірі оправи ніякої ціни.
— Гм!.. Номінал не позначено… Загалом я, як досвідчений товарознавець, можу оцінити її в дванадцять карбованців і тридцять вісім копійок. Одержуйте гроші, матінко, і поспішайте в молочну по вершкове масло…
Фенімор Купрін сунув книгу за пазуху і поліз у кишеню по гроші.
Старенька розгублено подивилась на дівчину, потім на Фенімора Купріна.
Дівчині дуже хотілося втрутитись і припинити цю зухвалу комедію, яку розігрував у неї на очах одвертий шахрай. У цей момент ззаду до Фенімора Купріна підійшов Волошин і простягнув йому свою бригадмільську книжку.
— А таку книжку ви коли-небудь читали, громадянине? — спитав він.
Фенімор Купрін, очевидно, вже не раз читав такі книжки.
— У чому справа?! — зарепетував він. — Я чесно купую у громадянки її книгу.
Волошин узяв його за руку:
— Пройдемо у відділення…
Та Фенімор Купрін швидко і міцно вдарив його по руці і метнувся вбік. Волошин кинувся за ним і на ходу засвистів у міліцейський свисток. Проте Фенімор Купрін знав, як треба у юрбі тікати від міліції: він нагнувся і став петляти під ногами у книжників, наче щось шукав. Його ніхто не затримував. Так він добрався до найближчого під’їзду і шмигнув у двері.
Хтось кивнув Волошину на той під’їзд. Він убіг туди, але почув тільки, як гуде ліфт. Ліфтера не було. Побачивши двох міліціонерів, які вбігли у під’їзд, Волошин квапливо змалював їм зовнішність утікача-шахрая і послав у двір одного міліціонера.
— Він може вибратися через яку-небудь квартиру і чорний хід.
У цю мить десь нагорі почулися голоси і грюкнули двері.
— Так і є!..
Волошин попросив другого міліціонера залишитись у під’їзді, а сам помчав угору по сходах, перестрибуючи через дві-три сходинки. На верхній площадці він побачив порожню кабіну ліфта з прочиненими дверима. Фенімор Купрін зник…
“Значить, через верхню квартиру переметнувся у двір, — подумав Волошин. — Але через яку? Тут їх три”.
Він, не роздумуючи, подзвонив у першу і вгадав. Двері відчинились, і на порозі з’явився поважний чоловік у піжамі.
— В чому справа?! — роздратовано спитав він.
Волошин показав свою книжку і швидко пояснив:
— Утік шахрай. Украв цінну книгу. До вас не заходив?..
Чоловік здивовано оглянувся, за ним стояли налякані домочадці.
— Знову за рибу гроші! Щойно один бригадмілець уже промчав через нашу квартиру в погоні за якимсь шахраєм…
Волошин протиснувся в передпокій:
— Пробачте, але я змушений… Де він?.. Скоріше!
— Пробіг на кухню, а потім на чорний хід, — сказав чоловік у піжамі.
— Хід на горище тут?
— Забитий.
— Дякую!..
Волошин вибіг з кухні і чорним ходом помчав униз. Уже на другому поверсі він почув голос міліціонера:
— Товаришу бригадмілець! Він тут! Затриманий!
Волошин побачив Фенімора Купріна.
— Книга! Де старовинна книга?! — крикнув він і, не чекаючи відповіді, запустив руку за пазуху шахрая.
Книга була там, Волошин витяг її.
— Ви не маєте права! Я купив її! — загаласував Фенімор Купрін. — Я скаржитимусь!
Уже спокійно Волошин сказав міліціонерові:
— Одведіть його у відділення, товаришу старшина. А я знайду бабусю, у якої він видурив цю книгу.
Він побіг до воріт. Юрми книжників, як купчасті хмари, і досі блукали по тротуарах: ні міліцейські свистки, ні погоня за шахраєм не могли їх розігнати. Волошин пробрався на те місце, де він залишив бабусю і дівчину в зеленому плащі, але ні тієї, ні другої не знайшов. Кілька разів він пройшов по тротуарах, оглядаючись на всі боки. Бабуся і дівчина щезли безслідно…
Волошин попрямував у відділення. На великий подив, він побачив там, крім Фенімора Купріна, і дівчину, яка хотіла купити у бабусі французькі книжки.
— Нарешті! — радо вигукнула вона. — А я прийшла як свідок. Цього шахрая слід добре-таки провчи пі.
— А бабуся де? — спитав Волошин.
— Бачили?! Потерпіла навіть не з’явилась! А мене притягли! Неподобство! — обурювався Фенімор Купрін.
— Громадянин Феклін, замовкніть! — спокійно наказав черговий.
— Я не знаю, де вона зараз, — стала пояснювати дівчина. — Її буквально за руку відтягли, коли почався гармидер з цим шахраєм. Я тільки чула, що якийсь тип крикнув їй: “Тікай, бабо! Його піймають, тебе по судах затягають!” — і поволік стареньку в натовп. Як добре, що ви врятували цю книгу! її неодмінно треба здати в Ленінську бібліотеку.